Великий день iнкiв

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.
Себастьян Олів’єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на пістолет. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.
І раптом Ернестіна Коельо гукнула болісним голосом:
— Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо.
Ганкаур мимоволі відступив назад. Ще ніхто не називав його цим іменем і не казав, що його батько не всесильний вождь апіака, а якийсь там доктор Коельо. Серце підказувало йому, що жінка з засмученими очима сказала правду. Йому захотілося ще раз почути її слова, почути її голос.
Він ступив до неї крок, простягнув руку…
Цієї миті гримнув постріл, жінка хитнулася і впала на спину…
На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували ланчію, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, заглядали в кожний закапелок.
Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зв’язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.
Себастьянові доповіли, що ланчію оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягнувся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна Коельо. Він узяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Оріноко. Йому було заплачено, і все.
— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у човен! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен, що терся внизу об борт ланчії.
Навколо стояли індіяни зі списами й луками в руках. Ганкаур уже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.
Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індіяни, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі тремтливі кола.
Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із розчервонілого чола й дивився на палубу ланчії. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловік у формі сержанта.
— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через п’ять хвилин “Віргінія” піде до дідька на вечерю.
— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили своє діло. Хай кінчають каймани. Для них це буде доброю поживою…
Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не зміг витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з центру, хай виглядають свого зв’язківця…
Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.
Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.
Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли над годину. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу і, ніби жартуючи, кинув: “Чекайте мене на гостину. Обов’язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глушині, комісаре Олів’єро!”
Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили платні й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він дістав повідомлення про підвищення в чині й про нагородження орденом Лева першого ступеня.
Сеньйорові Себастьяну Олів’єро, комісарові Верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.
Зараз його тільки непокоїла справа Ван-Саунгейнлера, в якій він ніяк не міг розібратися до кінця. Вона його й дратувала, і насторожувала, і навіть трохи смішила. Бо й справді, чим було пояснити непевну поведінку властей? Ба, навіть самого сеньйора президента Батіса! Минулого року в заяві для преси вельмишановний генерал назвав Ван-Саунгейнлера своїм другом, нагородив його орденом республіки, пообіцяв йому всіляку підтримку в дослідженні тропічних районів. А тепер сеньйор президент — чи то пак, управління федеральної безпеки (начебто це не все одно?) — посилає Себастьянові Олів’єро ультимативний наказ знайти, арештувати і, в разі потреби, знешкодити “зарозумілого іноземця”. І росіянам теж не обіцяється нічого приємного. І їм не давати спуску, не пускати в сельву, не відкривати перед ними воріт. А якщо будуть і далі виявляти надмірну цікавість, силою привести до покори.
Що ж, він поговорить з сеньйорами мандрівниками як слід. У нього вистачить глузду не наражатися на прикрості. Цей Крутояр, здається, персона світового масштабу. Такі діла треба робити тонко й чисто! Жаль, що Ганкаур не зумів підсмажити їх на воді. Тоді б і сліду не лишилось, і винних не було б.
Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.
— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.
— Слухаю вас.
Аркаяліс причмокнув м’ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.
Пентаха, один тут дурень, ну справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливі зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам’ятає Пентаху? Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв’язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв’язок із бандитами…
— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів’єро, долаючи останню приступку дерев’яного ґанку. Відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.
— Еге ж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: кажи, кажи, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там за червоного лідера. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю. Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, звичайно, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.
Себастьян Олів’єро встав із стільця, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необкладеними дерев’яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав. Його роздутий рахітичний живіт аж трусився од сміху.
Дивлячись на цю сцену, Олів’єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім’ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.
В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.
Аркаяліс нервово затупцював на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…