Конотоп

- Пива хочу-у-у, - заскавчав Автовізій.
- Не буде пива! - гаркнув Семен. - Випий води і спробуй втямити, що пан Чортенко тобі пропонує… А якщо ні, то ми підемо до Онученка.
- Та нє… якщо ви вже тут, говоріть. - Автовізій випив дві пляшки мінеральної води, побіг у лазничку, там трохи поблював і повернувся геть заплаканий і нещасний.
- Слухай, хлопче, - урочисто почав промовляти головний редактор ніби незалежної газети «Ніч» Семен Семенович Черевичник, - пан Чортенко, - він надзвичайно ввічливо тицьнув долонею у бік Воланда, - наш, як би це висловитись, - наш добродій - спонсор - меценат…
- Та що там гратись в ейфоризми, - перебив його чорт, - я власник цієї газети.
- Так, так, - спантеличився Семен, - не будемо гратись в евфемізми, пан Чортенко пропонує тобі, телепню Автовізію, таку справу, яка тобі не снилась навіть у найбільш алкоголічних снах, - ти маєш шанс не лише прославити всю Україну, а й заробити стільки грошей… стільки грошей…
- Скільки, - трохи протверезів Автовізій.
- Стільки, - втрутився чорт, - що тобі не треба буде більше писати брудні пасквілі та липкі від сиропу панегірики, які ти, чомусь, називаєш репортажами та інтерв’ю. Будеш собі сидіти в кнайпі, пити різні дорогі напої, казати правду в очі колеґам-журналістам про їх писанину, а гроші не будуть кінчатись… аж поки я не прийду, аби забрати твою душу в пекло.
- Якщо ти привів чорта, аби я продав йому свою душу, то я згоден, продаю! - сказав мляво Автовізій Семенові.
- Та нє, - засміявся Семен, - пан Чортенко жартує, він каламбурить щодо свого ориґінального прізвища.
- І це не псевдонім, - кинув Чортенко.
- То це жарт? - розчаровано протягнув Автовізій.
- Щодо чорта - жарт, а пропозиція цілком реальна.
- А гроші? - пожвавився Автовізій.
- Гроші - не жарт, - твердо сказав чорт, власник газети «Ніч».
- Тоді я згоден, - байдуже сказав Автовізій.
- Таж ти ще не знаєш, ЩО маєш робити, чоловіче, - стурбовано промовив Семен.
- Як ЩО, - писати, - відповів Автовізій, - я можу лише писати, бо більше нічого робити не вмію. Зате писати я вмію так, як треба. Тому я буду писати. Що треба писати, пане Басаврюку? - діловито звернувся Автовізій Самійленко до пана Чортенка.
- Писати будеш репортажі з місця бойових дій, - поважно промовив Семен.
- На війні - подвійний гонорар! - поспіхом сказав Автовізій.
- Звичайно, - кинув чорт Воланд-Басаврюк.
- На яку війну я маю поїхати? - професійно розпитував Автовізій. - На Кавказ, на Балкани, чи, може, в Затоку? На американо-арабську чи палестино-ізраїльську?
- На україно-російську! - відповів чорт.
- На цукрову, автомобільну чи соняшникову? - допитувався Автовізій.
- На саму що не є мілітарну україно-російську війну, хлопче, - повідомив Семен.
- Але ж така ще не почалась.
- Ти поїдеш не на теперішню і не на майбутню війну, ти поїдеш на минулу війну, - сказав Семен.
- На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.
- Рівно 340 років тому, - додав Воланд.
- Ви що, купили машину часу? То це - сенсація! - пожвавився Автовізій. - Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я - згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби. - Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.
- Ні, пане Самійленку, - сказав чорт, - ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, - Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, - нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.
- Спритний, безжалісний, безстрашний, цинічний, користолюбивий, який за добрі гроші напише некролог живому-здоровому рідному батьку, - перебив свого шефа Семен.
- Дякую, друже, але ти забув додати - талановитий, - образився Автовізій.
- Та кинь, хлопче, тобі пішла добра карта, - поблажливо сказав Чортенко, - вибір впав на тебе - цікаві пригоди, захоплююча подорож, збуджуюча небезпека, а в результаті, слава і гроші, що ще потрібно талановитому і нелінивому писаці?
- Великі гроші! - уточнив Автовізій.
- Що? - спитав Семен.
- Гроші, кажу, великі, - сказав Автовізій. - Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?
- Цілком законна цікавість, - сказав пан Басаврюк, - поясни йому, Шімоне.
- Охоче, - почав Семен Черевичник. - Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…
- Хоми Брута чи Тіберія Горобця? - перебив Семена Автовізій.
- Ти все ще думаєш, що ми жартуємо. Ти вселяєшся у плоть такого собі Самійла Самовидця…
…Вранці, дня другого місяця травня, що його ще майем називають, втеклий від тяжкого покарання різками «на воздусях», - бо скільки можна бути битим? - студент-філозоф Києво-Могилянської академії Самійло Самовидець прокинувся під лавою Герцикової корчми у Конотопі. В роті було сухо і терпко, так, якби вчора цілий вечір смоктав не кислий огірок, а зеленуватий п’ятак московського карбування. Самійло запхнув руку за пазуху, і від серця трохи відлягло, - капшук з грішми був на місці. Він витягнув гаман і, не вилазячи з-під лави, перерахував свої статки - з тридцяти срібних турецьких цехінів, зароблених тяжкою працею переписувача у Печерському монастирі, залишилось ще цілих двадцять п’ять, - отож, ще можна було втішатись життям. Бо допоки терпіти наругу - добре моченими у ропі різками! Коли архімандрит заплатив йому ці гроші за переписування - дуже гарним письмом - якогось старовинного літопису, він, Самійло філозоф, не захотів більше бути щодня битим і втік. Спочатку у Миргород, де мав вуйка-попа, а коли вуйко зв’язав його і хотів відвезти на підводі назад у Київ, втік у Конотоп. Слава Всевишньому, був якийсь гріш і в корчмі йому подавали все, чого душа бажала. За ці бажання душі і били екзекутори в академії щоднини його, спудея-життєлюба, бо вельми зело вживав він аква віта, тобто оковиту, нюхав і курив тютюн, навіть у дні всевеликого посту. Слаб ж бо і нікчемен чоловік. Черв!
Самійло виліз з-під лави, вийшов надвір, ходив трохи сюди-туди, обляпав писок водою з діжки і вернувся до корчми. Слаб ж бо…
- Герцелю! Герцелю! Враже іудейський! - загукав у корчмі. З комірчини виліз корчмар-жидовин у лейбику і ярмулці.
- Чого верещиш, ґою, ти ще свій патерностер не проказав, а вже пити хочеш. Чого тобі - горівчини, пива, чи, може, вина грецького?
- Сотвори диво, як у Каннах Галілейських, перетвори цю водицю у вино, - Самійло зачерпнув ківшик води з дерев’яного відра на лаві.
- Хай тобі ваш Ієшуа Назарей диво сотворяє задурно, а мені давай гроші!
- Бий тебе кара єгипетська, - сказав гірко Самійло і дав Герцелеви цехін. - Не будемо спокушати нашу плоть пивом і заморським вином, дай, жиде, штоф горілки, до нього тих огірків ніжинських, що вчора ми з паном ковалем і паном сніцером їли. А ще дай книш з маслом - голоден єсмь.
Штоф у Самійла спорожнився десь наполовину, коли в корчму зайшов запорожець.
- Гершку! - крикнув люто, - неси, що треба, спраглий з дороги!
Корчмар підніс запорожцеві чарку з дороги, а потім поклав на столі перед ним жбан пива, штофик синього шкла з горілкою, дав точену прегарну чарку на ніжці, а не такий тесаний гранчак, як Самійлови, поклав у полив’яній тарелі порізану ковбасу. Як на місто в стані облоги, це було нечуваною розкішшю.