Легенди про зоряних капітанів

Скляров витер хустинкою спітніле чоло.
— І зараз ми почуємо… її голос?
Семен Павлович швидко відповів:
— Ні, тобто так… Ми почуємо азбуку Морзе.
Анатолій Сергійович підійшов до машини. Тихо поскрипували віконниці розчиненого вікна. Десь дуже близько кукурікнув півень. Протяжно загув електровоз і раптово змовк, наче злякався, що порушив нічне безгоміння.
— Скажіть, Семене Павловичу, — спитав професор, — якою ж усе-таки може бути ця проблема? Я розумію, ви не можете дати певної відповіді, але хоч би приблизно.
— Повірте, я про це не думав, — відповів математик. — Перша проба… Тут важливо тільки одне: щоб запитання, яке задасть машина, не було безглуздим.
Скляров почув сміх і здригнувся: таким дивним здався йому зараз звичайний людський сміх. Дощаним тротуаром уздовж паркану, що відгороджував сад, ішло двоє. Вони не поспішали, і по притишених молодих голосах неважко було здогадатися, що це юнак і дівчина. Раптом кроки стихли. Почувся швидкий неясний шепіт. Насторожено прогув поїзд. Він швидко наближався, і квапливий перестук коліс проковтнув усі нічні звуки.
— Московський, о другій сорок, — сказав Семен Павлович. — Почнемо, коли не заперечуєте?
Професор вернувся до стільця. Він ледве стримував хвилювання. Анатолій Семенович безмежно любив історію. Може, тому йому здавалося, що перша проблема, яку поставить машина, обов’язково буде пов’язана з історією.
— Почнемо, Семене Павловичу, — схвильовано промовив він і обвів поглядом кімнату. Тепер усе в ній здалося йому іншим — вагомим, навіть історичним. — Почнемо, — повторив він.
Математик поправив краватку, що сповзла набік, гучно зітхнув і пересунув важілець у прорізові на передній панелі машини. Щось клацнуло. Почулося тихе шипіння.
Скляров з напругою вдивлявся в футляр старого радіоприймача. Динамік довго шипів, і Анатолію Сергійовичу почало здаватися, що дослід не вдався. Він запитливо подивився на математика і в цю мить почув уривчастий дріб азбуки Морзе. Семен Павлович кинувся записувати. Скляров не знав азбуки Морзе і нетерпляче поглядав то на машину, то на математика.
Сигнали урвалися так само раптово, як і почалися.
Анатолій Сергійович скочив із стільця і підбіг до математика. Той простяг йому відірвану від газети нерівну смужку паперу.
— Вона задала питання! Отже… Як ви гадаєте, це не безглузде запитання?
Скляров прочитав написане. У першу мить в нього майнула думка: “Оце так так. Що не кажіть, а почуття гумору у цього ящика є”. Потім він подумав: “Дивне запитання. Дуже дивне. А раптом вона… серйозно?” — і підозріло покосився на машину.
— Ну, як ви гадаєте, професоре? — з тривогою в голосі спитав Семен Павлович. — Запитання… не безглузде?
— Мені важко відповісти, — промовив Скляров. — Мабуть, в якійсь мірі питання закономірне. Машина вперше одержала можливість з власної… гм… з власної ініціативи спитати про щось людину, і ось… Так, так, — уже впевненіше вимовив він, — цілком логічно, що вона почала саме з цього запитання. Чомусь склалося уявлення, що машина мусить думати якось… гм… по-машинному. А вона, якщо буде думати, то як людина. Ви розумієте мою думку? Он Місяць — він світить промінням, що відбилося від Сонця. Так і машина.
Скляров помовчав і додав:
— Завтра ж покажіть цю машину фахівцям. Ви чуєте, Семене Павловичу? Обов’язково покажіть її кібернетикам. Нехай вони вирішують. І ще… збережіть цей папірець.
Він передав математикові смужку газетного паперу, на якій під крапками й тире було виведено акуратним почерком єдину фразу: “Чи може людина мислити?”
 
“Машина сміялася…”
(Із щоденника)
…Сьогодні їй сповнилось рік.
Я добре пам’ятаю, як рік тому сиділи ми тут, у цій кімнаті, і мовчки дивилися на сірий корпус машини. Об одинадцятій сімнадцять я натиснув пускову клавішу, і машина запрацювала.
Запрацювала? Ні, це не те слово. Машина повинна була моделювати людські емоції. Це не перший такий дослід з машинами, що самоорганізовуються і саморозвиваються. Але ми виходили з найновіших фізіологічних відкриттів і дуже старанно внесли всі корективи, які рекомендували психологи.
Рік тому я запитав своїх асистентів, як, на їх думку, скінчиться експеримент.
— Вона закохається, — відповів Корнєєв.
— Ясна р-річ, — повільно промовив Антрощенко. — Вона закохається в тебе. Як б-бага-то хто в інституті.
— Ну, а ви? — спитав я Бєлова.
Він знизав плечима:
— В таких експериментах не буває невдач. Якщо машина зуміє добре імітувати людські емоції, ми дамо біологам цікавий матеріал. Якщо ж вона… ну, коли вона не спрацює, біологам доведеться де в чому переглянути свої міркування. Це теж корисно.
Два тижні машина працювала прекрасно, і ми одержали дуже цінні дані. А потім сталася перша несподіванка: у машини раптом з’явилось захоплення. Вона захопилася… вулканами.
Це тривало десять днів. Машина вимучувала нас класифікацією вулканів. Вона вперто друкувала на стрічці: Везувій, Кракатау, Кілауеа, Сакурадзіма… їй до вподоби були старовинні описи вивержень, особливо розповідь геолога Леопольда фон Буха про виверження Везувія в 1794 році. Вона безліч разів повторювала цю оповідь: “В ніч на 12 червня стався страшний землетрус, який повторився ще 15 червня об 11 годині ночі з могутнім підземним ударом. Усе небо раптом освітило червоне полум’я…”
Потім вона забула про це. Забула зовсім. Вона відключила блоки пам’яті, в яких зберігались відомості про вулкани. Зробити так людина не здатна.
Експеримент вступив у фазу непередбаченого. Я сказав про це асистентам, і Бслов відповів:
— Ще краще. Нові факти цінніші за нові гіпотези. Гіпотези приходять і відходять, а факти залишаються.
— Дурниці! — сказав Антрощенко. — Самі тільки факти нічого не дають. Вони, як далекі з-зірки…
— Попрошу зірок не чіпати! — вигукнув Корнєєв.
Я слухав їхню суперечку, а думав зовсім про інше. В цю хвилину я вже знав, що буде далі.
Дуже скоро моє передбачення почало збуватися. Раптово з’ясувалось, що машина ненавидить сузір’я Оріона і всі зорі, що входять до каталогу Лакайля від № 784 по № 1265. Чому сузір’я Оріона? Чому саме ці зірки? Ми могли б розібрати машину і знайти пояснення. Але це означало обірвати експеримент. І ми дозволили машині діяти на свій розсуд. Ми тільки підключили до блоків пам’яті нові елементи і стежили, як поводить себе машина.
А поводилась вона дуже дивно. Машина, наприклад, ввімкнула жовте світло, що означало плач, коли вперше ознайомилася з структурною формулою бензолу. Машина ніяк не реагувала на формулу динатрисаліцилової кислоти. Одначе згадка про натрієву сіль цієї кислоти раптом викликала в неї шалене обурення: жовтий сигнал став оранжевим, а потім лампа перегоріла…
Музика, взагалі всяка інформація, пов’язана з мистецтвом, не викликала в машини емоцій. Але їй було весело, коли в тексті інформації зустрічались іменники середнього роду з чотирьох літер. Миттю спалахував зелений сигнал і починав монотонно деренчати дзвінок: машина сміялася…
Вона працювала двадцять чотири години на добу. Увечері ми йшли з інституту, а електронний мозок машини продовжував перемелювати інформацію, міняти наладку блоків логічного керування. Ранками на нас чекали сюрпризи. Одного разу машина почала складати вірші. Дивні вірші: про сварку “горизонтальних кішок” з “симетричним меридіаном”…
Якось до інституту я приїхав уночі. Машина стояла в темній кімнаті. На щиті приладів світилася лише невелика фіолетова лампа: це означало, що в машини гарний настрій.
Я довго стовбичив у темряві. Було дуже тихо. І раптом машина розсміялась. Так, вона розсміялася! Спалахнув зелений сигнал, і монотонно задеренчав дзвінок…
…Зараз, коли я пишу ці рядки, машина знову сміється. Я сиджу в іншій кімнаті, але двері прочинені, і я чую деренчання дзвінка. Машина сміється з квадратних рівнянь. Вона копирсається у своїй велетенській пам’яті, відшукує тексти з квадратними рівняннями — і сміється.