Діаманти Ківі-Ківі
— Хазяїни? — спитав Жан Янзен. — Кого ви маєте на увазі?
— Сволоту з грішми, капіталістів! Узяти хоч би мою долю. Хіба вони не могли лишити мене з чотирма малими дітьми на фермі після смерті чоловіка? Так ні. Проценти в банк не заплатила і забирайся з землі, политої власним потом і кров'ю. Зате я дістала право вишкрібати бруд у мадам Хаттерас!
— А ви задумувались коли-небудь над тим, який потрібен капітал, щоб цивілізувати країну? — поцікавився кандидат філософських наук.
— Я тільки й чую: гроші, капітал! — спалахнула Ельза. — А ви коли-небудь підраховували, які гроші і капітали вивозять звідси? Дехто приходить сюди пішки з торбою за плечима, а повертається до Матаді в золотій кареті. Тіль Брюггенсен теж прагне цього. Чого бракує тут, так це розумного управління країною і співробітництва, невтомної праці… Хіба в тропіках не вміють обробляти землю?
— Пані Вандермолен бачить усе крізь рожеві окуляри, — перебив її Массіньї. — Населення Бельгійського Конго невпинно зменшується. Так було і так є. Помирає більше, ніж народжується.
— А хто винен? — сердито кинула Ельза. — Головне лихо тут в нестачі лікарів. Нам довелося пливти три дні від Маноли, поки ми добралися до лікаря. Тому й помер маленький Тіль, тому і Хендрік склепив очі. До того ж, пане Массіньї, тут деруть шкуру з бідолашних тубільців. Я маю на увазі насамперед вербування робочої сили на «загальнокорисні» роботи, як це красиво називають. Щоб побудувати в джунглях аеродром для губернатора провінції, туди зганяли негрів за тисячі кілометрів з верхньої течії Конго. В дорогу вирушила тисяча, до Маноли дійшло сімсот, а додому повернулося менше трьохсот чоловік. Вихваляються тим, що минули часи гумового податку, коли неграм відрубували руки, якщо вони добували в лісі мало каучуку. А хіба тепер мало гине тубільців, створюючи комфорт для білих панів?
— Ну, ти справжній друг негрів! — похвалив її Тіль Брюггенсен. — Правда на твоєму боці! Погляньте на мого Баантумічо: скільки сил і які здібності криються в ньому! Ельза торкнулася кривавої рани Центральної Африки. Так далі тривати не може, все повинно змінитися. Треба комусь подати приклад. Що ж, нехай це зроблю я! Тільки спочатку доберемося до скарбниці. Тоді кошти підуть на щось важливіше, ніж хатинка серед дюн в Остенде.
Одного вечора, вже недалеко від Порт-Франкі, Ельза спитала Тіля:
— Ти цілком довіряєш Беніссону і Барклею?
— Чи цілком? — Брюггенсен збентежено закліпав очима, ніби йому попав в око москіт. — Відверто кажучи, ні! Якби це вони передавали мені свої права, то, певно, всі їхні обіцянки були б не варті ламаного гроша. Я беру з них відступного і обертаю його в капітал на найвигідніших умовах, про що вже домовлено. Потім спробую повернути ці кляті гроші на щось путнє. Твої міркування, Ельзо, викликали в мене багато думок, ти нагадала мені про обов'язок білої людини. Кінець кінцем, комусь же треба почати.
— Друже Тіль, коли б ти вивчив на лікарів хоча б двадцять здібних негритянських юнаків, то й цим уже допоміг би нещасному народові! Але ми будуємо великі плани, а ще не бачили твоєї чудо-знахідки. Вона справді існує чи все це твоя вигадка?
Він весело засміявся:
— Цього разу все правда. Якщо мої партнери дорогою поводитимуться чесно, то світ дізнається про чудо!
ВАЖКИЙ ШЛЯХ У КІВІ-КІВІ
ополудні з'явився Порт-Франкі з білими мурами, бойовими баштами, павутинням антен, строкатими будівлями — від солом'яних халуп до кам'яних будинків. На пристані збуджений натовп негрів та білих нетерпляче ждав прибуття моторок.Теперішній Порт-Франкі — справжнє місто. А тоді це був жалюгідний порт серед зеленого моря задушливих джунглів. У ньому стояв гарнізон білих і чорних солдат, що цілими днями били байдики, а також мешкали торговці і трактирники.
Сірійський купець Аслак бен Абдул прийшов на зустріч Брюггенсена в новому бурнусі. Комендант порту і окружний комісар з'явилися теж у пишній парадній формі.
— Зустрічають ніби урядову особу. Бракує тільки салюту! — кепкував Тіль. — А минулого разу, коли я йшов з Баантумічо на Кассаї, нас мало не посадили під замок, щоб ми не втекли в джунглі.
Коли моторки причалили до пристані, Тіль Брюггенсен спочатку стиха поговорив з Аслаком бен Абдулом, а вже потім звернувся до представників цивільних і військових властей.
— Мені треба було владнати деякі справи, — вибачився він. — Рекомендую вам пана сірійця як свого уповноваженого і прошу зважати на його прохання!..
У ратуші було приготовлено обід. Але перш ніж сісти за стіл, Беніссон і Барклей довго розмовляли з господарем. Такі неждано близькі стосунки представників компанії Де Беерс з властями здивували Тіля Брюггенсена. І хоч у цей день Массіньї напевно не заборонив би йому покуштувати якогось більш-менш міцного напою, фламандець пив виключно мінеральну воду з своєї власної пляшки.
— Яка тебе муха вкусила? — спитала його Ельза під час обіду. — Ти образився, що біля цього окружного півня посадили не тебе, а Беніссона?
— У тебе гострий зір, Ельзо. Я дав би тисячу бельг, аби дізнатися, про що шушукаються мої компаньйони. Боюсь, заварять таку кашу, що я й не проковтну!
— Незабаром усе з'ясувалося. Коли подали каву, гладкий Беніссон, чимось дуже стурбований, підійшов до фламандця.
— Так робити не добре, містер Брюггенсен, — сердито зауважив він, — Ви сказали нам не все. Мене тільки-но повідомили, що територія Ківі-Ківі належить племені лунда і старий вождь протестує проти вторгнення білих у його резервацію. Якщо це підтвердиться, то компанія скасує договір з вами.
— Вождь лунда? — глузливо примруживши око, глянув Тіль на агента Де Беерс. — Лунда, що бояться лісу, як чуми, яких ні за які гроші і обіцянки не зігнати з високогірних луків? Може, цей вождь хоче бути королем боліт, щоб саджати там кавуни?
— Так стверджує комісар округи. Він зараз приведе вождя сюди.
— Помираю від цікавості. Ей, Баантумічо! — Тіль підкликав мічолунгі і щось довго говорив йому мовою його племені. Потім задоволено кивнув головою і знову повернувся до Беніссона. — Мій бой дуже добре володіє мовою лунда. Він перекладатиме одночасно з урядовим перекладачем. Ходімо, я хочу зараз же поговорити з тим лунда!
Вождь лунда вже чекав у сусідній кімнаті. Як тільки його відрекомендували, він щось монотонно заговорив, жваво жестикулюючи і гримасуючи. Баантумічо напружено вслухався, а перекладач тим часом, затинаючись, повільно перекладав скарги і нарікання вождя. Тіль щось записував. Беніссон нервово перегортав урядовий акт, який подав йому комісар.
Вождь був уже старою людиною, а може, його зістарило так постійне куріння гашишу, яким аж несло від нього. Свою промову він закінчив клятвою:
— Тільки це, саме це — свята правда Буками! І тут Баантумічо голосно зареготав.
— Так оце лунда? Оцей заїка — справжній лунда? А чому ж на його брехливій морді знаки племені лобеле? — І Баантумічо напустився на бідолашного переляканого негра.
Тут і перекладач усміхнувся.
— Пане високий комісар! — ледве вимовив він, давлячись сміхом. — Букама зовсім не лунда, як казав. Він — лобеле, живе далеко на півдні і ніколи навіть не чув про Ківі-Ківі. Він каже, що погодився зіграти роль лунда за п'ятдесят трубок гашишу.
— Женіть в шию цього брехуна! — аж застогнав від злості Беніссон. — Такому шахраю треба дать півсотні ударів шамбоком!
— Що з нього візьмеш? — обізвався Тіль, знизуючи плечима. — Облиште наркомана! Але того, хто втягнув його в цей підлий обман, не завадило б охрестити бичем якусь сотню разів, містер Беніссон! І я це зроблю, коли спіймаю його. Не врятує й біла шкіра!
Перед заходом сонця Брюггенсен зі своїми людьми повернувся на моторку, хоча військові і цивільні власті бенкетували до глибокої ночі. Там лишився тільки Жан Янзен. Він вдавав з себе зовсім нетямущого геолога і викликав загальний регіт і глузування.
