Пастка

Електронна машина змовкла. Робот підніс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радісно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування «Ренати» мав складати біля двадцяти п’яти діб. Отже, через двадцять п’ять днів «Рената» зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрі невідомого силового поля, що полонило її.
***
Останніми днями Стафо безперервно відчував холод, його морозило, хоч він і вмикав термотканину. Він зовсім знесилився і часто мимоволі засинав. Ось і зараз він поринув у не мерехтіння. Стрімко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь світ. Він спробував крикнути, але губи й язик здерев’яніли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, і Стафо відчув, що летить у бездонну прірву.
***
«…Отже, через чотири дні «Рената» зупиниться. Але вже тепер сила тяжіння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволість після магнітного шоку, я міг би вільно ходити по каюті. Після того, як Роб переніс мене сюди з поверхні «Ренати», я кілька днів перебував на грані між життям і смертю. Якщо я не доживу до «воскресіння» екіпажу, хай капітан дізнається про те, що відбувалось на борту «Ренати», з мого щоденника…» Стафо відклав ручку вбік і задумався. Він з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися маніпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучці. Стафо знову взявся за ручку.
«…Здається, мені пощастило розгадати таємницю хмари. Це – надзвичайно потужне магнітне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування «Ренати». Зореліт потрапив у магнітне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонці й металевих частинах «Ренати» могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей і люків. Дією магнітного поля на організм пояснюється й сонливість багатьох членів екіпажу. Але чому ж в такому разі прилади не показали наявності магнітного поля? Вони – як це не парадоксально! – виявились занадто чутливими для магнітних полів такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевірю свою гіпотезу: переведу магнітометр на менш чутливу шкалу».
Стафо підвівся з-за столу й спробував пробитися по кімнаті. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрібний уже маніпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю підтримати його.
Вперше за багато днів Стафо по-справжньому міцно заснув. Прокинувшись, він спочатку не міг второпати, що сталося. Він чомусь висів у повітрі, поруч плавала ковдра. Стафо зробив різкий рух, намагаючись схопити ковдру, і боляче стукнувся ліктем об стінку. Це його привело до тями.
Невагомість!
Він кинувся до головного пульту. Бічні дюзи вже автоматично вимкнулися – зникла сила тяжіння магнітного поля. Отже, «Рената» перестала падати, тепер вона в самому центрі величезної «потенціальної ями», з якої ще доведеться вибиратися.
Стафо став на транспортер і помчав у біозал. Він одвик від стану невагомості і тепер відчував себе незграбним. Замість того, щоб іти по пругкому пластику підлоги, йому доводилося пересуватися, перебираючи руками спеціальні поруччя. А Роб швидко пристосувався до стану невагомості. Точно розраховуючи інерцію і відштовхуючись своїми пружними щупальцями, він робив величезні стрибки.
Ось і біозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, міцно спить Марійка. Раніш як за добу він побачить її.
Стафо повільно підійшов до перших дверей. Він знав, що за добу до виходу людини з біованни починають діяти прилади, що стимулюють життєдіяльність організму. Коли починає пробуджуватися організм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. І годинникова стрілка, бігаючи по колу, свідчить про те, що в біованні все відбувається нормально.
Але циферблати чорні, як і в попередні дні, коли Стафо приходив сюди.
Що ж трапилось? Може, він збився з ліку днів?
– Роб, скільки часу минуло, відколи ввімкнули біованни?
– Тридцять дев’ять діб дві години одинадцять хвилин.
Тут щось не гаразд, ванни не працюють на пробудження! Що ж робити? Механізм дії біованн йому невідомий.
«Почекаю ще трохи», – вирішив розгублений Стафо.
Здавалося, низька стеля біозалу опустилася ще нижче й давить, заважає дихати.
Стафо послав Роба по їжу. Попоївши, трохи подрімав, зависнувши в повітрі. Прокинувшись, лихоманково оглянув усі двері: на жодних не спалахнув циферблат.
Минав час. Мертва тиша тиснула на барабанні перетинки.
«Якби я був у біованні, то принаймні загинув би разом з усіма. А так умру на самоті й заберу з собою таємницю «Ренати». Навряд чи мій щоденник потрапить до рук людини чи якійсь розумній істоті. Вибратися з цієї пастки, мабуть, неможливо…»
Але що це? Стафо не повірив своїм очам. Спочатку на одних, потім на других дверях спалахнули блакитні кола циферблатів, і стрілки – вузькі пучечки, що їх випромінювала, рівномірно обертаючись, частинка радіоактивного кобальту, – почали рухатись. Вони рухатимуться цілих вісімнадцять годин. Але чому не спалахують інші циферблати?
Болісна тривога й невідомість стиснули серце. Сидіти в цьому порожньому похмурому залі й чекати – ні, це нестерпно!
Повільно перебираючи руками, він попрямував до виходу, щомиті озираючись. Але світились лише два кола…
Флагманська рубка зустріла його напруженою тишею. Звичне гудіння автофіксатора лише підкреслювало її. Стафо перш за все поглянув на магнітометр – напередодні він з допомогою Роба переправив його на новий масштаб вимірювання.
Так і є! його здогад правильний: «Рената» перебувала в центрі (чи біля одного з полюсів) надзвичайно потужного магнітного поля.
– Давай-но, Роб, перевіримо чутливість радіопульта, – звернувся Стафо до робота, що непорушно стояв у кутку. – Допоможи мені.
– Слухаю.
Гігантським стрибком Роб перелетів до штурмана.
Кілька годин вони розбирали й перевіряли радіопульт. Потім Стафо писав щоденник. Постійна сонливість зникла, Стафо був дуже збуджений. Хотів було трохи поспати, та де там!
Нарешті, глянувши на годинника, він вирішив: настав час!
Світились лише два циферблати. Стрілки на годинниках пробудження вже оббігали останнє коло.
Страшенно збуджений Стафо позирав на двері, гадаючи, з яких вийде Марія. А Роб поводився напрочуд спокійно. Він непорушно висів у повітрі, тримаючись одним щупальцем за настінну штангу.
***
Петро Брагін глибоко зітхнув і розплющив очі. Він горілиць лежав у ванні, біорозчин ледь помітно коливався, лоскочучи підборіддя. Тіло затерпло, але ворушитися ще принаймні з годину не можна. Руки й ноги м’яко тримали численні щупальця.
Голова після анабіозу була напрочуд ясна й невагома.
«Мабуть, я вийду звідси останнім, – подумав капітан. – Адже я й Іскра Гор зайшли в біованни позаду всіх». Правда, не з’явився Стафо. Вони чекали його до останньої миті – до третього аварійного сигналу.
Рівень біорозчину поступово знижувався. Щупальця слабшали. Капітан з насолодою поворушив руками.
«Перш за все – причини гальмування «Ренати». Зовнішній огляд корабля. А для початку – прогулянка на яхті для всього екіпажу», – і капітан усміхнувся.
З цією посмішкою Петро Брагін вийшов з біованни. Він здивовано озирнувся. Іскра Гор?… А де ж решта?
– Здрастуйте, капітане.
Хто це? Нова людина на ракеті? Зігнутий, смуглявість ще більш підкреслює худючість. Сиві пасма волосся – і майже юнацьке обличчя. Невже це… Не може бути! Але ось чоловік посміхнувся, і в капітана щезли всі сумніви.
– Стафо!
– Здрастуйте, капітане, – повторив штурман з дивною застиглою посмішкою. – А де ж решта?
Півтори години ретельного огляду нічого не дали. Іскра Гор уважно перевірив всі зовнішні системи біованн. Реле часу було справне, однак не вмикалось на пробудження. Це могло означати лише одне: пошкодження треба шукати не тут, а там, за цими масивними дверима. Але їх не можна відчиняти, це загрожує заснулому організмові. В земних умовах – інша річ. Там є для цього спеціальні пристрої.