День на роздуми
Джіммі вирішив, що шефові зараз не до нього, і тому висунув шухляду, де лежав його другий сніданок — сандвіч з двома пластівцями сиру, шматочком шинки, два апельсини і термос з кавою.
Пітер розкошував у машині. Він любив добре попоїсти, тому розігрів собі в термопечі три мисливські сосиски, відкрив плескату бляшанку з курячим паштетом, добув з бара Дейвіда (шеф не пам’ятав, що і скільки з’їдав) скляночку з копченими мідіями, накраяв хліба і, набивши рота їжею, подумав про Джіммі: «Засидівся в теплому гнізді, а мені нікуди прилаштувати свого земляка Році. Вибачай, Джіммі, але я об’їду тебе на кривій. Будемо вважати, що тобі не поталанило в житті». Пітер знав, що Джіммі слідкує за ним телекамерою, вмонтованою у флюгер головної башти. Тому підморгував до нього й муркнув повним ротом:
— На цьому стоїть Америка, мій великий чорний брате.
III
На другому поверсі, як тільки Дейвід ляснув у долоні, три покоївки покотили шкіряні крісла в невелику затишну кімнату, оздоблену штучним малахітом. Доки гості оглядали верхні галереї сорокакімнатного замку, в «малахітовій шкатулці» з’явився низенький довгий стіл з чорного дерева, загорілися свічки в канделябрах, кам’яну підлогу застелили товстелезним килимом, біля кожного крісла на просторих візках стояв обід, у каміні з бронзовим окуттям запалало багаття.
— Кожен високий гість обідає у цій кімнаті, - сказав Рассел, широко розчиняючи обидві стулки вузьких дверей з чорного різьбленого дерева, оздобленого тонкими пелюстками рожевого корала.
Малькольн вражено зупинився на порозі й ледь не вигукнув: «Для чого така розкіш? Я економлю центи, щоб придбати звичайну електронну рахівничку, а тут… золото на столі». Не втримався, запитав господаря:
— Ви знаєте, на що витратила свої Нобелівські премії Марія Кюрі?
— Тратити гроші так, як уміє робити це жінка, не здатен ніхто, — весело одказав Дейвід і додав: — Якщо ви скажете, що вона вгатила їх на тисячу суконь, я не здивуюся.
— Марія Кюрі, щоб ви знали, сер, була геніальною жінкою і їла звичайною ложкою, дбаючи про відкриття для всієї цивілізації, - стримуючи нервові дрижаки, сказав Малькольн, відверто вивчаючи широке, випещене обличчя Рассела. Малькольн помітив, як змигнула зверхня усмішка в очах господаря вілли, й здогадався, про що той подумав. То була гірка правда, й Малькольн сказав про неї, даючи зрозуміти Расселу, що перед ним не наївний хлопчак з хвилинною славою. — На жаль, сер, ви маєте рацію: ніщо не вічне на цій планеті. Навіть відкриття не належать ученому. Особливо ті, що виводять цивілізації з темряви неуцтва.
— Цього вимагає людство, якого уже ніщо не зупинить. Хіба не так? — запитав Рассел. — Не Кюрі, так хтось інший збагнув би таємницю радію. Історія обрала Марію Кюрі і не помилилася.
— Так, Марія виправдала свою високу місію. Але якими зусиллями? — заперечив Малькольн. — Якби мільйони належали вченим, а не Нобелям, ми б уже володіли іншими енергіями. Але вченим дано тільки розум, який намагають ся купити ті, хто має гроші, - журно покивав головою Малькольн, не чекаючи співчуття.
— Ви близькі до істини, — мовив Рассел так, ніби похвалив Малькольна. Він першим опустився в крісло й запросив сідати гостей. — Сьогодні ми порушимо традицію і пообідаємо раніше: кожного ще чекають справи. Я обідаю без служниць, панове, тому наливайте собі, кому що до смаку. І прошу вести розмову без взаємних образ. Сприймаймо цей світ таким, як він є: ви — відомі вчені, я — дивакуватий бізнесмен і хочу разом з вами збільшити свої капітали. Можливо, з цієї затії я нічого не матиму, але вірю, що ваше відкриття зробить безсмертним й ім’я Дейвіда Рассела. Якби я жив в епоху Марії Кюрі, їй би не довелося витрачати свою премію на грам радію. Запанувала мовчанка.
— Я недооцінив вашу обізнаність, сер, — вибачився Малькольн, приязно поглядаючи на Рассела. — Через те щиро вірю, що ви запросили нас не заради власних інтересів.
— Не знаю, Малькольне, — хитрувато примружився Рассел. — Звісно, я не можу купити вас, як Джіммі чи Пітера. Я вступаю з вами в долю. Хто програє, хто виграє — покаже час. Закон бізнесу вимагає відвертості, панове. Я лише хочу знати, в що я вкладаю свій капітал.
— Оскільки ви займаєтесь акумуляторами, сер… — перейшов до справи Макларен, але Х’ю замахав до нього рукою, поквапом випив чарку коньяку і, смакуючи сандвіч з кетовою ікрою, заговорив до обох зразу:
— Ніякої категоричності! Ми не на базарі, панове, і ніхто не знає, що нас чекає попереду. Хто б міг подумати, що відкриття нейтрона призведе до такої крихітної і такої садистської бомби? Після відкриття Кюрі на небосхилі виріс найотруйніший гриб, якого першими скуштували японці. Після того, як ми розгнуздаємо нейтрино, ми запалимо на одній з планет сонце. Якщо доживемо до цього. Тому я проти всяких там колупань в ядрі атома. Наше відкриття принесе людству вічний двигун без страхітливих радіацій і білих смертей. Як і хто використає першим цей перпетуум-мобіле, в нашій країні чи за рубежем, — це вже справа людей бізнесу. Ми віримо й робимо свою справу. Ми, містер Макларен, як і містер Рассел, просто диваки у цьому оскаженілому світі. Про деталі поговоримо потім. Ви пристаєте на це, сер? — запитав і глянув на Дейвіда Рассела.
— Я тільки хотів знати, скільки це мені коштуватиме і коли чекати найперших результатів, — уточнив Дейвід, натискуючи пальцем кнопку на підлокітнику крісла.
— Слухаю, сер! — пролунав ніби зі стелі голос Джіммі.
— Покличте Шеллмана. Нехай захопить свою чекову книжку, — розпорядився Рассел.
— Слухаю, сер.
— Електроніка в побуті — найнеобхідніша річ для вас, джентльмени, — обізвався до гостей Дейвід, підсовуючи до себе тарілку зі смаженими карасями. — У ваших лабораторіях будуть найновіші відеотелефони з дистанційним управлінням. Економія, правда, мізерна, але ж і життя наше складається з невловимих секунд, джентльмени.
— Ми ще не дали згоди, а ви вже накидаєте на мене програмне ласо, — дорікнув Малькольн і додав роздратовано: — Вченому важко змусити себе не думати про роботу, тому прошу не вимірювати мій час секундами корисної праці. Інакше я залишаюсь у лабораторії університету з рахітичними ґратами на вікні і звичайнісіньким чорним телефоном.
— Нерви, друже мій, нерви… — зітхнув Дейвід. — І вся причина в тому, що вас відволікає від роботи думка про гроші. До речі, ви одружений? У вас є діти?
— Заручений, — невдоволено буркнув Малькольн.
— Це якраз найважчий варіант для молодої людини, — визначив Дейвід, приязно усміхаючись до збудженого Малькольна.
Звідкись долинула тиха музика, ніби по тонких срібних берегах покотилася хвилька рідкого кришталю.
— Ввійдіть! — гукнув Дейвід.
Двері розхилилися на одну пілку, і до кімнати ввійшов худючий чоловічок, що вразив Вундстона своєю головою. Здавалося, на довгій шиї лежала велика диня з чорною кураїнкою цупкого волосся, що двома вихорками переходила в брови, межи яких жовтеньким хвостиком виткнувся ніс, підпертий щіточкою вусів.
— Викликали? — запитав чоловік Дейвіда Рассела дужим низьким голосом. Чоловік поводився так, ніби, окрім Рассела, у кімнаті нікого не було.
«Така голова повинна бути в судді по регбі, - подумав Малькольн і тихо хіхікнув, уявляючи, як цей чоловік приміряє собі нового капелюха. — Напевне, він носить шкіряного кашкета з вузьким дашком». Малькольн повеселішав і тепер з цікавістю дивився на чоловіка.
— Познайомтеся, панове. Перед вами Шеллман, — від рекомендував Дейвід своїм гостям розпорядника кредитів. — Він не любить, коли його величають сером, джентльменом, називають по імені. Він просто Шеллман. У його трохи незвичайній голові тримається не одна тисяча фінансових і валютних операцій, імен, номерів рахунків, чеків. Ця людина дорожча від найсучаснішої електронної машини саме своїм пророцтвом. Ви зараз у цьому переконаєтесь, — говорив Рассел так, ніби перед Х’ю і Малькольном стояла не людина, а кібернетичний геній. — Шеллман, — сказав Дейвід і нахмурив високе, без єдиної зморшки чоло, — перед вами сидять найвизначніші вчені майбутнього. Ще ніхто не знає, чим обернеться відкрита ними енергія, але сьогодні ці джентльмени бідують. У них нема справжніх лабораторій, вони наймають середньої руки квартири і не завжди можуть запросити колегу до ресторану. Скільки, на ваш розгляд, ми можемо видати цим джентльменам, якщо вони стануть нашими компаньйонами?