Дозвiл на помсту (на украинском языке)

Юрий Логвин 
Дозвiл на помсту 
До келiї ступив посланець. 
- Тебе викликає хазяїн. 
Хусейн поспiшив мертвими коридорами в глибину замку. 
На ланцюжку низько зависла бронзова лампа i залила все жовтим свiтлом. Хазяїн фортецi, що звалась Захiдним Гнiздом, пронизливо подивився: 
- Готуйся! Прочитай усi молитви i до схiд сонця будь на верху надбрамної вежi. Чекатимеш герцога хрестоносцiв. З тобою буде товариш. За порухом моєї руки... - Вiн вiдняв руку й показав, як саме змахне. З-пiд бiлого широкого рукава зблисло блакитне рукiв'я дамаської роботи. 
- Зрозумiв? 
Хусейн вклонився i нечутно вiдступив за порiг. 
I от тепер вiн стояв на вершечку надбрамної вежi та спостерiгав, як iз-за гострих шпилiв голих гiр викочується сонце. З полегкiстю вдихав холодне повiтря. Сюди, вгору, доносився запах кiзякового диму, кислих баранячих шкур, гiркуватий дух товчених жолудiв. То були запахи життя трударiв. 
А фортеця готувалася до прийому хрестоносцiв. Вона була крайньою твердинею могутнього мусульманського духовного ордену iсмаїлiтiв. Хрестоносцi ж називали їх асасинами, тобто потаємними вбивцями. Ватажки войовничих i пiдступних асасинiв досягли неабиякої могутностi - вiд одного їхнього iменi тремтiли i хрестоносцi, i воїни iсламу. Iсмаїлiти не пiдкорялись нiякiй владi, жоднiй державi, називали себе захисниками чистої вiри. Але й нiколи не забували придбати чуже добро, ухопити чиюсь калиту iз золотом. Своїх вiдважних воїнiв посилали проти всiх. Часом навiть винаймали комусь за золото, як ото верблюда. I було їм байдуже, цим ревнителям чистоти iсламу, чи був покупець християнин чи мусульманин. Аби золото платив повною вагою та щоб найвищої проби. Ватажки асасинiв добре зналися на златi, i на фiлософiї, i на вiрi. Але воїнiв своїх не втаємничували в цi речi, вимагали тiльки бездоганно виконувати накази. 
Було якраз замирення мiж хрестоносцями та фортецею асасинiв. Султан Саладiн загрожував i тим, i другим - вiн починав збирати докупи арабськi землi й крок за кроком витiсняв хрестоносцiв iз їхнiх володiнь... 
Хусейн дивувався, чому не надсилають йому товариша, як обiцяли. Потiм подумав, що це його не стосується. Хоча... це його таки стосувалося. Адже чи буде вiн падати на хрестоносця один, чи вдвох iз товаришем - це далеко не одне й те ж. Але саме через те, що вiн ранiше ставив собi багато запитань i не вмiв їх утримати при собi, його, найкращого з учнiв, завжди наздоганяли невдачi та покарання... 
Вiн згадав невелике мiстечко на узбережжi, куди вдерлися хрестоносцi, i закутий у сталеву шкаралущу велетень потягся залiзною рукою до його старшої сестри. Закричала, запевняючи, що вона християнка, а не мусульманка. Роздерла сорочку, щоб вiн бачив її натiльного хреста. Зайда не спинився, роздер сорочку до кiнця. Нагу схопив її i поволiк до своїх слуг. Сестра щосили кричала. Старий батько кинувся до зайди. Благав його, вчепився за плащ. Але хрестоносець вiдтрутив його вiд себе, i старий рибалка впав на сiтки. Схопив остi довгоклюгi - i знов до кривдника. Та ударом списа завалили старого. Так маленький Юсуф, тодi ще християнин, познайомився зi своїми одновiрцями з-за моря. 
Вiдтодi почались поневiряння. Мати забрала його та двох дочок маленьких i, хоч була християнка, подалася в мiсто, що було пiд охороною мусульманського вiйська. Там вони жили кiлька рокiв. Мати з доньками прали для багатих одяг. А потiм дiвчат, тому що вони були християнками, як полонених, правитель узяв собi за наложниць. 
I саме тодi, десь через мiсяць, цього правителя мiста при виходi з мечетi ножем убив асасин та побiг по мiсту з криком: "Слава Гiрському Старцевi!" До нього боялися пiдiйти. Здаля охоронцi метали пращами камiння, били стрiлами. Його бiлий одяг лопотiв на вiтрi. За ним бiг малий Хусейн, що тодi звали його Юсуфом, i кричав: "Слава! Слава! Слава!" На малого звернули увагу, почали ганятись за ним по вулицях. Вже його, здавалось, наздогнали. Раптом хтось схопив хлопця за руку i затяг у якусь темну щiлину. Це був той потаємний чоловiк, що доглядав за вбивством правителя мiста i повинен був доповiсти про все старiйшинi iсмаїлiтiв. Так було в орденi заведено iз самого початку, вiдколи перший старiйшина захопив пiд свою владу неприступну гiрську фортецю i став зватись Гiрським Старцем. 
Так от цей правитель мiста пообiцяв Старцевi великi грошi та пiльги, коли йшов до влади. А як з допомогою хоробрих асасинiв домiгся свого, то не тiльки не сплатив свого боргу, а й почав переслiдувати своїх помiчникiв та їхнi торговi каравани... I ось тепер йому вiддячили... 
Чоловiк, отже, сховав хлопця вiд стражi i потаємними шляхами привiв до неприступної фортецi, що була в горах Ельбрусу. Там хлопця спитали, чи хоче вiн стати асасином. Юсуф з безмiрною радiстю згодився. А сам подумав, на це вже вистачило його власної голови: "I добре, що полишу Христову вiру! Вона закликає до покори i любовi. Всi молитви про покору i любов читала мати. А що вийшло? Любов, покора i щира вiра не захистили нi вiд списа хрестоносця, нi вiд сваволi мусульманина." 
Почали вчити Хусейна володiти зброєю, змушували страждати вiд голоду, холоду, терпiти всiлякi муки. I зносити все це зi спокiйним обличчям - без усмiшки, без суму, без напруження. I вчили ще його рiзних мов. А мови йому давались легко. I ще за Хусейном одна здiбнiсть виявилася: вiн мiг без жодної похибки змавпувати звички i звучання мови всiх тих людей, яких бачив на своєму шляху. Думали, що вiн запишається, почне вiдчувати свою зверхнiсть. Проте хлопець ретельно виконував усе i всього навчився. Весь час питав, коли вiн стане справжнiм воїном. Зрештою йому доповiли, що замало бути здiбним i витривалим, ще треба позбутися зайвої гординi i не поспiшати поперед старших. 
А науку вiн скiнчив набагато ранiше вiд iнших. I його, ще зовсiм пiдлiтка, послали одного-однiсiнького в Iндiю наглядати, як буде виконувати завдання один iз членiв їхнього ордену. Хлопець пристав до купецького каравану, допомагав погоничам верблюдiв. Пройшов до самого Ормузу. А там сiв на корабель i з купцями, якi всi його полюбили за слухнянiсть та витривалiсть, поплив до iндiйського мiста Калiкута. 
...Хусейн спiзнився до своєї фортецi. Минуло стiльки часу, що вже нiхто й не думав про його повернення. Братовi ( так звали тут членiв ордену ) , який його споряджав у далеку дорогу, розповiв про всi свої пригоди, про те, як виконав доручення, гадав, що навчився в Iндiї деяких див. Їздив на слонах, ледь не став ловцем диких слонiв. Не проминув також iндiйських храмових блудниць. I зрештою сповiстив, що оволодiв таємною боротьбою. Вигадали її мандрiвнi iндiйськi монахи. Вони нiкого не бояться i голiруч або з простою палицею можуть протистояти закутому в залiзо воїновi. Старший брат криво посмiхнувся, видно, не повiрив.