Аліпій II і його наречена

— Не схожий ти на боярина.
— Не одяг, а дух животворить людину, отче.
— Не вчи мене, хлопче, про животворність духу! Краще скажи мені, чому ти оминав мене?
— Я тільки перейшов на другий бік дороги, бо тут тяжко розминутися.
— Я не про це говорив. Чому ти оминаєш дім Божий? Я ніколи не бачив тебе в церкві.
— Бо я ніколи ще не був у містечку.
— А де ти був? Що ти досі робив?
— Я шукав Наречену.
— Церква і є нареченою Христа. Тут саме треба було її шукати.
— Церква не моя наречена. Я обручався з дівчиною.
— А яка ця дівчина?
— Дуже гарна, струнка, русява.
— Мене це не обходить! Я хочу знати, чи вона побожна.
— Не знаю.
— А хто має знати?
— Я тільки двічі в житті бачив її. Перший раз ще дівчинкою, коли батьки заручили нас, а другий раз недавно. Але я дуже мало пробув із нею.
— А то чому?
— Бо… коли ми пішли на ставок і вона роздягнулася, я, осліплений її красою і нагістю, втік у кущі. А тепер не можу знайти її.
— І не треба! Господи Боже, та вона така ж грішниця, як і ти!
— Я не грішник.
— Не грішник, кажеш, але в церкві я тебе ні разу не бачив.
— Господь учив, що уся вселенна є церквою.
— Не мудруй мені. Краще клякай і висповідайся.
— З чого я мав би сповідатися?
— З гріхів.
— Я не відчуваю на душі гріхів.
— А з Явдохою ти не спиш?
— Звідки ви знаєте про Явдоху?
— Наше містечко виняткове під одним особливим оглядом, — у ньому люди люблять себе до тої міри, що знають себе і про себе якнайінтимніше й обговорюють ці інтимності при кожній нагоді, включно зі сповіддю. Тому я завжди про все поінформований. Отож признавайся сам, як на сповіді, — спиш ти з Явдохою чи ні?
— Сплю. Та це не гріх.
— А не чиниш ти з нею прелюбодійствія?
— Чиню.
— А це вже гріх!
— По якому закону?
— По закону Божих Заповідей!
— Але ж кохання з жінкою не є гріхом душі.
— А чого?
— Це в природі плоті.
— Але сказано в заповідях: не прелюбодій!
— Ми з Явдохою не прелюбодіємо, не злягаємося задля приємності.
— То що ви, по-твоєму, робите?
— Ми кохаємося.
— А хіба це не те саме?
— Не те саме, отче. Не може бути гріхом те, що продовжує нас із роду в рід.
— Ти краще йди і шукай свою наречену! А то договоришся до святотатства.
— Я не знаю, куди йти.
— Йди туди, — вказав кістлявою рукою, — йди до церкви, і там тобі проясниться дорога.
Аліпій знав, що дорога до Нареченої веде у протилежному напрямку. Але, будучи доброю людиною, не хотів хвилювати священного. Він згідливо потакнув головою й пішов під гору до церкви. Коли наблизився до дверей і попхав їх рукою, вони відчинилися перед ним навстіж. У церкві панував благодійний сутінок.
Аліпій зайшов несміло досередини й відчув, що на нього зусібіч дивилися святі, які поприлипали до стін. Обличчя тих святих були суворі, гнівні, й Аліпію стало неприємно. Він-бо був доброю людиною, то й святих уявляв добрими. Та не лише святих, але й людей уважав добрими й довірливо ставився до них. Він вірив, що все на землі було створене Богом, а Бог по своїй доброті не міг творити зла.
Аліпій крок за кроком наблизився до царських воріт, і вони також відчинилися перед ним. Ступив ще кілька кроків, і вівтар розколовся посередині, — і перед Аліпієм відкрилася довга дорога, встелена оберемками світла. Геть у далині, на кінці тієї дороги, він побачив малесеньку жіночу постать і приспішив ходи.
По дорозі ясність проникала в серце Аліпія і видіння затьмарювали його зір. Він бачив, як по обох боках дороги коливалися від подиху Господнього лани молитов і шелестіли хвалу Його вселенній. Аліпій зупинився і приймав у себе молитви усього світу, молитви живих і мертвих, і йому було так радісно на душі, що він залишився б у такому стані назавжди. Але постать жінки при кінці дороги манила його, і він неохоче подався далі.
Коли наблизився до жінки, закляк від здивування. На золотистому кріслі сиділа його Наречена з дитям при грудях. В напливі щастя Аліпій прикляк перед нею. Вона була така ж гарна, як під час тієї зустрічі над ставком: кучеряве ясне волосся спадало по грудях на коліна, а голубі очі наповнювалися теплом, немов сльозами. У захваті він не міг вимовити слова.
— Чому ти такий переляканий? — спитала Наречена.
— Я не переляканий, а здивований і захоплений.
— Чи ти далі любиш мене?
— Люблю, безмежно! Я ні на хвилину не забував тебе.
— Ти мені також милий.
— Але скажи, — наважився Аліпій, — як у тебе народилася дитина, коли ми не кохалися.
— О, ти не знаєш?
— Ні. Я нічого не знаю.
— Мій Ісусик народився непорочно.
Душею Аліпія ринули: острах, подив і розчарування водночас. Він підповз на колінах до неї й поцілував у руку. Мозаїка ікони була холодна під губами.
Заки Аліпій вибрався по світляній дорозі назад, надворі було зовсім темно. Він не пригадував, якими доріжками добирався ранком до Церкви, тому й не знав, як повертатися назад. У поспіху звернув у першу вуличку, на яку натрапив. Та вуличка зараз таки закінчилася, й Аліпій мусив скручувати направо, тоді наліво і знов направо. Він блудив вуличками до півночі, аж зовсім випадково опинився на окраїнах містечка й розпізнав Явдошину хатину.
Явдоха сиділа на стільчику біля печі й сум вливався їй у душу. Вона була певна, що Аліпій нарешті знайшов свою наречену, і вона, Явдоха, ніколи вже не побачить його. Він часто вибирався на пошуки нареченої, але завжди повертався на вечерю. А це ось минула північ, а його й далі не було.
Тож, коли заскрипіли сінешні двері, Явдоха з радости скрикнула «Алипку!», вибігла до сіней і, обціловуючи його, затягнула до світлиці. Тоді кинулась підігрівати вечерю.
Явдоха ніяк не могла звикнути до імені Аліпій, воно звучало неприродно й холодно для неї. То й почала називати його Алипком. Для нього ж спад від Аліпія II до Алипка був дуже стрімкий, — як від боярина до селянина. Але він скоро звик до цієї форми його імені, — в Алипку було більше тепла, більше інтимности, більше любови. Це ім'я належало до іншого, простішого і тим природнішого світу, й Аліпій почувався щасливим у цьому світі.
  
6. Ворожка віщує Аліпію довгу Дорогу
 
Надворі починало сутеніти, коли Аліпій вибрався на пошуки Нареченої. Він відчував неспокій у душі, крім того, мав передчуття, що саме сьогодні йому відкриється таємниця і зміст майбутнього, крізь яке повинна простелитися також дорога до Нареченої. Тому й вийшов на пошуки, хоч насправді було вже запізно для цього. Він, наче ведений невидимою рукою, скрутив у бічну вуличку, яка вела навскіс на другий кінець містечка. Вуличка була вузенька, тому сутінь з кожним кроком ставала все густішою. Не дійшовши до окраїни містечка, він раптом побачив стару скоцюрблену жінку, яка сиділа на плоті й коливалася. Від несподіванки Аліпій зупинився.
— Ходи, ходи, синку, я чекаю на тебе, — сказала жінка і злізла з плоту.
— Як ви могли знати, що я буду йти цією дорогою?
— Я все знаю, синочку.
Жінка була маленька, згорблена, і чорна хустка, яку вона накинула на плечі, сягала кінцями до землі. її обличчя, хоч порізане зморшками, випромінювало щось приємне, лагідне. Тільки темні, глибокі очі різко проколювали Аліпія.
— Ходи, ходи, чого стоїш, мов заляканий хлопчина?
— Куди я маю йти?
— Чи ти не зрозумів? Я запрошую тебе до себе. Вона підійшла до нього, взяла його за руку й повела за собою. Вони перейшли густий, зарослий садок і крізь темний отвір зайшли чи то в печеру, чи то в запалу хатину. На диво, в хатині було чепурно й затишно.
Стара зміряла Аліпія поглядом і розсміялася. її сміх був схожий на рипіння заіржавлених дверей.
— Ти гарно виглядаєш, хлопче. Якби я була на двадцять років молодша, то миттю відірвала б тебе від Явдохи. Тоді ти щойно знав би, що таке кохання з жінкою.
Вона знову заскрипіла придушеним сміхом. Викашлявшися, сіла на триніжку за маленьким столиком і взяла в долоні кришталеву кулю. Вона так зосереджено й довго дивилася в ту кулю, аж Аліпію робилося моторошно.