Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайца
XIII
Альчеста встигла тільки побачити, що бандит був увесь обсипаний тирсою, наче він, замість грабувати подорожніх, цілісінький день пиляв дрова. Обсипане білою тирсою обличчя бандитове на одну коротку мить здалося їй страшно і незрозуміло знайомим, ніби вона довгі роки щодня бачила його уві сні. Але думки ці майнули Альчесті як блискавка, бандит, не спиняючись, кинувся до човна у те місце, де було заховане сало.
«Яресю!» — в смертельнім жахові скрикнула Альчеста. Бандит лівою загрозливо навів на неї рушницю, а другою рукою діставав з човна сало. Добувши його, бандит ступив до Альчести, вона заплющила очі й зомліла.
Довгі роки подорожі з доктором Леонардо, його любов до неї, остання подорож у Слобожанську Швайцарію, квас на базарі, селянин Черепаха, леґендарна баба, добрий древонасадець, його жахлива біографія промайнули в її уяві. Немов удалині заграла сопілка, і раптом усе затулила гігантська постать Перебийноса…
З крахом хруснуло гілля, з кущів вилетів Орест Перебийніс і, підскочивши до бандита, одним могутнім ударом перебив йому носа. Бандит покинув рушницю і сало, схопився обома руками за ніс і втік у хащі, обтрушуючи все по дорозі білою тирсою.
Перебийніс підійшов до Альчести і ніжно поцілував її в напіврозкриті вуста. Мов квітка лев’ячого зіву, вуста її зімкнулись, вона відповіла довгим солодким цілунком і отямилась.
Сонце грало, як і раніше; до неї ласкаво посміхався Перебийніс, наче нічого не трапилось і смерть не дивилася їй у вічі з темного ока рушниці. Навіть сало, як і попереду, лежало спокійне і самовпевнене на носі човна.
Тільки на траві лежала рушниця, а в руці у Перебийноса виблискувала якась довга зубчаста річ. Перебийніс уклав її в човна, поклав також рушницю і, одштовхнувши від берега, взявся до весел.
«Бандит не дешево заплатив нам за напад, Альчесто, — сказав він. — Він утратив пилку і він утратив рушницю, а здобув він тільки перебитий ніс. Але я не можу картати його за злочинні наміри, і мені трохи шкода, що я так неделікатно обійшовся з його носом. Я цілком розумію його — адже ж на човні він бачив сало!
Людина, що їсть тільки пісний борщ з хлібом, а подекуди й без хліба, легко може забути про моральні закони і про священне право власности, коли побачить шматок сала у п’ятнадцять кубічних дециметрів завбільшки».
Альчеста стала в човні і дивилася ліворуч. Лисівський хутір стояв на пагорбі, і від нього починалися озера. Повні й тихі лежали вони в м’яких берегах очерету, і око відгадувало, що в очеретах тих часто немає берега, а знов починається якесь невидиме велике озеро. Ряскою вкрилися рясно озера крайоруч, але всередині були тільки білі хмари в блакитному небі. Кущами ріс горобинець у килимах ряски, ті кущі стриміли вгору, як хвости велетенських щук, що занурили головув саме дно глибокого озера й так застигли.
«Яресю! — мовила Альчеста. — Починається Oзірна Швайцарія. Я бачила Фірвальдштетське озеро і Женевське озеро в тій Швайцарії, що раніше постачала на ввесь світ швайцарів, а тепер постачає молочний шоколад «Тоблер».
Прекрасні ті озера і куди більші від цих, і вода вних ясна й блакитна. Але вони камінні й математичні, почуваєш, що в них усе ж таки не вода, а Н 2 О, а колір її не небо, а анілін, і що все це зробили невтомні кубісти для епатації американських мільйонерів.
Оці озера не такі. Не думаєш про те, як їх наливав весною Дінець у яри та яруги, як вони бралися очеретами й лататтям, а почуваєш тільки, що повік не випити сірим волам цієї води і не розбити ряски качиній нації. Яке ім’я добереш ти цим озерам, Яресю?»
Перебийніс захопив правим веслом — і човен понісся на очерета. Він устав і, схопившись за зілля, втяг човна в гущавину. Перед човном Альчеста побачила вузесенький коридор межи мільйонів гнучких колон. Вгорі над колонадою простяглася така ж вузесенька стежка неба.
«Як тут затишно і спокійно, — млосно зітхнула Альчеста. — Нас ніхто не бачить тут, Яресю. Ми самі».
Але Перебийніс не повернувся до неї. Він випихав човна веслом по стежці. Шелестів очерет, вгорі як заблимав високий свист, і в рямцях небесної стежки, немов на екрані кіно, на мить з’явилася низка живих хрестів. Свист голоснішав, виріс і затих — качки щезли з рямців, і свист їхніх крил розтопився в шумі очерету. Човен виплив у кругле й чисте озеро.
«Це Макортетик, — сказав Перебийніс. — Він круглий і глибокий, як макотерть. За ним за очеретами пливуть Біле, Хрещате і Червоне озера і увіходять у ліс до лісових озір».
Він знову сів веслувати й глянув на Альчесту. Вона відвернула голівку й дивилася назад в очерета.
«Альчесто! — покликав Перебийніс. — Чого ти шукаєш у пережитих, минулих очеретах? Перед нами далекі озера!»
Але Альчеста не відповіла. Вона думала про колонаду очеретів, де було затишно і де ніхто не міг бачити їх. В прекрасній отельній кімнаті вона не почувала себе так спокійно і певно, як у цім очеретовім коридорі. В отелях бувають замки і бувають непомітні щілини в стінах. А там, у тій колонаді, нічиє око не могло б побачити, що роблять двоє коханців, хіба що качки, пролітаючи вгорі, могли б подивитися на людську любов, і від цього ще солодші, ще тоскніші ставали думки про колонаду в очеретах.
Альчеста на мить глянула Орестові в вічі, і йому здалося, що в її погляді були зневага, любов, сором, ненависть, холодне презирство.
«Альчесто», — сказав з одчаєм Перебийніс. Але вона знов відвернула голову.
XIV
Випливли з-під човна і залишилися позаду Біле, Хрещате і Червоне озера, та ні Хрещате, що немов візантійський хрест, ні ясне Біле, ні велике Червоне не змили з лиць Альчести гнівної задуми. Вона уперто мовчала і на слова Орестові тільки відвертала голову.
Перебийніс замовк і став гнати так, що вода кипіла і грала під човном, а зілля по берегах, як зелені поплавці, то виходило голе з-під води, то занурялося по шию.
Нарешті Перебийніс вибрався знову в Дінець. Підгір’я правого берега свіжою соковитою озією затулило перед-вечірнє сонце, а за підгір’ям ліс Тюндик лавами сходив на ще вищу трикутну гору і, прикро підійшовши до самих брам сонячного ґалаґану, здивовижений спинявся і ставав на шпилі, розоравши хмари. Гей, угорі стояв ліс!
Затриманий Геївською гаттю, став і Дінець. Не дзюркотіли поміж трави його води, а з краями врівень наливши лоно, стояли як велетенська ванна, ніби одна крапля могла переповнити їх і затопити всесвіт. З лівої руки теж виріс лісок, і тільки в прорізі межи берегами то з’являлися, то щезали геївські оселі.
Вони з’явилися востаннє, і знову Перебийніс прикро повернув у лівий беріг. Між деревом одтулилася вузенька чорна протока, роздалася в малесеньке чорне озірце, човен з розгону зійшов на спадистий беріжок, засичав і став.
Перебийніс покинув весла, схопив рушницю й пилку і вистрибнув у ліс.
«Ви забули про ваше сало, — сказала Альчеста холодно і ввічливо. — Будьте ласкаві взяти його: я не потребую подарунків».
Перебийніс повернуся і глянув на неї. На сонячнім обличчі його боролися усмішка і ласкавий докір. Він насупився, та голос його був, як і раніше, ласкавий і теплий.
«Простіть мене, — сказав він. — Заради всього любого і прекрасного на світі — ні, вислухайте мене, Альчесто, хоч востаннє, — заради того, що ви сказали отам — в очеретяній колонаді — дозвольте мені залишити сало в вашім човні ще на півгодини! Ви дозволяєте, ви не можете не дозволити!»
Він підійшов до рівного високого ясена і почав його пиляти знизу.
Альчеста знов відвернулася і, зриваючи якісь квіти, кришила їх межи тонкими пальцями своїх клясичних рук. Пилка дзижчала, тирса намистом лягла круг підніжжя ясенового, а Перебийніс пиляв і пиляв. Він вийняв гарячу пилку і понюхав її. Раптом на обличчі його з’явилося таке неймовірне здивовання, що Альчеста не витримала, і погляд її став як знак запиту.