Розшук

З такими думками він і зайшов у кабінет директора магазину.
За столом сидів товстий лисий чоловік і голосно говорив по телефону. Про якість товари, пересортицю, брак, невиконання квартального плану. Сміявся, скаржився на серце, згадував курорт.
Побачивши Миколу, він показав йому рукою на стілець, сідайте, мовляв, а сам продовжував говорити. З його пози, азарту розмовляти лейтенант зрозумів, що ждати кінця директорової розмови доведеться довгенько, і тому вирішив перервати її. Витяг з нагрудної кишеньки сорочки посвідчення і, розгорнувши його, підніс директорові перед очі.
Директор зреагував одразу ж і став прощатись із своїм співрозмовником, сказав, що до нього прийшли в терміновій справі, він передзвонить іншим разом.
— Ви, мабуть, у справі крадіжки? — підхопився зі свого місця, припрошуючи Динника сідати. — До чого знахабнів народ, серед білого дня крадуть! Доведеться бідним дівчаткам сплачувати суму вкраденого, якщо не впіймаєте злодіїв, — забідкався.
— Упіймаємо, — сам не пам’ятає, як вирвалось у Динника. Мабуть, тому, що йому було жаль дівчаток-продавщиць. Це ж, виходить, їх обікрав підлий злодюга.
Невдовзі він уже розмовляв з трьома продавщицями костюмного відділу, запрошеними до кабінету запобігливим директором. Дівчат звали Оля, Галя і Таня. Всі вони були випускницями торгової школи, однакові на зріст, чорняві, мали однакові зачіски, немов сестри-близнючки. Пригадуючи подробиці, вони розповіли Диннику, що того дня під вечір до них у відділ зайшли два юнаки, зовсім молоді, схоже — ще школярі або петеушники. Від них добре несло спиртним, але на ногах трималися упевнено. А коли точніше, то намагалися триматись. Вони одразу ж стали питати про якусь Ларису, блондинку. Дівчата відповідали, що такої Лариси, блондинки, у них немає, мабуть, хлопці помилилися магазином. Тоді ці хлопці почали до них залицятися, запрошувати в кіно, на танці. Ну, дівчата, звісно, сміялися, сказали, що в них, напевне, і грошей немає, пропили. Хлопці запевнили — грошей у них, мовляв, кури не клюють, вони зараз виберуть собі по найдорожчому костюму і взагалі одягнуться в магазині з ніг до голови, й тоді їм (тобто дівчатам) доведеться іти з ними в кіно, а з кіно — в ресторан. Вони справді хотіли міряти костюми, але дівчата не дозволили, сказали — нехай приходять завтра з татами й мамами. Все це тривало хвилин десять, потім хлопці перейшли в секцію сорочок, і дівчата більше їх не бачили. А ввечері виявилось: у них в секції не стало двох костюмів, а в сусідній — двох сорочок. Але дівчата запевняли, що ті хлопці не могли вкрасти. Не схоже на них. Та й були вони в джинсах, модних тенісках і нічогісінько в руках, щоб непомітно сховати.
— А може, був з ними хтось, не помітили? — поцікавився Динник.
Дівчата дружно заперечили: не було, не бачили, не примітили. Та й як примітиш, коли у секції людей — не пройдеш.
Але портрети обох хлопців змалювали з подробицями. Визначили і зріст, і колір очей та волосся, який у кого ніс, губи, вуха. Навіть як обидва говорять, дівчатам запам’яталося. Один ніби з хрипотою в горлі, а другий трохи шепелявить.
Лейтенант Динник був задоволений розмовою з дівчатами, особливо за словесні портрети хлопців, котрі, він знав тепер напевне, мали пряме відношення до крадіжки в магазині. Ці два п’яненьких хлопчаки були в чиїхось руках ширмою, за якою той хитрун діяв. Поки вони теревенили з дівчатами, він спритно украв костюми й зник. Ловкач, досвідчений злодій.
Микола поглянув на годинник: пора їхати в управління. Він чемно подякував дівчатам і заспішив до виходу.
 
5
До збору в майора Кислиці залишалося п’ять хвилин, і Микола вирішив заглянути у свій кабінет, чи немає Василя, щоб іти разом. Та й брала цікавість, як у нього справи, що йому пощастило дізнатися.
Каверза справді уже вернувся, сидів за своїм столом і щось писав, мабуть, наверстував упущене в оформленні документації.
Перекинулись кількома словами і з’ясували, що в обох у них однакові портретні дані юнаків, котрі відволікали в магазинах дівчат-продавців. Каверза був у магазині “Чоловічий одяг” на бульварі Праці, в якому три дні тому вкрадено дорогий костюм, і йому теж розповіли: в секцію зайшло двоє хлопців, залицялися до продавщиць, міряли костюми, голосно розмовляли між собою і зрештою пішли. А ввечері виявилося — вкрадено костюм.
— Значить, одні й ті ж? — зауважив Микола.
— Може, ті, а може, й ні, — звівся за столом Каверза, пора було йти до майора. — Хіба мало хлопців залицяється до продавщиць? Побачимо, які дані зібрали Ляшко з Гапочкою і Совгир.
Наслідки проведеної оперативною групою роботи в магазинах, де було вчинено крадіжки готового одягу, майор Кислиця визнав задовільними. Зібрані Динником і Каверзою дані в магазинах на вулиці Кооперативній і бульварі Праці давали підставу твердити, що крадіжки ці здійснював досвідчений злодій, якому сприяють двоє хлопців. Це підтверджувалось і фактом, який виявили в магазині готового одягу на вулиці Комсомольській інспектори Ляшко й Гапочка. Тиждень тому два продавці запідозрили в крадіжці костюма молодого інтелігентного чоловіка. При виході з магазину вони попросили його показати сумку, котра висіла у нього на плечі. Молодий чоловік поцікавився, в чому річ, а коли ті пояснили, спокійно подав сумку, сказавши ввічливо: “Будь ласка, дивіться”. Ті до сумки, розкривати, а власник її спритно шмигнув поміж людей, що виходили, і тільки його й бачили. Жодної прикмети його продавці не запам’ятали, окрім єдиної, — молодий, симпатичний.
Маючи і такі дані, уже можна було сподіватися — справа налагоджується, злочинці знайдуться.
Поки спеціалісти виготовляли фотороботи за даними Динника й Каверзи, майор Кислиця запропонував інспекторам, як він завжди любив висловлюватись, поміркувати вголос, як, якими шляхами повести розшук далі. І сам же почав першим:
— Виготовлені фотороботи роздамо дільничним інспекторам. Хай вони підключаються на допомогу. Беремо по одному примірнику самі і… з чого починаємо, Динник? — зупинився, ходячи по кабінету, перед Миколою.
Микола стенувся. З чого? Він уже, власне, думав про це, ще повертаючись в управління з Кооперативної: перевірити комісійні магазини і ломбарди. Цілком ймовірно, що злодії в них можуть збувати вкрадені речі. Не самі, звичайно, через підставних осіб.
Висловив свою думку майорові.
— Логічно, — погодився той.
Інспектори Ляшко й Гапочка, крім цього, запропонували придивитися до барахольщиків на ринках, є ще на них такі, що пропонують товар з-під поли. Ходить по ринку такий собі інтелігентний чоловік і пропонує костюм, плащ, шапку.
— Теж можна, — підтримав майор. — Але не забувайте, що у нас один день. Хто ще?
— Дозвольте мені, — попросив Каверза.
— Слухаємо вас, будь ласка, — кивнув головою Кислиця.
Каверза висловив свої міркування так: їм треба вхопитись за останню крадіжку костюмів в магазині на вулиці Кооперативній. Досвідчений злодій не стане довго перетримувати у себе вкрадене. Навпаки, поспішить негайно ж збути його. В комісійний магазин крадених речей він не понесе, адже ми знаємо, що вкрадено. Отже, скоріше всього — ломбард. Грошей там буде менше, але ж дають одразу, і кінці в воду.
— Я теж такої думки, — підтримав Каверзу Совгир. — Розподілитись і перевірити одразу всі ломбарди.
Майор Кислиця двічі пройшовся в задумі по кабінету, поглянув на годинник і зайняв своє місце за столом.
— Версію з ломбардами — схвалюю, — сказав нарешті. — Даю півгодини на обід — і їдемо. Приємного вам апетиту.
— А ви, товаришу майор? — звернувся до нього Каверза.
— Що я? — перепитав Кислиця.
— Обідати. Ходімо разом.
— Ходімо, товаришу майор! — підтримали Каверзу Ляшко й Гапочка.
Майор з вдячністю подивився на інспекторів: турбуються, бо він часто за роботою просто забував обідати.
— Гаразд, — посміхнувся. — Ідіть, я зараз.
— Не затримуйтесь же! — кинув йому з порога Динник.