Легенди про зоряних капітанів

— Двадцять місяців, — сказав він, намагаючись розгледіти вершину конуса. — Але ж я придумаю ще що-небудь. Та й енергії даватимуть більше. Отож не двадцять, а тільки дев’ять… або сім…
І він раптом відчув, як лунко б’ється серце. Він завжди хвилювався, думаючи про ту мить, коли все буде готове. Але сьогодні серце билося занадто гучно. Так гучно, що він здригнувся, виразно почувши його стукіт.
Це були кроки в глибині алеї. Він обернувся, побачив жіночу постать і підвівся.
Жінка була дуже молода — набагато молодша від чоловіка, котрий чекав біля лавки. Костюм її нагадував одяг лижника. Сніг падав на чорне волосся, прибране у високу зачіску. Обличчя у жінки було м’яке, лагідне, і тому різкі зморщечки в куточках очей здавалися чужими, випадковими.
Вони зустрілися на середині алеї, під ліхтарем. Стояли за три кроки одне від одного, а по землі розгублено шастали їхні тіні.
Жінка тихо сказала:
— Здрастуй.
Він швидко відступив назад, у темряву. Потім спитав:
— Так це ти… секретар ради?
— Третій місяць, — відказала вона. — Ти не знав?
Він промовчав.
— Ми давно не бачились, — нерішуче промовила вона.
— Дев’ятнадцять років, — відгукнувся він. — Авжеж, майже дев’ятнадцять років. Це було тут. Ти… пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Тоді тут був пустир. Ми придумували назву… для полігона.
Жінка усміхнулась, неуважно торкнула пальцем підборіддя, і чоловік здригнувся, впізнавши цю усмішку і цей жест.
— Десь тут була річка, — продовжувала вона. — Ні, не річка — зовсім маленька річечка. Але в ній відбивалися зорі. Багато-багато зір.
— Так. Багато зір, — сказав він. — А згодом ніхто не міг збагнути, звідки взялася ця назва… Річки вже нема. Давно нема.
Вони сіли на мокру від талого снігу лавку і довго мовчали. Вона скоса поглядала на нього, але він сидів скраєчку лавки, в темряві, і обличчя його не було видно.
— Я в справі, — сказала вона, не витримавши мовчання.
— Так, — байдуже промовив він.
— Сталася катастрофа з підземоходом. Ти, звичайно, знаєш?
— Ні.
— Ти… не знаєш?
Він з досадою знизав плечима:
— Ні.
— Гаразд, — сказала вона після паузи. — Я поясню. Це експериментальний підземохід. Цілком нова конструкція. Раніше спускалися на три, на чотири кілометри. Ця машина пробилася на глибину тридцяти шести кілометрів. Передбачали, що вона дійде до сорока. Але сталася аварія. Там троє людей… Ти чуєш?
Вона вдивлялася в темряву і ніяк не могла роздивитись його обличчя.
— Так, — відповів він. — Чую.
— У них обмаль кисню, — вела вона далі. — Частину балонів знищено під час аварії. Але протягом якогось часу вони протримаються. Зв’язок поганий. Важко сказати, скільки часу вони зможуть протриматись. Дорога кожна година… На буріння немає часу. Якщо закладати свердловину — ми не встигнемо туди добратися. Спізнимось. Лишається тільки один спосіб — електропробій.
— А, знаю. — Він пожвавішав. — Знаю. Скерований розряд. Утвориться свердловина з оплавленими стінками. Скільки днів вона тримається, така свердловина?
— Це залежить багато від чого, — швидко відповіла жінка. — Але нам вистачить кількох годин.
Він несподівано розсміявся:
— У вас нічого не вийде! Для цього потрібна величезна кількість енергії. Пробити земну кору… Тепер я пригадую. Досліди провадилися на глибинах до двадцяти кілометрів. Так, так… Ці досліди поглинали силу-силенну енергії. Я тоді висловлював протест — і досліди припинили. Енергію віддали йому, — він махнув рукою в бік Випромінювача. — Коли ж це було?.. Вісім років тому. Так, вісім років тому.
— Енергія є, — сказала жінка. — Енергія є в батареях твого полігона. Невже ти…
Вона змовкла, їй було важко говорити. Він підвівся, відступив на крок від лавки. Запитав не повертаючись:
— Так вирішила вчена рада?
В голосі його була байдужість. Жінка чекала всього — тільки не байдужості.
— Ні, — відповіла вона. — Це не наказ. Точніше — не зовсім наказ. На засіданні ради всі висловились за використання енергії твоїх батарей. Але одноголосно прийнято застереження: використати, якщо погодишся ти.
— Отже, вирішувати маю я?
— Так.
— І ніхто не буде заперечувати, якщо…
— Ні…
Він вернувся до лавки, сів.
— Передай, що я не згоден.
Вона здригнулася, глянула на нього:
— Ти…
— Я ж сказав — ні. Помовч, будь ласка. Я все поясню.
Жінка марно намагалася розглядіти його обличчя. Голос (так їй здавалося) йшов звідкись здалеку.
— Скажімо, я віддам енергію, нагромаджену тут за сімнадцять років. Адже вам потрібна вся ця енергія, чи не так?
— Так, уся, — підтвердила жінка. — В твоїх батареях приблизно дев’яносто відсотків потрібної нам енергії. Свердловина мусить мати великий діаметр і…
— Гаразд, — перебив він. — Гаразд. Ви візьмете енергію, і трьох людей буде врятовано. Отож ми втратимо нагромаджену за сімнадцять років енергію, зате збережемо трьох людей… Я просив не перебивати мене! Вислухай, будь ласка, до кінця. Ти знаєш: енергія, що нагромаджується тут, потрібна для вирішального експерименту. Опанувати надсвітлові швидкості — значить відкрити людству шлях до найвіддаленіших галактик. Але суть навіть не в цьому. Космічні кораблі нерідко гинуть через недостатню потужність двигунів. Статистика тобі, сподіваюсь, відома. Встановити на кораблях нові двигуни — а в цьому кінцева мета моєї праці — значить врятувати життя багатьом астронавтам. Як бачиш, тут суворий розрахунок. Я не керуюсь особистими міркуваннями. Я думаю про людей. В одному випадку загине троє, але наука стрибне вперед, дасть техніці засоби, з допомогою яких можна буде зберегти в майбутньому від загину, можливо, тисячі людей. У другому випадку пощастить врятувати трьох, але ми втратимо сімнадцять років, і це неминуче — прямо чи опосередковано — призведе до людських жертв. Ти… все зрозуміла?
— Все, — тихо відмовила жінка. — Мені страшно, що ти такий.
Він посміхнувся і ковзнув по ній поглядом.
— Ну, а заперечення в тебе є? Розумні аргументи? Я готовий вислухати.
Жінці було холодно, вона забула про електрообігрів костюма. Сніг падав їй на плечі і не танув.
— Так, — сказала вона після тривалого мовчання. — У мене є аргументи. Ти кажеш правду, космічним кораблям потрібний потужний двигун: це відкриє дорогу до галактик, зменшить кількість катастроф. Однак усе це — в майбутньому. Отже, є час. Не тільки ти думаєш про ці двигуни. Так, я добре розумію: твоє відкриття — це щось виняткове. Але й інші конструкції допоможуть нам у найближчі роки позбутися катастроф, пов’язаних з недостатньою потужністю двигунів. Ні, ні, так не можна обґрунтовувати твою відмову.
Він поблажливо посміхнувся.
— Ти усміхаєшся зараз, — сумно сказала вона. — Я не бачу, але знаю: ти усміхаєшся… Скільки разів бувало так! Я відчуваю, що ти неправий, і не можу довести… З тобою важко сперечатися. Але хіба справедливо, щоб через це ті троє…
— Несправедливо, — сухо відповів він. — Добре. Хай так, важливіше зараз врятувати трьох людей, ніж розраховувати на віддалені результати мого експерименту. Але що можна протиставити його науковому значенню? Нічого!
— Нічого, — повторила жінка. — І все ж людське життя важливіше. Наука існує для людей.
— Прописна істина, — різко перебив він. — Я ставлю експеримент не для забави. Для людей. Це зробить їх сильнішими, щасливішими.
— Ні, ні! Мені важко сперечатися з тобою. Але я… я починаю думати, що твій експеримент тепер тільки затримає розвиток науки.
Він глянув на неї. Йому здавалося, що суперечку вже скінчено. Зараз його просто цікавив хід її думок. І він з цікавістю запитав:
— Чому?
Вона відповіла не зразу. Вона сиділа зовсім непорушно, і сніжинки падали на її вії. “Очі зовсім чорні, — подумав він. — Чорні, а не світло-сині…” Він примусив себе дивитись на Випромінювач. Та набагато важче було змінити напрямок думок: уперше за дуже довгий час думки не корилися йому. “Як дивно, — міркував він, — мине сорок чи п’ятдесят років, і могутній Випромінювач здасться людям незграбним і смішним, а краса, ось така краса, і через тисячі літ викликала б радісне здивування… А якби там, під землею, була вона?..” На мить йому здалося, що на освітленому кінці лавки нікого немає.