Комісар Мегре і Кіціус

Перебиває всю музику, як завжди, наш Старий:
— Це добре, Олексо, що ти сьогодні виглядаєш, як нова копійка. Тебе Генерал шукає. Чеши, потім зайдеш до мене.
З'являюсь перед ясні очі начальника, рапортую. Мені рукою на стілець показують, сідай, мовляв. То добрий знак. Але закурити не пропонують — знаться, Генерал не в доброму гуморі. Щоправда, не я тому причина.
— Сирота, ти по Кіціусу коли-небудь працював?
— Про нього чув, товаришу генерал, по ньому не працював. Він злодій-домушник, а у нас «убивча бригада». Не наш клієнт.
— Радій, Сирота. Був Кіціус не твій, став твоїм.
— Спасибі, вже радий. Бо оце зранку йду на роботу, товаришу генерал, і в голові одна тільки думка крутиться: чого мені до повного щастя не вистачає?
— Знову жартики зі служби робиш, Сирота? Замполіта на тебе немає.
— А я що, товаришу генерал? Я нічого… Мене інше цікавить: кого це Кіціус замочив? Бо то, либонь, із великого переляку. Він старих злодійських законів тримається. І взагалі, у блатному світі він, можна сказати, антикваріат. Хто сьогодні, крім нього, до чужої хати крізь кватирку залазить?
— Маєш рацію, Сирота. Домушник тупий якийсь пішов і одноманітний. Або ключі підбирає, або ломиком двері підважує. Щодо Кіціуса — він не фуфло. Такий на будь-якій зоні або пахан, або його права рука. Тільки він нікого не вбивав. Його вбили. Тож він уже не клієнт, а жертва. І тепер уже ми, конкретно — ти, Сирота, мусиш знайти, чия це робота. Чого мовчиш?
— Думаю, товаришу генерал.
— Ти не Чапай, щоби думати. Твоя справа кримінальний елемент ловити. Що ти там думає
— Я думаю, що ми приїхали. Якщо Кіціуса вбили свої, то дідька лисого дошукаєшся. А якщо йому зробив козу якийсь фраєр, то де його знайдеш Як казав один мій професор, гасіть світло, злівайте воду, бо кругом самі вороги і неприємності.
— Ти ще не все знаєш, Сирота. Справа на контролі.
— Гоп-стоп, Зоя… вибачайте, товаришу генерал, це у мене нервове. Я не врубався: у нас Кіціус чужі квартири чистив чи обирався до Верховної Ради від тричі орденоносного заводу «Арсенал» імені Леніна?
З виразу обличчя нашого начальника я здогадався, що зараз почую таке, від чого самі відкручуються зірочки на погонах. Але тут задзвонила «сотка» на генеральському столі. Він притис До вуха трубку, і тому я чув лише відповіді:
— Так, ми підняли роботу зі злочинцями на вищий рівень… ні, під двері мого кабінету трупів ще ніхто не приносить. Хіба що виносять. Так… я зайду поділитися досвідом. Обов'язково. Я знаю, кому ви вже доповіли. Докладено зусиль…
Поклав трубку і пояснив:
— Знати б, яка свинюка настукала, вбив сій. Власними руками. Щодо контролю, Сирота, то з одного боку це не дуже приємно, почуваєшся, як голий у театральному буфеті. А з іншого боку — можливо, хоч тепер «нагорі» зрозуміють наші проблеми. Бо посилати всіх вони майстрів… до речі, Сирота, щодо посилання. Ну, я розумію, твій підполковник — як-то кажуть, старої школи. Він і мене часом без свідків може обкласти. Але ж ти, людина культурна, Університет закінчив. А на тебе є сигнали. Зловживаєш блатним жаргоном. А місцями — навіть матом. Ти мені можеш пояснити, чого б це?
— Пояснюю, товаришу генерал, без жаргону і без мату. Справа в тому, що, не вдаючись у дефініції, хочу підкреслити, що спосіб життя розкриває найбільш істотні, типові форми життєдіяльності людей, зумовлені пануючим у суспільстві способом виробництва…
— Сирота, ти що з мене робиш? Де ти цієї зсученої «фені» нахапався?
— Прочитав у доповіді товариша Щербицького на Всесоюзній науково-практичній конференції у Києві з проблем соціалістичного способу життя та ідеологічної роботи.
Я не став роздивлятися, чим він у мене шпурнув. Але, судячи зі звуку удару об двері, то був як мінімум бронзовий бюстик Дзержинського, який зазвичай стояв на сейфі. На щастя, я встиг вискочити за двері і причинити їх за собою.
Людина старої школи, себто, мій безпосередній начальник, фінал розмови у генеральському кабінеті прорахував блискавично.
— Бюстом кидався чи у стелю стріляв?
— Здається, «залізного Фелікса» пожбурив. Чого це він так? Я ж пожартував…
— Ca лага, нам зараз усім жарти — знаєш, де стоять? Сідай і слухай.
Я сів. Настала моя черга роззявляти рота. Виявляється, що кілька годин тому, коли нормальні люди ще додивлялися останні сни, двірник із вулиці Героїв Революції (нині — знову Трьохсвятительська — авт.) вийшов підмести околиці. Бо обидві наші площі і Управа поміж ними — то суцільна урядова траса. А навпроти ще й контролююча інстанція у вигляді міськкому партії. Тому розумний пролетар мітли власне двір підмітає в останню чергу, а перш за все береться вилизувати так звану «прилеглу територію». І от на цій території, у скверику за кущиком двірник знаходить великий мішок. Не порожній. І дуже підозрілої конфігурації. Одразу видно, що не старі газети і не мотлох із горища. Дядько лапає крізь мішковину і натикається на задубілі людські кінцівки. Вище — руки, нижче — ноги. Мертв'як, одне слово. Двірник верхи на мітлі перелітає площу і врізається у чергового по нашій Управі. Далі — рідкісний випадок — бригада не поїхала, а пішла на місце злочину пішки. Коли небіжчика витрусили з мішка, з'ясувалося, що це Кіціус, і місце злочину треба шукати деінде. Там, де його вбили, бо до скверика труп лише привезли. А спочатку прибили сильним ударом по голові — якимсь тупим предметом. Може, кулаком, а може й іншою головою. У нашій слідчій практиці і не таке бувало.
Дактилоскопія підтвердила — у мішку лежав Кіціус, відбитки пальців на мішку належать двірнику і ще якійсь особі, встановити яку через архіви не вдалося. На жаль, наші експерти брати відбитки пальців з людського тіла ще не навчилися.
Світ не без добрих людей. Хтось подзвонив — і то негайно — на Орджонікідзе (зараз Банкова — авт.) і настукав, що київська міліція мишей не ловить. Злочинний світ, мовляв, знахабнів до того, що мочить своїх прямо під вікнами у начальника Головного Управління МВС столиці.
Отак завжди. Якийсь сучий потрух насвинячить, а ви, товаришу Сирота, вигрібайте, рятуйте честь і гонор не тільки карного розшуку, а й усієї київської лягавки. Спасибі за довіру, товариші. Докладу зусиль. А що докладати доведеться чималенько, я розумів прекрасно.
Покійний злодюга був унікальною особистістю не лише київського, а й либонь усього союзного кримінального світу. Я не знаю, чи залишився після його смерті хоч один живий «кватирник». Саме так — не від слова «квартира», а «кватирка», в яку треба було вміти пролізти. Цей злодійський фах, напевне, помер разом із ним. Акселерація обминула Кіціуса, і у свої тридцять він виглядав на підлітка-дистрофіка, вивезеного «дорогою життя» з блокадного Ленінграду. Зате чіпкість і спритність у нього були феноменальні. Вночі по вузесенькому карнизу Кіціус, мов спритний котяра, діставався підвіконня і через кватирку вслизав до кімнати. Всі об'єкти майбутніх крадіжок розробляв сам. І то надзвичайно старанно. Ймовірно, відстежував у бінокль із горищ чи під'їздів сусідніх будинків. Із так званими «навідниками» ніколи справи не мав, небезпідставно вважаючи їх повними і остаточними покидьками. Колись на слідстві він так пояснив свою нелюбов до колективної праці:
— Сьогодні хтось наводить мене на багату хату, а завтра він же наведе на мене ментів.
Із цієї ж причини він ніколи не працював із помічниками і не мав постійних «бариг», себто, тих, що скуповують крадене. З квартир виносив лише компактні і цінні речі: годинники, ювелірні вироби, колекції монет. У нього, до речі, був нюх на схованки і тайники. Господарі ховали свої скарби та гроші в бачок унітазу, клали на дно відра зі сміттям, перекладали асигнаціями сторінки двадцять третього тому повного зібрання творів Ве-І Леніна, — все надаремне. Я ладен повірити у наявність певного елементу містики і навіть нечистої сили. Адже Кіціус не раз обчищав квартири, доки хазяї спокійненько давали хропака або навіть сиділи у сусідній кімнаті, впірившись у екран телевізора. Коли по ЦТ показували «Штірліца», Кіціус виходив на полювання щовечора. Одинадцять серій підряд. Коли пройшла чутка, що телевізійники збираються знімати продовження серіалу, «злодійська» бригада з нашої Управи впилася до стану шпали під рейками.