Сталінка

Подибав таке Месаїб, араб із Марокко, мовби ненароком прочинивши двері; й не те, щоб обридло слухати з кухні ту вовтузню, навпаки — пеклом пекло, крутило мухою в скроні од заздрощів, бо бажання до білої жінки палахкотіло не тільки в грудях Месаїба, а він одбував усього лишень перший курс сільськогосподарської академії.
З тієї пори почалася прихована ворожнеча, войнуха Містера Пепса Кобиляче Око і Гліцерина. Вовка приходив до підвалу, скидав піджака: акуратно, рубець до рубця, розвішував на стільцеві; вилягшись на протухлих матрацах, закурював пахучу мальбору, придобрюючи її пивом, облизував товсті губи — чи то в усміхові, чи то глуз бігав лицем; притумленим поглядом ловив Черепа — той червом звивався під безтямкуватим поглядом: не добереш, що ховається за тією каламуттю; білий накрохмалений комірець зі зламаними лініями відтіняє зеленаве обличчя; Містер Пепс Кобиляче Око не витримує — гнеться, кришиться, теше іскрами: «Ти то так нє сматрі на мєня. А то ґолаву поламаю. Нє сматрі, Гліцерін, на мєня», — а Гліцерин смачно затягнеться, пустить дим кільцями й починає розтягувати, м'яко оповідати, наче пережовуючи, про Інку; Череп б'є кулаками по стегнах, зігнувшись, гасає підвалом, а Гліцерин не спускає погляду — веде своє: як вона вчора стояла, як була вбрана у середу або п'ятницю; Пепс, харкнувши, не втримується: «падьом, Гліцер, буцньомся», — та Клик осадив обох, садонувши під диха: «за бабу не варто», — Мойдодир глянув на нього, дивно так глянув: мовляв, повинен розуміти, що це так важливо, — єхидним, щуриним оком дивився, ворушив очками.
Стояли отак хвилину, недорікувато глипаючи один на одного, а Горік бачив, що те тішить Черепа; не розумів нічого, бо дівичем був, не знав жінки, але розумів інше: що балачки ті стосувалися не тільки бригади, а саме його, Горіка, — понищити щось, показати себе кращим.
Звістку, що пощез Васька Гліцерин, — він, Містер Пепс Кобиляче Око, й приніс: зачумілий од жовтневого морозу, прихмеліло хиляючись од десь ненароком випитої чарки, зализаний, мов щур, бріоліном, із синіми рубцями вугрів, у сірому плащі та білих штанах, вимащених густо кавовими плямами, — бригада на ту годину посьорбувала прокисле, та ще й гірке пиво; знадвору, з вузьких еліпсоподібних вікон, наполовину перерізаних асфальтом, рихтіло молош-ним передзимним сутінком, і в тій біло-сірий, з лілейним відтінком осені сонно бродили у смерть п'яні двірники в заяложених халатах, чиркаючи куцими мітлами; за чверть на п'яту прийшов сліпий Санич з акордеоном під пахвою, у круглих трофейних сонцезахисних окулярах. Нінка Криворучкова ставила скрипучого китайського плетеного стільця під замурованою плитою, де того року натікало блідо-рожевої крові: кров сюрчала згори — там рубали і торгували м'ясом; Нінка Криворучкова брала ганчірку, скулилась, якось злякано задираючи голову — з горішнього поверху долітав хрускіт кісток, шмакало м'ясо, — потому чутно було, як у ритм, білуючи м'ясо, одпанахуючи його од кісток, гомоніли між собою, шкалювали різники — за місяць по смерті Нікандрича приволокли калорифера, що гудів реактивним літаком, а грубку замастили глиною: ще довго муляла очі брунатна пляма, а кров не переставала сочитися, сукровицею збігала на оббиту червоною жестиною підлогу біля плити-титану, труячи повітря їдким запахом — сморід устоювався десь під обід, змішувався із лайками різників та пиятиками; випар зависав густий, мов глей, що вбирав дух свіжої крові, тютюнового диму: зелено робилося; Нінка Криворучкова зазвичай підносила Саничу чарку горілки — Санич перекидав горілку в себе, «благодарствую», — натягував ремені акордеону — «ииш пашла як брехня по селу», — віртуозно виводив програш і фальшивив «Дунайскіє волни», «Сім сорок», «Пивну польку».
Бригада, посьорбуючи пивний кислячок, краєм вуха вислуховувала балаканину Черепа, котрого після кожної фрази несло та перло: подзьобане віспинками, прогнуте ударами обличчя бралося зеленкуватим серпанком, очні ями провалені, — здавалося, на співрозмовника глипають чорні вирви людського кістяка; Вовк із притлумленою втіхою споглядав, як потвориться, міниться подовбане лице Черепа, і вигинав у тихому блаженстві уста; незграбно оддирав в'ялену рибу, тішився рожевими дівочими нігтями; кидав шмаття, кавалки червоної горбуші до рота, без смаку пережовував білими порцеляновими зубами, облизуючи безкровні, гарної форми губи; бригада сиділа за столом, де часто збавляли вечори Нікандрич, вурка з сусідського району Пава, Лапша, — котрий завше бігав до стойки, шепотів щось на вухо буфетниці, а Нікандрич дослухався до чогось, — старі його знайомці перешіптувалися — знали, що Нікандрич наче чекає знаку, коли нагорі важкі сокири почнуть ламати, крушити свинячі черепи; Санич розтягував міхи, Нікандрич лизькав круто заварений, мов мастило, чай, роздмухував ніздрі, підводив ледь-ледь підборіддя, з'являвся кривий усміх, достоту як ото зараз у Горіка, — а ще Горік пам'ятав його ліву руку, де налип вишневого кольору рубець; рубець потроху буряковів, пухнув; за кілька днів на тому місці зизіла гнійна рана; розверзалася та рана пелюстками — початком жовта, що точила безколірну слизоту, а далі брунатна із зеленими прорізами. Нікандрич притуляв до неї хусточку — мав їх безліч — відтак, дочекавшись, коли гнояка просякала хустину, кидав її на підлогу; хустинок назбирувалася ціла купа: маленьких, білих, жовтих, брунатних од гною метеликів — вурка-бо уподоблював тільки білі хустки; по тих годинах різники бралися до роботи з надмірним запалом — дужче та впертіше хайдекали телячі та свинячі кістки, Санич давив міхи, вичавлюючи гортанні, перепадом звуки; зовсім не в такт дер горлянкою «Журавлі» Марка Бернеса; трійця непорушно стовбичила; й доки вони так стовбичили, у пивниці бузюкали впівголоса, голови всім залазили, в плечі, а погляди вовтузились по столах, щоб, бува, не зустріти нерухомого, холодного погляду Нікандрича; і Горік пам'ятав налите бурякове, як сама рана, око старого блатяги — що не день скоріше наливалося воно бубкою, готове вискочити з-під осунутого мавпячого лоба, придавленого смертельною недугою; а рана вже й не сукроватила, не сочилася кров'ю, а чвиркала зеленим, тугим гноєм, — зараз Горік допивав пиво, легкий хміль трунив, підігрівав себелюбство. Піскарьов удавав, ніби слухає балаканину Черепа, але тривога поймала його, сумом проймала, — Містер Пепс Кобиляче Око турбувався не за Гліцерина, він прийшов накрутити на щось; Горік схилив голову, ковзнув умащеними риб'ячим жиром пальцями із рубцем; підвів голову: «Давай водочки… А там щось придумаємо…» — проте видавалося, що не добирає власних слів. Череп щось ляскотів про Інку, Нілку, Месаїба; останнє ім'я всім нашорошило вуха: «Грязний Султан»; важко, свинцево падали за шибками птахи, важко вони піднімалися, перебирали крилами, котили тіла до невидимого за кам'яницями обрію — Горік підводив голову, начеб дослухаючись, — плутав у його голові Нікандрич; до біса Нікандрича і хто він такий, Нікандрич? яро замерехтіло: Гліцерин, Месаїб, Нілка — сипонули міхи акордеону Санича, хльостаючи присутніх сфальшованим танго; Санич притупував ногою, розкидаючи покривавлену тирсу носаками обдертих «вінсонів»: «гопцен дрицен гоп ца-ца…»; Горік різонув поглядом, і вуста покривилися; подумки зводив кінці з кінцями, але не виходило щось у нього думати, не клеїлося докупи, врозбрід йшло, торохкотіло горохом — Султан, Носач, Месаїб, Нілка; обірваною плівкою угледів у жовтому провалі дебілкувату фізію Сьо-Сьо; Санич перебирався акордами вище, пронизливо зафальшував, музика задряпала Цвяхом по склі. Юрмище ригало сивушним драконом — винахід Марії Піскурихи: суміш чаю, самогону і четвертина казьонки; Боцман — круглий, нездорово рожевий — масним поглядом лазив повсібіч; нюхнувши з пучки кокаїнчику, задріботів по горілку; Горік притулився до стільця, вигадуючи собі в уяві жолобок Нілчиної спини, що м'яко переходив у округлі половинки сідниць, — і як вона ними гойдає, простуючи іншим боком Васильківської у шкільній формі з морозивом, і облизує дивно якось те морозиво; йде вся у білих мереживах, рожевих бантах. А надвечір ламка постать заблимає у вікні, похилиться над книгою, ляже вона в самих рожевих батистових трусиках, підпираючи пухким ліктем щоку, звісивши попелясті коси; зараз йому здавалося, ніби чує запах її поту, тіла та «Шахерезади». Але пам'ять крутилася далі у чорній вирві, мастилася вікнами пивниці; впало, прийшло — іншої пам'яті не було: Султан — Нілка — Месаїб — Носач — Інка; нюхом тварини він відчував небезпеку і водночас із якоюсь упертою фатальністю робилося йому байдуже, серце впало, Санич тягнув солодке фальшиве танго, клейкі вогники пропікали шибки, Горік закричав раптом хрипко й протяжно: «Водки! Водки! Водки!» — крик крутонув вихора, пияки причаїлися, навіть ошмаття тютюнового зеленого диму зависло нерухомо; тільки згори рівно відхайдекували, ламали мерзлі кістки та туші м'ясники; Горік звівся, — видалося йому, що в закуті, обшмарганому, поїденому грибками, з капшуків павутини дивиться на нього чоловік: світить двома зеленими вогниками; «Це Носача робота», — докинув хтось; Череп укляк не знати чого, — все глибше у темінь душі западали очі. Боцман запобігливо поставив пляшку; пили чарку за чаркою, пихкали синім димом, Горік вільно простягнув руку, підвівся, — невідомо кому для чого простягнув руку; хміль огортав теплими хвилями, ворушив кров у захололих жилах Санича — Санич глипнув на нього чорними окулярами, мов захищаючись від удару, махнув рукою; Горік напудився, але по хвилі забачили присутні, як вибіліло, висиніло лице, це вродливе, до ладу скроєне обличчя з рівними ліпленими рисами, писаним профілем. Різко повів головою, кинув тьмяним, глупим, мов поніч, зором довкола; хміль спекотою усмоктувався в нутро, гірко слинявив піднебіння, вириваючи від нього, Горіка, щось незбагненне; ще простягнув руку, ловлячи невидиме; сказав напрочуд тихим, лагідним голосом: «На Ломоносова. На Ломоносова. Подивимося, чиє зверху буде». — «Так, так, так, — навчав Містер Пепс Кобиляче Око. — Помстимося за Гліцерина». — «Ти що, падліна, сволочь, єго хароніш!» — Передєлмашка вперше у житті заглянув без трепету в прірви очей Містера Пепса Кобиляче Око, й, видно, те останнє додало Горіку впевненості; сонце ще не запало за вервечки кам'яниць, востаннє колючий вітер гнав трасою трухняву листя, бовтаючи болотяне ліхтарне світло; небо смугувалося фарбами передзими; земля бездарно лежала проти неба; бригада підставляла обличчя під останні осінні промені; шурхотіли плащі та куртки; пішака здиралися між рядами жовто-червоних будинків; німо віддзеркалювались у вітринах; шляхом назбирувалося їх чимраз більше й ішли вони пішки, бо на таксо не було грошей; начеб уперше окидав Горік поглядом Сталінку; напнулося у грудях щось непробивне, як стіни домів; перехожі зігнутим бадилинням лінькувато снували під ударами вітру, низько над ними рвалися червоні хмари, жовтіла розпечена куля сонця й нестерпно різало між переніссям; кроки перемішувалися, налазили на кроки; лущав виламаний штахет; із рук у руки передавалися відкорковані пляшки дешевого вина, — місто плавно тонуло прогнилим човном у переднічній фіолетовій пітьмі; шпиль Виставки народного господарства пропік наостанок вечірнє небо; хмари хилилися над пласкими ножами дахів; гусли сфери, долонями покриваючи Голосіїв, — потічки людей ріділи; але ті, котрі прямували в бік Ломоносова, утишили гармидер: пропливали під сірими бетоновими стінами, упродовж корпусів, під приплюснутими халупами магазинів, що блимали перед зачиненням неоновими лампами; бригада йорзнула голим яблуневим садом, підступила, пахкаючи хвостами пари, до червоних стін гуртожитків; наперед випустили Боцмана і Передєлмешку, і той, скрадаючись попід вікнами, змією пробрався до балкону; сапаючи парою, бригада втихла — посмоктувала дудки «Казбеку», слідкуючи, як чорна горбоноса постать, кудлата, сутулячись, зникає, востаннє тріпонувшись на тлі облущеної червоної цегли; гайвороння забилося на гіллях мокрим ганчір'ям; накрапувало; скручувалися тіні, ліхтарі облизували вугіль неба; по хвилі щось луснуло; люди здригнулися; гайвороння, почувши дурний, чужий дух, затріпало крилами, залементувало, заклацало лаковими дзьобами; Вовка Передєлмешка подав знак — три коротких посвисти, і бригада, один за одним, підтягуючись на поручнях балкона, пробиралася досередини гуртожитку: провідником слугував Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Шарманщик, він же Мойдодир; нервово посмикуючи губами, Вовка Передєлмешка перерізав телефонного дрота — тим дротом закрутили двері до кабінету хроплячого адміністратора; знадвору трусили кістяками, обтягнутими шкірою, гарували пси; Горік вертнув головою, дослухався: Боцман і Передєлмешка грюкали — стиха-у двері. Світлий квадрат хапонув коридорного мороку — обличчя Носача виткнулося, не дібравши, хто там, сказало: «Так»; Череп умент підставив ногу. Носач спробував був когось гукнути, але в писок уткнувся обріз Передєлмешки — гурт із п'яти чоловік упорснув до кімнати; тут посмалювали анашу ще двоє Носачевих товаришів — чеченці. Чеченці чемно підвелися, чинно зажували м'ятну гумку; Пепс набичився, що, власне, не обіцяло нічого приємного; довірливо мовив: «Жуйом», — і буцав лобом по черзі, валив на підлогу. Носача стусонули, підігнали копнями і прикрутили руки до ліжка: Передєлмешка ритмічно став бити його під диха, гаркавлячи: «Харашо, браток, устроїлся, а гдє же наш Султанчік?» «Не хникай. Де Султан? Хто запалив Гліцерина?» — Боцман тим часом збив шваброю люстру, запав морок, заклацали запальнички; на гачок накинули зашморга; Боцман кресав запальничку і при спалахах садив Носачу під диха — куди попаде; Носач хникав, розтираючи по писку юшку. Врешті забелькотів, випльовуючи зуби: «Наверху знают… Там єго люді… бєцалкі там єго… Харі єго, путанкі там… а-а-а… больно же…» — Носач заголосив зовсім по-дитячому. — «Кімната, падліна?» — «Сіссот пятая».