Серед дикунів Нової Гвінеї

Жителі Кар-Кару мали ще й ту особливість, що все їх тіло, переважно голова, було вимазане чорною землею і то так добряче, що на перший погляд можна було подумати, ніби колір їхньої шкіри справді чорний, але, побачивши тих, у кого була пофарбована тільки голова, легко можна було переконатися, що тіло жителів острова Кар-Кар насправді тільки трохи темніше від тіла прибережних тубільців. Гості лишались у мене понад дві години. Ті, що прийшли, вже знали від Туя про горючу воду, й усім хотілося бачити її. Туй просив мене показати всім, «як горить вода». Коли я виконав його прохання, ефект був надзвичайний: більшість кинулась тікати, просячи мене, щоб я «не запалив моря». Багато лишилося стояти, будучи так здивовані й, здається, перелякані, що ноги, мабуть, не скорилися б їм, якби вони ворухнулися. Вони стояли як укопані, оглядаючись довкола з виразом надзвичайного подиву.
Прощаючись, вони наввипередки запрошували мене до себе — хто до Кар-Кару, хто до Сегу, до Ріо й Білі-Білі, і ми розлучилися друзями. Не пішло тільки кілька тубільців з Кар-Кару та Білі-Білі, які почали просити «гаре» (шкіру), щоб накрити рани, гній яких приваблює мух; вони літали за ними і, звісно, дуже надокучали та мучили їх, обліплюючи рани, як тільки пацієнт переставав відганяти мух. Я не міг допомогти їм серйозно, та все ж таки полегшив їх муки, обливши рани карболовою водою та перев'язавши і тим звільнивши хоч тимчасово від мух. З одної рани я вийняв сотні личинок, і, звичайно, цей тубілець мав підставу бути мені вдячним. Особливо ретельно я обмив і перев'язав рану на нозі дитини років п'яти, яку приніс батько. Він так розчулився, що, бажаючи показати мені свою вдячність, зняв з шиї намисто із черепашок і хотів неодмінно одягнути його на мене.
15 грудня 
Знову хворі з Білі-Білі. Одного мучить страшна пропасниця. Я хотів дати йому хіни, розуміється, не під час приступу, й показав йому, що прийду потім і дам випити «онім» (тобто ліки); але він замахав рукою, кажучи, що помре від моїх ліків. Тубільці бояться приймати що-небудь всередину, хоч дуже цінять зовнішні ліки.
Після Боя лишилася пляшка з кокосовою олією, настояною на якихось запашних травах. Один тубілець з Білі-Білі скаржився дуже, що болить спина й плече (мабуть, ревматизм); я запропонував йому оцю пляшку з олією, пояснивши, що треба нею натиратись, і він одразу ж за це й узявся. Спочатку він робив це, видимо, задоволено, раптом спинився, немов обмірковуючи щось, а потім, подумавши, мабуть, що, вживаючи невідомого «оніму», він, гляди ще, помре, страшенно захвилювався, кинувся на свого сусіда й почав старанно терти йому спину, а потім, скочивши на ноги, як божевільний, почав перебігати від одного до другого, намагаючись мазнути їх олією. Мабуть, він думав, що коли з ним станеться щось недобре, то те ж саме повинно статись і з іншими, його товариші, дуже спантеличені такою поведінкою, не знали, як до нього поставитися — чи сердитись, чи сміятись.
Сьогодні я переконався, що говірка Білі-Білі відрізняється від тутешньої (діалекту Бонгу, Горенду та Гумбу), і навіть записав кілька слів, зовсім не схожих на діалект Бонгу.
18 грудня 
Тубільців не видно. Дуже часто думаю, як добре я зробив, улаштувавшись так, щоб не мати надто близьких сусідів. Сьогодні я випадково звернув увагу на стан моєї білизни, запакованої в одному з кошиків, що правив мені за ліжко. Білизна була вкрита подекуди чорними плямами, й ці місця можна було легко проштрикнути пальцем. Це, розуміється, був мій огріх: я жодного разу протягом трьох місяців не подумав провітрити білизну. Я доручив Улсонові вивісити все на сонці. Багато що виявилось уже непридатним.
Сьогодні тубільці питали мене, де Бой. Я відповів їм:
— Бой арен (Боя нема).
— Де ж він? — було нове запитання.
Не бажаючи казати неправди й не бажаючи також показувати ні на землю, ні на море, я просто махнув рукою і відійшов. Вони, мабуть, зрозуміли, що я показав на обрій, де далеко-далеко Росія. Вони почали міркувати й, здається, наприкінці дійшли висновку, що Бой полетів у Росію, але що саме вони насправді думають і що розуміють під словом «полетів», я не маю змоги спитати, не знаючи достатньо тубільної мови.
Сьогодні я зробив цікаве надбання: виміняв кілька кістяних інструментів, яких тубільці вживають, коли їдять, — щось подібне до ножа та дві ложки. Ніж, який тубільці називають «дон-ган», зроблено з обточеної свинячої кістки, тоді як «шелю-на» — з кістки кенгуру [28]. Вона обточена так, що один кінець її дуже широкий і тонкий.
20 грудня 
Наша хатина набула житлового вигляду, і в ній дуже зручно при хорошій погоді. Проте коли ллє дощ, у багатьох місцях покрівля тече, і це дуже прикро.
Приходили тубільці з Бонгу. Вони, здається, серйозно думають, що я вирядив Боя в Росію і дав йому змогу перелетіти туди. Я доходжу до висновку, що тубільці вважають мене і в деякій мірі Улсона за якісь надприродні істоти.
25 грудня 
Три дні пропасниця. Лягав тільки на кілька годин щодня, коли вже буквально не міг стояти на ногах. Я просто їм хіну; випадає по граму на день. Сьогодні мені краще, приступу не було, але все ж почуваю кволість. Ноги немовби налито свинцем, і часто паморочиться голова. Улсон дуже нудьгує. Для нього самотність особливо відчутна, бо він дуже любить говорити. Він придумав говорити з самим собою, але цього йому, здається, замало.
Дивно, як самотність по-різному впливає на людей. Я тільки відпочиваю і задоволений, коли буваю на самоті, і серед цієї розкішної природи почуваю себе, за винятком тих днів, коли в мене буває пропасниця, цілком добре. Шкодую тільки, коли натрапляю на питання, які через недостатність мого знання не можу пояснити. Бідолаха Улсон зовсім збентежився: нудить світом і раз у раз охкає; бурчить, що тут нема людей і що нічого не дістанеш. Ввічливий і веселий, він став тепер дратівливий, буркотливий і мало турбується про роботу: спить близько одинадцяти годин уночі, навіть ще годину або півтори після сніданку і все ж вважає, що тут життя дуже нужденне.
Я починаю почувати справжню нестачу тваринної страви. Ось уже три місяці, як ми живимося самою тільки рослинною їжею, і я помічаю, що сили мої занепадають. Частково, розуміється, це відбувається через пропасницю, але переважно через нестачу тваринної страви. Їсти консерви мені так гидко, що я й не думаю братись за них. Як тільки я буду в кращих стосунках з тубільцями, я почну полювати, щоб трохи різноманітити харчування. Свинини, якої я міг би тут дістати вдосталь, я не можу терпіти. Вчора Туй приніс мені й Улсонові по добрячому шматку свинини. Я, розуміється, віддав свою порцію Улсонові, який одразу ж узявся за неї і з'їв обидві порції, не встаючи з місця. Він не тільки обгриз кістки, але з'їв також і всю товсту шкіру (свиня була стара). Дивлячись на те, з якою насолодою він їв свиняче м'ясо, я подумав, що ніяк не можна помилитися в тому, що людина — це тварина м'ясоїдна.
З шлюпкою багато мороки, бо якірне місце тут дуже погане.
Коли я рисую дрібні об'єкти, мої руки, що звикли до грубої роботи, до напруження великих систем м'язів, погано слухаються, особливо коли треба, щоб рухались окремі м'язи. Взагалі за мого теперішнього життя, тобто коли доводиться бути часто і дроворубом, і кухарем, і теслярем, а інколи пралею і матросом, а не тільки паном, що займається природничими науками, моїм рукам просто біда. Не тільки шкіра на них погрубішала, але навіть самі руки збільшились, особливо права. Розуміється, це сталося не з кістяком руки, а з мускулатурою її, від чого пальці потовстішали й рука стала ширшою.
Руки мої і перше не визначалися особливою ніжністю, але тепер вони геть вкрилися мозолями, порізами й опіками; щодня давні загоюються, а нові виникають. Я помітив також, що нігті мої, які завжди були досить міцні для моєї звичайної роботи, тепер, виявляється, занадто слабкі й надламуються.