Пастка
– Це вирішує питання лише частково, – мовив капітан. – Бокові дюзи в даному випадку надто малопотужні. Доведеться всім нам зайняти на час зворотного руху анабіотичні ванни. Ось що, – обернувся він до невисокого кремезного чоловіка з посивілими скронями і вольовим підборіддям, – вам, Іскро Гор, треба якнайшвидше розрахувати для кожного члена екіпажу криву охолодження біорозчину, його концентрацію і все інше.
Іскра Гор, керівник групи кібернетиків, коротко кивнув.
– Скільки часу вам потрібно для розрахунків?
– Дві години.
– Гаразд. У Ліно Вара візьміть рентгенівські і структурні схеми кожного члена екіпажу для вихідних даних. Дійте.
Іскра Гор по-молодечому підхопився і швидко вийшов з капітанської рубки.
Капітан провів рукою по обличчю.
– Перший пілот!
– Слухаю! – Карранса хотів звестись і відповісти, як звичайно, швидко і чітко, але цьому заважила дивна слабість, що розлилася по всьому тілу. Незборима дрімота стулювала повіки. Язик пересох і розпух.
– Ви із своєю групою перевірите бокові дюзи і підготуєте головні іонні двигуни до вимкнення.
– Єсть.
Намагаючись не похитуватися – це було нелегко, – Карранса попростував до дверей.
Перед очима попливли нескінченні стіни коридору.
«Невже захворів? – він одігнав від себе тривожну думку. – Певно, перевтомився».
***В біозалі – у низькій, але досить просторій кімнаті овальної форми – тривали останні гарячкові приготування. Вздовж стін тягнулись двері – двадцять сім дверей, за кількістю членів екіпажу. Кожні двері вели в біованну – маленьку кімнатку з дуже складним обладнанням, що дозволяло утримувати людський організм на протязі тривалого часу на грані небуття. Іскра Гор прискіпливо перевіряв апаратуру кожної біованни, уважно слідкував, як закладають розрахункові дані в електронні запам’ятовуючі пристрої.
Всі шестеро кібернетиків – група Гора – буквально збилися з ніг, налагоджуючи апаратуру. Людям активно допомагали роботи. Там, де вимагались безсторонність, точність і терпіння, вони були незамінні.
Скоро капітан подасть команду, і він, головний кібернетик «Ренати», поверне білу пластмасову ручку рубильника. І рівно через десять хвилин спрацює реле часу. Від людей уже нічого тоді не залежатиме. Всі члени екіпажу до того часу лежатимуть кожен в своїй ванні, намагаючись дихати глибоко і рівномірно, розслабивши м’язи. Тіло буде опущене в біорозчин по горло. Потім рівень біорозчину буде підніматись, а організм все глибше і глибше провалюватиметься в бездонний сон, близький до небуття…
Стафо вивів із задуми сяючий екран виклику. Штурман був вражений, побачивши, як за кілька годин змарніло і постаріло капітанове обличчя.
– Як у вас справи, Стафо?
– Все гаразд, товаришу капітан
– Навігаційний пульт?
– Діє безвідмовно.
– Програма поведінки «Ренати»?
– Повністю завдана кіберсхемі.
– Ідіть в біозал.
– Єсть.
– Не затримуйтесь: на реле часу вже подана команда. їдьте краще на аварійному ескалаторі, він домчить вас за півтори хвилини…
Екран погас.
Стафо рвучко звівся, звично осмикнув комбінезон. Потім натиснув на екрані виклику кнопку біолабораторії. Перед ним поволі пропливла маленька каюта, вся заставлена приладами. Кольорове зображення було досить чітке, ї Стафо виразно бачив кожну пробірку, колбу, реторту Але лабораторія була порожня. «Певно, Марійка уже в біозалі», – вирішив Стафо. Про всяк випадок він увімкнув екран огляду коридорів. І одразу побачив, як у кінці відсіку Марія смикає і не може відчинити двері. Стафо натиснув кнопку збільшення, і перед ним на весь екран виросла тоненька постать дівчини. Особливо впали в око Стафо її руки, що вчепилися в ручку дверей, по-дитячому прикушена губа і повні сліз очі.
«Марійко, я йду до тебе», – хотів крикнути Стафо, але згадав, що зв’язок з коридорами односторонній.
Марійка в протилежному кінці Великого кільця. Дістатись туди по центральному ескалатору можна за сім хвилин, а у моєму розпорядженні – десять. Отже, бігом і ні секунди відпочинку!
Коридор Великого кільця, плавно загинаючись вгору, губився в далечині. Стафо не пробіг і десяти метрів, а серце уже глухо забухало, боляче віддаючись у скронях.
Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Піт рясно зросив усе його тіло, і Стафо змушений був знехтувати інструкцією і трохи розкрити комбінезон. Він хрипко і часто дихав.
Нарешті поворот! Півдороги позаду. Невже лише півдороги? Стафо здавалось, що він біжить цілу годину. Насправді – Стафо зиркнув на годинник – минуло всього три хвилини.
«Швидше, швидше», – підхльостував себе Стафо. Він похитувався і часто хапався за зеленкуваті стіни. А одного разу боляче забився об гострий кут кондиціонера повітря. Інколи він втрачав свідомість, і маревні хвилі заливали палаючу голову… Але натреновані ноги Стафо несли його вперед. І коли в хвильку просвітління Стафо оглянувся, він побачив, що здолав майже увесь шлях. Останні метри співпали за напрямом з траєкторією «Ренати». Сила ваги із клятого ворога перетворилася в друга. Стафо клубком скотився по коридору і вдарився об люк. Вскочивши у відсік, Стафо гарячково озирнувся. Так, це той відсік. Але Марії тут не було.
Задихана від швидкої ходьби, Марія ввійшла в біозал. Тут нікого не було, крім Петра Брагіна й Іскри Гора.
– Запізнюєтесь, – мовив капітан.
– Я затрималась, бо заклинився вихідний люк відсіку, – непевна усмішка торкнулась пересохлих Маріїних вуст.
– Так, цю скаргу я чув сьогодні від багатьох, – задумливо сказав капітан. – Дивно, що нічого подібного раніше не траплялося. Ну, що ж, займайте свою ванну. Ваш номер… – капітан подивився на Іскру Гора, який щойно підійшов.
– Тринадцятий, ось він, перед вами, – Іскра вказав Марії на матові низькі дверці.
– Щасливий номер. Але поспішіть, – капітан легенько підштовхнув дівчину до дверцят.
– А що, хіба вже всі?… – Марії перехопило подих. Вона обвела очима однакові дверці, що займали всю окружність біозалу.
– Всі, крім Стафо. Він має прибути сюди на аварійному ескалаторі.
– Дозвольте мені почекати його? – тихо сказала Марія.
– Ні, ні, про це не може бути й мови. Вам ще слід приготуватися і прийняти синтованну, а у вас залишились лічені хвилини. – Капітан подивився на годинник. – За чотири хвилини вимкнуться ведучі дюзи, і на «Ренату» навалиться страшенна вага.
Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.
Швидко роздягнувшись і акуратно склавши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спеціально розрахованою для Марії кривою, вона насичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.
Марія не втрималась, похитнулась, і гнучкі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щупальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну – залишиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підніматиметься вище і вище… і потім… потім провалля в мертвий сон.
І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.
«Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…»
Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила радість: значить, вона відчинила люк і тепер перебуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику – уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурманську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всі біованни…
