Аліпій II і його наречена

Аліпій прийшов додому в синцях і ранах. Глянувши на нього, Роксана вжахнулася, але не розпитувала, що йому притрапилося. Вона вже звикла до того, що все неможливе для нормальної людини могло трапитися і траплялося Аліпію. Зрештою, вона не мала часу на балачки. Треба було варити вечерю й годувати сім'ю. Аліпій був вдячний Роксані, що вона нічого не розпитувала. Він не зміг би брехати їй, мусив би розказати про ту дивну й жорстоко вимушену зраду.
Але він не міг також позбутися думок про ту жінку над озером. Вона до кореня стрясла його свідомість, збудила його з байдужосте й отупіння. Він по-новому почав відчувати людей, природу й предмети. В його тілі зануртувала незнана йому досі енергія й освіжила його буття. Він усвідомив, що та жінка була потрібна йому, як життєдайне джерело.
У наступну неділю Аліпій пішов тією самою вуличкою і перед домом регістрів скрутив направо. Цим разом він дійшов до ставка без блукань. Сів у холодок під березою й чекав. Він був напружений і здригався на кожний порух трави. А коли в гаю щось зашелестіло, Аліпій зривався на ноги й оглядався на всі боки. Але жінка не прийшла купатися тієї неділі, ані другої, ні третьої, ні четвертої.
Коли подули холодні осінні вітри, Аліпій зрозумів, що жінка вже не прийде на озеро, тому вирішив шукати її. Він кожної неділі ходив навколо ставка, відходячи все далі й далі, обійшов увесь гай, але ніде не було не те що вілли, але й маленької хатини, де могла жити та жінка. Аліпій почав тоді розшукувати її на краю містечка, — в найближчих до ставка хатинах. Ходив від хати до хати, описував ту жінку, але ніхто не бачив її і не чув про неї.
Ідучи раз попри велике господарство, Аліпій побачив кремезного чоловіка, який рубав дрова. Він пішов до нього й привітався:
— Дай Боже щастя!
— Дай Боже і вам. Що привело вас до мене, чоловіче добрий?
— Я шукаю одну жінку. Може, ви знаєте її.
— Як її звати?
— У тому то й діло, я не знаю її імені. Вона висока, худа, має довгу чорну косу, темні очі й високі вилиці.
— О, це, мабуть, Гнатова донька! Ідіть отуди, третя хата зліва.
Піднесений на дусі Аліпій побіг до тієї хати й постукав у двері. На порозі з'явилася кароока дівчина з довгою чорною косою. Вона усміхнулася до Аліпія й запросила до хати. Дівчина була низького зросту, мала гарненьке кругле личко й чарівну усмішку. Та це не була та жінка, яку він шукав.
— Що привело вас до моєї хати, чоловіче Божий?
Аліпію незручно було говорити дівчині, що він шукав іншу жінку і не туди потрапив. Він тільки попросив у неї води.
— Ви, бачу, втомлені дорогою і знеможені. Сідайте за стіл.
Дівчина подала йому кубок свіжого молока й кусок хліба. Аліпій справді зголоднів за цілий день шукання і радо з'їв подані йому дари. Подякувавши дівчині, пішов шукати далі. Він ходив від хати до хати, з одного кінця вулиці в другий, але ніде не було й сліду тієї жінки.
Щойно коли ставок покрився кригою, а на землю падав густий сніг, — Аліпій зневірився й перестав шукати жінку.
  
11. Духовна розмова з монахом і зустріч з останньою нареченою
 
Та не сиділося Аліпію в домашньому затишку. Думки про Наречену знов почали тривожити його душу й розбурхувати уяву. Як тільки стопився сніг і трохи підсохло під ногами, він вибрався у пошуки.
Дійшовши до містечка, замість скручувати направо перед домом регістрів, він пішов прямо в напрямі церкви. Перекидаючи в умі тяжкі думки, ішов під гору й не помічав, що діялося навколо нього. Раптом глянув перед себе й побачив велику кулю, яка займала піввулиці й летіла згори прямо на нього. Переляканий Аліпій перебіг на другий бік вулиці. Та куля зупинилася перед ним, а з її нутра прорвався голос:
— Чому ти, грішнику, втікаєш від мене, як від прокаженного!?
Аліпій отетерів. Приглянувся уважніше й побачив напроти себе сердитого монаха.
— Чому ви прозиваєте мене грішником! — розсердився в свою чергу Аліпій.
— А тому, що ти втік на другий бік дороги.
— Що в цьому грішного?
— А те, що ти злякався, що не зможеш розминутися зі мною.
— Так, це правда. Але яке це має відношення до грішності?
— А таке, що ти думав, як і більшість вірних християн, що монахи те й тільки роблять, що обжираються.
— На це бувають очевидні причини, — Аліпій зміряв монаха поглядом, вертикально й горизонтально.
— Це тобі так здається, бо людський зір оманливий. І кожний, хто гляне на мене нормальним зором, негайно подумки прозиває мене ненажерою. Та коли глянув би на мене очима душі, то побачив би зовсім інший образ.
— Який саме?
— Побачив би, що мене розпирає дух Божий, а не обжирство.
— Велика сила того духа…
— А ти як думав!
— Та саме так.
— А куди ти йдеш? До церкви?
— Ні.
— То ходи зі мною до шинку.
— Не можу, мені дуже спішно.
— То дай мені на пиво. У мене порожні кишені й мушу покладатися на християнське милосердя.
Аліпій дав йому кілька мідяків.
— Спасибі. А куди ти так спішиш?
— Мені негайно треба шукати Наречену.
— А де вона живе?
— У віллі Нареченої.
— Ти хотів сказати в «Домі Наречених».
— У віллі була тільки одна Наречена.
— В «Домі Наречених» також залишилася тільки одна.
— То де цей дім?
— Іди попри дзвіницю вниз. Коли дійдеш на край містечка, скрути направо. Там у яру побачиш розвалену камінну браму. Заходь у браму і спустися сходами вниз.
— Але перед віллою моєї Нареченої не було розваленої брами.
— Хто краще знає, я чи ти?! — обурився монах.
Аліпій знітився.
— Може, колись і не було там брами, але тепер напевно є. Я щойно вчора був у тому домі.
— Але коваль казав мені, що треба йти в протилежному напрямі до вілли Нареченої, в південно-західному.
— Хто, по-твому, мудріший, я чи якийсь там коваль?
— Коваль, думаю…
Та ображений монах не дав Аліпію закінчити речення й кинувся на нього:
— Ти грішнику нещасний! Ти сатанинська личино! То для тебе духовна особа дурніша за коваля!
Монах натиснув на Аліпія величезною масою свого тіла, і той ледве вислизнув через маленьку шпарину і втік.
Ідучи під гору Аліпій роздумував: все ж, у розповіді монаха була окрушина правдоподібності.
І, може, все-таки варто піти до того дому. Він пішов попри дзвіницю вниз і, дійшовши на окраїни містечка, скрутив направо і спустився в оброслий кущами й деревами яр. І справді, відразу побачив напіврозвалену браму, за якою простягалася велика кам'яна будівля, яка до половини запалася в землю. Навколо не було ніяких ознак, що там хтось жив. Аліпій відразу усвідомив, що все це не мало ніякого відношення до його Нареченої. Але цікавість потягнула його далі.
Він зайшов у браму й побачив розвалені сходи, які вели вниз. Уважно спустився тими сходами, як наказував монах, і зайшов у велику темну залу. На протилежному кінці зали виднівся вівтар із почорнілим розп'яттям. У лівому кутку при вході світилася свічка, при якій сиділа постать у чорному й молилася. Аліпій стояв і не знав, що робити. Щоб привернути увагу тієї постаті, закашляв. Постать стрепенулася, глянула на нього і дрібненькими кроками потупцювала до Аліпія.
— Славайсу! — привітався Аліпій перший.
— На віки вічні слава!
Перед ним стояла висохла й покрита зморшками монахиня. Здавалося, що густа сітка зморщок єдина стримувала її кості, щоб не порозліталися.
— Синочку, ти справив мені велику радість! Я так давно не бачила людей, — приємним наспівом заговорила монахиня.
— Я випадково дізнався про ваш монастир… — промимрив Аліпій і не знав, що говорити далі.
— А чому ти шукав наш монастир?
— Я насправді шукав за Нареченою, і мене послали сюди.
— І добре зробили. Я і є наречена.
Аліпій ще раз злякано глянув на монахиню. Невже це його Наречена? Невже вона аж так постарілася? І чому вона пішла до монастиря? Все раптово стало незрозумілим і нез'ясовним для нього.