Серед дикунів Нової Гвінеї

Та спочатку розповімо коротко про самого мандрівника. 
Микола Миколайович Миклухо-Маклай народився 5 (за новим стилем 17) липня 1846 року в селі Рождественському, поблизу міста Боровичі колишньої Новгородської губернії. Батько його був інженер, українець з Чернігівщини, нащадок запорозького козака Миклухи. Майбутній мандрівник учився в гімназії, а далі в Петербурзькому університеті, з якого його виключено без права поступити в будь-яку вищу школу Російської імперії за участь у студентських сходках. 
Це була пора славних шістдесятих років минулого століття, коли Росія, нарешті, сяк-так звільнившись від ганебного пережитку феодалізму — кріпацтва, бурхливо прокидалася до громадського й політичного життя. Це були роки загального революційного піднесення, селянських заколотів, виникнення підпільних гуртків революційно-демократичної інтелігенції, великого руху серед інтелігентної молоді, що рвалася «в народ» на боротьбу з царством темряви й сваволі. Це була доба, коли герценівський «Колокол» з Лондона будив від летаргічного сну царську Росію, коли Некрасов поетичним словом викривав виразки її поміщицько-поліцейського ладу, коли Чернишевський кликав «до сокири Русь», коли з України на всю Російську імперію, цю «тюрму народів», пролунав полум'яний заклик Тараса Шевченка: «кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!» 
Хіба ж міг опинитись поза впливом цього великого суспільного руху молодий студент Миклухо-Маклай, вихований на демократичних поглядах свого батька і його родини! Він бере участь у кипучих студентських сходках, навіть три дні просидів у Петропавловській фортеці, але кінець кінцем мусить їхати за кордон добувати вищу освіту. 
Миклухо-Маклай не став революціонером, як багато його однолітків, що гордо несли свої голови на шибениці, йшли, брязкаючи кайданами, на каторгу в Сибір, але світлі ідеї людинолюбства, освіти й загального добра, Що поширилися серед молоді в ті шістдесяті роки, лишили глибокий слід у його свідомості та в науковій діяльності. 
1864 року Миклухо-Маклай з великими труднощами виїхав з царської Росії до Німеччини, де вступив на філософський факультет Гейдельберзького університету. Та незабаром його захоплює медицина, і він переходить на медичний факультет Лейпцігського університету, який закінчує 1868 р. 
Одночасно Миклухо-Маклай цікавиться й іншими науками — зоологією, порівняльною анатомією (наукою про будову людського тіла й інших тварин), антропологією (наукою про людину та її властивості) й географією. Ставши, як і його вчитель, професор Геккель, послідовником поглядів великого Дарвіна про походження людини від мавпи, Миклухо-Маклай заходився вивчати нижчі тварини, щоб показати, як організм нижчих тварин поволі змінюється й перетворюється з часом під впливом оточення, в якому вони перебувають. Ця робота в галузі природничих наук штовхнула молодого вченого на його перші мандрівки до Канарських островів 1866–1867 років, а трохи згодом, 1869 року, на узбережжя Червоного моря, після чого він повернувся в Росію. 
Охота до наукової роботи поєднувалася в Миклухи-Маклая з пристрастю до мандрівок, під час яких йому хотілося дослідами й конкретними фактами довести слушність тої теорії, в яку він сам повірив. Отак, працюючи над питаннями антропології, Миклухо-Маклай захопився думками окремих передових учених про те, що всі людські племена походять від одного, спільного всім кореня. Серед учених тоді точилася гостра суперечка про походження людських племен. Учені-моногеністи (ця назва утворена від грецьких слів «моно» — один і «генос» — рід) доводили, що всі людські раси походять від одного кореня, тоді як учені-полігеністи (грецьке слово «полі» означає багато, відкіля утворилася й ця назва) намагалися запевнити, ніби кожна людська раса походить від окремого, свого власного кореня. Ця полеміка переходила суто наукові межі й набувала певного політичного характеру; адже ті, які вважали, що різні людські раси походять не від одного, а від різних коренів, робили висновок: сама природа, мовляв, створила людські раси неоднаковими, одним призначено панувати, а іншим — підкорятися. Це було хибнонаукове обгрунтування колоніалізму, коли білі загарбники поневолювали цілі континенти, населені кольоровими людьми. 
Миклухо-Маклай у цій полеміці поділяв, розуміється, передові погляди моногеністів. На його думку, расові й культурні властивості народів формуються під впливом природного та соціального оточення. Він вважав, що всі раси, незалежно від кольору шкіри людей та ступеня культурного розвитку, на якому вони перебувають у даний час, взаємно споріднені й походять від єдиного, спільного всім людям кореня. Такий погляд відкидав геть поділ людських рас на «вищі» й «нижчі», а через це й заперечував право цивілізованих народів панувати над тубільцями екваторіальних країн. 
Та для ученого далеко ще не досить визнавати за правдиву ту чи іншу, навіть найпередовішу теорію. Її треба довести, фактами спростувати ворожу теорію. Оця потреба власними спостереженнями й дослідами підперти думку про видову єдність і взаємне споріднення расі вказала Миклусі-Маклаю шлях до далекої Нової Гвінеї, де вивчення життя первісних племен, які перебували ще в «дикому стані» в обставинах кам'яного віку розвитку людства, могло дати відповідь на цілу низку питань, що стояли перед тогочасною наукою. 
Щоб здійснити свою мандрівку, що мала велике наукове й гуманне значення, Миклухо-Маклай звернувся по допомогу до Російського географічного товариства, яке після деяких вагань дало йому трохи грошей, а головне, влаштувало його на військовий корабель, що мав вирушити в кругосвітнє плавання й міг висадити Миклуху-Маклая на берег Нової Гвінеї. 
8 листопада 1870 року корвет «Витязь» знявся з кронштадтського рейду, а на борту його стояв і дивився в туманну далечінь Балтики Миклухо-Маклай і думав про далекі береги вічно теплої Нової Гвінеї та її недосліджених ще ніким диких жителів… 
Дана книжка являє собою трохи скорочений щоденник нашого мандрівника. Він починається з дати 19 вересня 1871 року, коли після довгого плавання корвет «Витязь» наблизився до берегів великого тропічного острова. 
Автор щоденника докладно описує все, що довелось йому побачити й пережити, оселившись на цій частині острова серед його загадкових жителів. Ми прочитаємо в щоденнику про багато цікавих пригод, часом трагічних, а часом і смішних, які пережив наш мандрівник, що залишив самого себе в ім'я науки серед дикунів у незвичайних умовах тропічного пралісу. Треба було мати неабияку хоробрість, самовладання, розум і гаряче, сповнене любов'ю до людей серце, щоб зважитись на те все, на що, не вагаючись, пішов Миклухо-Маклай, здійснюючи свою наукову мету. Треба було, скажемо одверто, — героїзму. 
Та саме про цей героїзм, про високі гуманні почуття, що керували ним під час його самозаслання в такі тяжкі й небезпечні обставини, ми не прочитаємо в щоденнику нашого великого-мандрівника, що був дуже скромною людиною, далекою не тільки від самовихваляння, а й навіть від того, щоб належно оцінити кожний свій ризикований крок, який не раз міг закінчитись загибеллю. Автор щоденника докладно спиняється в своїх записах на побуті й звичаях тубільців, описує їхні речі, знаряддя, зброю, приділяє багато уваги справам антропології, етнології та етнографії, що становлять великий інтерес для науки, але він стає скупий на слова, коли йдеться про його власну мужність, про власний подвиг. Проте не треба бути дуже вдумливим і проникливим читачем, щоб побачити в описаних ділах Миклухи-Маклая той подвиг, ту самопожертву заради справжньої науки, до яких вдавались піонери — подвижники науки, прищеплюючи, наприклад, собі першому невідому ще вакцину або вмираючи, заразившись під час дослідів страшною чумою. 
Ось він залишився сам з двома слугами, з яких один увесь час хворіє на малярію і невдовзі вмирає, а другий тремтить від самого тільки вигляду голих, розмальованих чорною й білою фарбами тубільців. Розуміючи всю небезпеку становища Миклухи-Маклая серед ворожих до нього напочатку дикунів, офіцери корвета «Витязь» не тільки залишили йому вдосталь вогнепальної зброї та бойового припасу, але заклали навіть міни навколо щойно збудованої руками матросів хатини для мандрівника і його слуг. Та Миклухо-Маклай найменше думав про-зброю, давши собі слово застосовувати її в крайньому разі, якщо не можна буде дати собі іншої ради.