Великий день iнкiв

 
СЕЛИЩЕ СМЕРТНИКІВ
Експедиція зійшла на берег уранці. Спустілий “Голіаф” сумно погойдувався біля причалу, ніби прощаючись із своїми пасажирами.
Благословенна будь, могутня Оріноко! Прощавайте, рожеві світанки над туманистими плесами! Тропічні хащі поглинуть мандрівників, відгородять їх від сонця, від неба, від людей…
Зрештою, ні. Ще будуть люди. Ще буде прощання з ними. Останні потиски рук. Останні побажання щасливої дороги. Мандрівники зачаровано озираються навкруги. Ось вона, сельва, з її дивною красою і грізними таємницями.
Убогі хижі на бамбукових палях туляться біля самої води. Вони скидаються на голубники. Кудкудакання курей, хрюкання поросят, верескливий дитячий крик з ранку до вечора полохають тишу. Обличчя тубільців стомлені й байдужі.
— Вам кого треба, сеньйори? А, це ви з “Голіафа”?
І знову втома на сірих обличчях, і знову байдужість.
Ідуть збирачі каучуку. Ідуть каучеро, в широких шароварах, у строкатих сорочках, в крислатих капелюхах. У кожного на плечі рушниця, при боці — тесак, яким надрубують дерева для збирання соку, та ще маленький гумовий мішечок. У ньому запас в’яленої риби. Хто вгадає свою долю? Може, зіб’ється нещасний каучеро з стежки, і тоді гумова торбинка подарує йому ще три дні життя.
Не всіх убиває злий дух Курукіра. Щасливішим вдається повернутись у рідний дім. Це вони стоять біля своїх мізерних осель і дивляться на мандрівників з “Голіафа”, які простують зараз до будинку мерії.
— Ой, які ж худющі! — шепоче Олесь. Він ще ніколи не бачив таких злиднів. Хлопець вперше уздрів справжнє горе південноамериканських тропіків.
Крутояр іде поряд із сином і мовчить. Самсонов і Бунч теж мовчать. Перед ними стоять люди, голодні й обідрані, виснажені, з понівеченими душами, з усвідомленням змарнованого життя. Більшість із них — каучеро, збирачі каучуку. Цілими загонами вони заглиблюються в сельву, щоб заробити на їжу своїй родині, своїм опухлим від голоду малятам. З першим промінням сонця знедолені люди видираються на височенні каучукові дерева і, міцно прив’язавшись до стовбура, рубають кору своїми важкими мачете. По краплі збирають благодатний сік. П’ють затхлу болотяну воду і віддають свою кров ненажерливим москітам. У них немає грошей навіть на те, щоб купити благеньку москітеро — сітку, що захищає обличчя від жорстоких комах.
Із своїм незграбним тесаком збирач каучуку не раз вступатиме в поєдинок з ягуаром і пумою. Можливо, він здобуде перемогу й повісить над своїм шатром шкуру забитого звіра. Проте сельва пошле йому нові випробування.
Нещасний каучеро убив ягуара, але вночі хижа змія чушупі прокусить йому литку, і багатостраждальна душа покине його зморене тіло раніше, ніж мозок відгукнеться на біль.
Та коли він навіть вирветься з дрімучого лісу й хазяїн віддасть йому мізерний заробіток, навряд чи злидні залишать його. Грошей вистачить на кілька тижнів. Потім він візьме новий аванс і знову піде в сельву. Міцніше ліанів обплутає його чорна нужда. Щоб вирватись із її обіймів, він витрачатиме всі свої сили, аж поки смерть не перенесе його в царство вічного спокою.
Крутояр спинився. Важкою рукою показав на дивної будови хижки, до яких із вулиці вели приставні сходи.
— Тут мешкають тубільці, друзі мої. П’ять років тому, коли я вперше побував у Південній Америці, я познайомився з цими людьми. Частенько сюди забираються і білі трударі. Всі, кого безробіття вигнало з міст, хто ще вчора водив паровози й будував машини, сьогодні бере мачете й іде у сельву, в оцей триклятий тропічний ліс…
— Не кажіть так, Василю Івановичу! — добродушно заперечив Бунч. — Ліс не винний, він колись дасть людям великі багатства.
— Маєте рацію, Кириле Трохимовичу, є люди страшніші за сельву.
Мандрівники йдуть далі. Сонце вже підбилось високо й палить немилосердно. Хочеться знайти холодок і бодай на кілька хвилин дати спокій своїм натомленим ногам.
Але що це? Хтось гукає професора Крутояра?
— Ви гляньте, друзі, чи не Тумаяуа доганяє нас? — Професор з усмішкою на вустах дивиться на смаглявого хлопця, що біжить вулицею, розмахуючи рукою.
— О сеньйоре, як ви провели ніч на “Голіафі”? — ледве перевівши подих, питає Тумаяуа.
— Спасибі, Тумаяуа, все гаразд. Звідки ти біжиш?
— Пабло сказав, що ви пішли шукати мерію. Ходімте зі мною, сеньйоре професор. — В очах юнака затамований біль. — Ходімте! Сеньйорі Ернестіні зовсім погано.
— А чим ми їй допоможемо, Тумаяуа? — розводить руками Бунч.
Індіянин хмуриться, але в його очах ще жевріють іскорки надії. Він не хоче вірити, що все втрачено. Він просить зайти в дім. Бідна сеньйора так страждає!..
Відмовити йому важко, та й взагалі, нащо відмовляти цьому добросердному юнакові, з яким, можливо, не раз ще доведеться мати справу в дикій сельві.
Зрідка озираючись, Тумаяуа крокує поперед своїх друзів. Здається, він ще не зовсім повірив у те, що сеньйор Крутояр і сеньйор Бунч погодились піти з ним.
Поминувши кілька хижок, Тумаяуа спиняється. Мускулисті ноги легко виносять його на хиткий дерев’яний ґанок. Він просить сеньйорів трошки зачекати й зникає за полотняною запоною, яка править тут за двері.
Через хвилину на порозі з’являється огрядна стара мулатка. Тумаяуа показує на Крутояра і його супутників.
— Це добрі люди, Мерфі. Хай вони зайдуть у дім.
Мулатка гордовито сходить по східцях, демонстративно витирає об поділ строкатої спідниці товсті натруджені руки й по черзі вітається з гостями.
— Серед вас немає священика? — Вона перебігає поглядом по обличчях мандрівників і тихо додає: — Наш патер з’їхав з глузду, і ми більше не турбуємо його.
Дізнавшись, що серед гостей немає священнослужителя, Мерфі зітхає. А може, є лікар? Вона добре заплатить.
Бунч схиляє голову. Він готовий допомогти сеньйорі.
Жінка ніяково здвигає плечима. їй дивно. Ніколи ще вона такого не чула, щоб її називали сеньйорою. її, мулатку! Навіть добросердечний доктор Коельо звав її просто Мерфі.
Бунч заходить до хижі першим. За ним Крутояр. Олесь тиснеться за батьком і Самсоновим.
Мерфі проводить гостей через вузенький передпокій, відхиляє завісу, й гості входять до невеличкої кімнати. Тісно, напівтемно. Ноги ковзають по гладеньких бамбукових жердинах, якими викладено підлогу. На двох гаках висить гамак. У гамаку розпластане нерухоме тіло.
Бунч перший підбіг до пораненої.
— Здається, все!.. — Він схопив руку сеньйори й одразу ж, навіть не намацавши пульса, опустив її. — Ми нічим не зможемо допомогти. Екзітус!
Його збентеження підказало Мерфі, що сталося непоправне лихо. Мулатка, як підтята, впала на бамбукову підлогу й заридала. Крутояр хотів підвести її, але Бунч махнув рукою:
— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, перший зняв з голови капелюха.
Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово “екзітус”. До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:
— Мій дорогий друже Тумаяуа… — екзітус — це кінець, смерть, і тут ми безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.
Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам’янілий і, здавалося, чогось наслухав.
— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не вдавайся у відчай. Будь мужнім воїном.
Індіянин ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому по грудях.
— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?
Хлопець страдницьки глянув на професора.
— Ах, сеньйоре, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з “Голіафа”. Тільки марила. Згадувала батька. Її батько — доктор Коельо.
— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа.
Збоку підступила Мерфі.
— Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро по Верхньому Оріноко шанують його.