Покров
і навіть молитви бубонів перелякано, та знав лиш одну світлу
й непоборну силу — матінку свою, — що вона на той час ще
янгол твій чистий і захисник єдиний, і так хочеться повсякчас
цілувати її руки.
Знітився (чому матінку згадав?) і, хоч планував розпочати
розмову з підступних хитрих питань про походження золота
відвідувачки, раптом мовив французькою, ніби і сумніву не
мав, що жінка зрозуміє його:
— Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?
— Лиш води, — лагідно відповіла французькою — цілком
пристойною, але такою, що видавала: французька не є рідною
для неї.
Банкіру кортіло запитати, з яких країв жінка потрапила
в Новий світ, та на язик полізло інше.
— Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли відчинили вашу
скриню в присутності сторонніх осіб, — дорікнув м’яко, про-
стягуючи жінці склянку води. — У тому не було аж ніякої
потреби. «Банк Монреаля» — чесний банк. І без того ми б
гарантували недоторканність будь-яких цінностей, які ви нам
довірите, а тепер… Як надумаєте забирати скриню, хтось із
сумнівних осіб може про те дізнатися й тоді…
— Я не забиратиму золото, — відповіла жінка. — Хочу
розмістити його у вас під добрий відсоток на сто тридцять років.
29
— На скільки?! — здивувався банкір, одразу взявся раху-
вати подумки. — Тобто… до дві тисячі одинадцятого року?!
Мадам! Не питатиму про ваші особисті плани — я би теж
хотів прожити ще років сто, — але ж звернімося до здорового
глузду! За сто тридцять років не те що нас із вами не буде,
може, гори похитнуться, океани висохнуть!
— «Банк Монреаля» буде?
Пан директор замислився на мить, кивнув упевнено: не-
одмінно!
Жінка всміхнулася сумно, сині очі зволожніли. Дістала з ри-
дикюля документ із сургучем, простягнула банкіру.
— Тут розпорядження щодо золота. За сто тридцять років
ваш банк повинен буде відшукати прямого нащадка в сьомому
коліні дворянина Чернігівської губернії Яреми Дороша, сина
полкового хорунжого Петра Дороша, щоб оголосити йому про
спадок і добросовісно віддати.
Пан директор і гадки не мав, де той Чернігів, запитав нав-
мання:
— То ви зі Старого світу, мадам? Чому ж не вчинили, як усі,
хто сідає на пароплав у Портсмуті? Зазвичай переселенці сю-
ди золота не везуть — тут його віднайти сподіваються, а стат-
ки лишають у Європі й перед подорожжю обов’язково скла-
дають заповіт, бо ж не всі дістаються Нового світу. Атлантика
багатьох собі забирає…
Перпетуя глянула на банкіра скорботно: ох, довгою була б
її оповідь, якби сповідуватися наважилася… Як поховала Са-
мійла, викохала синочка Гната, відправила на навчання до
Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення… Як
же личила Гнатові форма інженера-залізничника — фуражка
на манір морської з символом «сокира і якір», двобортний
мундир із двома рядами срібних ґудзиків, білосніжна манішка, метелик. Важка шинель, як влита, на широких плечах. Ну, як
у такого не закохатися?! Петербурзькі панянки бісиками ки-
далися — не встояти, та красень Гнат чотири роки поспіль
слав гарячі листи на Катеринославщину, доньці лікаря Алоїза
30
Вернера рудокосій Ользі: як із дитинства разом під вишнями
вірші читали, так і прикипіли одне до одного. По закінченні
навчання Гнат обвінчався з Ольгою в малій сільській церкві
й велів фамілії валізи збирати — інженер-залізничник рвався
будувати нові шляхи.
Разом із сім’єю сина Перпетуя покинула затишний маєток під
Катеринославом, довіривши його турботам Алоїза Вернера;
спочатку гордилася успіхами Гната на будівництві залізниці
Кременчук — Полтава — Харків, потім раділа появі на світ
Божий онучка Олександра, била Богові поклони: дякую, що не
вмирає рід Дорошів. Та в 1880-му, по закінченні будівни цтва
залізничної гілки Хацапетівка — Ясинувата, Гнат отримав листа
від інститутського товариша Аполлона Семилюбського. Писав
той, що відпливає на далекий американський континент, щоби
взяти участь у грандіозному проекті — будівництві тихоокеан-
ської залізниці, що мала перерізати північну Канаду, як ножем, від Атлантичного узбережжя до Тихоокеанського, натхненно
кликав Дороша приєднатися до епохальної справи і навіть обі-
цяв орендувати йому житло на перший час.
Гнат загорівся — не втримати, і на початку року 1881-го
згорьована Ольга з малим Сашком і старий її тато лікар Алоїз
Вернер проводжали в далеку незвідану Канаду Гната з Перпе-
туєю. Гнат планував спершу сам-один у далекі краї дістатися, облаштуватися, грошей заробити, а за рік дружину з сином та
матір до себе покликати, та завжди сумирна і терпляча Пер-
петуя раптом затялася, хоч ріж.
— З тобою поїду, сину! Не візьмеш — пішки слідом піду!
— Матінко моя люба! Та нащо? Онде Сашкові на розраду
залиштеся, — дивувався Гнат, та Перпетуя знай своє: біля
Сашка мати є і вона біля своєї дитини до скону має бути.
І Гнат здався, бо матінка ніколи до нього злим лишаєм не
чіплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зі-
брали — і в путь.
У Портсмуті Перпетуя тільки ступила на палубу велетен-
ського залізного судна з нових, тільки перехрестилася, що Гнат
31
поряд і скриню заповітну, з якою не розлучалася, уже до каю-
ти затягли, як побачила біля труби пароплава… Ярему. Дале-
ченько стояв, і хоч судно похитувалося мляво, Ярема — мов
та скеля: ані руху, ані сумніву. Дивився Перпетуї в очі схви-
льовано, тільки вітер сиве волосся куйовдив. Задихнулася,
руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, ніби підтри-
мував геть усе, що Перпетуя за життя вдіяла, і щез.
— Ой, недарма ви мені явилися, янголе мій добрий, — тлі-
ла в каюті, ніяк розгадати не могла, чому їй Ярема привидівся.
Так мордувалася — аж злягла, та й океанська подорож під-
косила: не бажала Атлантика пароплав у Новий світ пуска-
ти — холодні шторми висмоктували сили з людей і заліза,
збивали судно з курсу, і двотижнева морська прогулянка пе-
ретворилася на виснажливе, майже місячне блукання в пошу-
ках берега. Гнат тримав у своїх долонях материні руки, нашіп-
тував: «Усе гаразд, нене». Мріяв-усміхався: «Таке життя на
нас чудове чекає, такі звершення мені, такі гордощі вам за
сина. От доберемося врешті до Канади, спочатку до Монреаля
поїдемо. Перепочинемо — і на захід, у Британську Колум-
бію, — тягнути залізну гілку, аж поки та в Тихий океан не
вріжеться. Тримайтеся, нене. Незчуємося, як Ольга із Сашком
до нас приїдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому —
у вишнях відпочивати».
Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат — наче всі сили
матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер
від лихоманки в готельному номері, що його орендував для
товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.
Отака жива правда в Перпетуї за плечима.
…І хіба від того чуже серце заболить?
— Так уже доля склалася, — тільки й відказала панові
директорові «Банка Монреаля».
До вечора банківські клерки ретельно перераховували золо-
ті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили
32
копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургу-
чем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом ді-
вочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового
цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скри-
ню до банківського сховища — сльози не зронила. «От і не
лишилося мені на землі справ, — подумала, — крім однієї: біля
дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до