Сталінка

Проте Нілкою Вовк дорожив, щоправда, Містер Пепс Кобиляче Око, а ще Череп, а ще Мойдодир, він же Шарманщик, вурчав, мов «із-за баби ні стоіт», але Нілка діставалася Горіку з кров'ю, та й як інакше, коли тоді, зразу по кількох тижнях, ватага стала іменуватися бригадою, — й до тупоти у мізках, до холонучих пучок у сирих льохах пиляли на ножі терпуги та завтовшки з палець швайки. А вийшло все те на рівному місці: прочув Вовк, од сторонніх людей прочув, що Носач, вишибала на танцях, котрий у коротких перервах так смачно кричить «а січас журавлі», той самий Носач, котрий підторговував травичкою й був першим серед других та третіх, уподобав тискати Нілку по закутах та підвалах. Десь під ту саму пору почав постукувати дільничому Сироватку куций, повний, рожевий Боцман. Історія та облипла чутками, але Горік вийшов уже на рівну дорогу — мов на літняк вийшов, і начеб уздрів там щось.
На гоцалках, тобто на танцях, їх, малолітніх, відганяли за паркан, а вони простромляли писки й у шпарини, одним оком, ловили кружляння пар, мерехтіння дівочих рук, затягнутих у нейлон ніг; у пароті, клубках сизого диму вони знаходили щось таке, що можна почути й побачити лише в кіно; отож Горік придибав на розборняк майже один, лишень Боцман вертівся вивіркою: «Дядька, мол, ні дадітє сігарєткі?», — Носач присік їх одразу: покурюючи «мальберину», одним кидком пожбурив через паркан Горіка, за ним Боцмана, розвернувся й спокійно щось мовив до Нілки, через плече показуючи. Горік підвівся із кушпе-линня і, не обтрушуючись, подався знову на танцмайданчик. Удар відкинув Носача на сітку загорожі, роз'юшив губи. Стояв, кремезний, отетереніло роздивляючись то одну, то другу руку, а кров у ліхтарному світлі текла — крапля по краплі, і Носач ураз ревонув, кинувся було на Піскарьова, та моцний удар під дих зупинив його, а ще більше його насторожило, що Горік нагнувся — мовби за камінцем, і Носач тоді вихопив ножа, але прорахувався, бо цього тільки й хотів Вовк: блиснула фінка, подарунок старого блатяги Нікандрича, жовтим іклом потягнулася через танцмайданчик до живота Носача, — відстань простягненої руки, — але всі бачили у руках ножі, й чим більше бачили, тим більше схилялися до Горіка, — удар патронув м'язи, Носач заревів бугаєм, вертонувся ошпареним на місці; двоє товаришів попід руки потягли його під настил, де стояв програвач, — Носач загорланив, ударив головою купку чорних платівок; чорними пластівцями посипали платівки, затрушуючи осколками кривавий слід… А після танців дві бригади зіткнулися біля одного з Голосіївських озер: похуркували велосипедні ланцюги, рипіла гідравлічна гума, проходняком попльовували, але не чіпали один одного ватажки; туман снував з озера на ліс, лягав тоненько, голоси приглушено бились у лісі, але тут прискочив захеканий, з прогнутим лобом од безлічі ударів Містер Пепс Кобиляче Око: «Стрьом, мужікі, мусора січас нагрянут, во будєт…» — й обидві бригади мов здиміли, розсмокталися по хатах, по підвалах, до люті в зубах майструючи з терпугів тесаки та фінки.
Наступного дня вони зійшлися біля того самого озера, але Носач привів надто мало люду, понадіявшись, що з недомірків стане й того, тож Вовк побив його бригаду, тоді довго топив їх у багні разом із дівками, до синього годував мулякою з дна, і все в присутності Нілки, відтак притягли Боцмана, що скавулів, просився, — Містер Пепс Кобиляче Око примусив його зняти штани, і ціла бригада під вереск, тонкий, мов цвях по склу, лигали Боцмана «за ізмєну», пітушили Боцмана. А Нілка дивилася, — аж перехопило їй подих, мурашки по шкірі, по спині, — приємно і гидко робилося; вона заворожено дивилася на те дійство молодих самців, спливаючи од німої похоті, та зіткнулася із холодним, непорушним поглядом Горіка, враз побридилася, охолола, стояла з мокрими трусиками, заплаканими очима. Горік дивився понад голови й понад ліс: ранок рожевив небо, Боцман хлипав у жовтому листі, люди Носача просилися, а декотрі й огризалися з води.
Так він вийшов на дорогу.
Йона прокидався від тихенького лущання: поночі падали таргани, спинки їхні лущали, вони ворушили лапками, потріскували дерматиновою підлогою, намацували джгутиками вусів обличчя, — і тоді він прокидався, спочатку не добираючи, де він, і втуплював нерухомий погляд у зашторене вікно; тоді згадував, що він десь на дачі, спить на теплому пуховику; осінь позапліснювала поверхню землі, і крізь сизий морок Йона подовгу, ніжачись, сопучи ніздрями, стараючись уловити найменший запах небезпеки, стежив, як вибілюється ранок; дух людини ще не просякнув нові шпалери, нові меблі, одяг — розкиданий поспіхом; було холодно; намагався вгадати, котрий то вже день, треба, певно, рушати в путь, бо місця мають здатність призвичаювати до себе людей, а від того лиш горе: лізуть, пруть непотрібні думки. Та й охляв зовсім. І думки. Він не тямив, що з ними робити; після втечі на нього сходило щось свіже і чисте; і те чисте, свіже — було його, Йони; але находило невідомо звідки й так само зникало. Отак Йона пролежував перші дні: спочатку збирав думки докупи, класифікуючи, добираючи весь той непотріб, навіть балакав із ними, але, на диво, образів не виникало; свідомість уперто відмовлялася повертати в минуле, а для майбутнього не ставало сили. І він під ніч падав на пуховика: безсилий, тремтячий; пробував заснути, — марно. І тоді починав думати, що він, Йона, не був людиною, яка носила в собі трагічність, власну а чи чужу — хоч би доля й перехрестила його з уселенською трагедією людства; він добре тямив, швидше вихоплював з порожнечі: трагедія виводить за умовну межу моралі й совісті і, щоб вижити, людині треба кидатися у всілякі нечистоти, і не варто говорити про те, що це необхідно виправдати, а совість та мораль якраз тут при ділі, а от те, що ти вкоїв і приніс у світ, зовсім не трагедія, а скорше — розплата; отако думаючи, сперечаючись, дриґаючи ногами, Йона доходив висновку, що ніколи не носив страху; видно, викинув його і дивився у навколишнє, начебто брав його до рук, промацував, і це промацування нагадувало вибирання рушниці мисливцем; так, вирішував, — він викинув страх, як людина, що переїлася теплим хлібом. І він спокійніше швендяв у своєму кутку; з того боку, у прочинені двері бачив малинового кольору сукню, велике вікно, а в вікні ліхтарний стовп, що вночі кидав пук світла; довкола падлючо вив вітер; глухо; ліс, городи, торохкотить бадилля бур'яну; а Йона, позіхаючи, по закутках видлубував вижовклі недопалки, сидів, підтиснувши п'яти до сідниці: за вікнами шуміли, змиваючи останню розкіш літа, дощі, день пропливав довго і нудно; ніч протягувала синій віхоть світла од ліхтарного стовпа й загалом мало чим для Йони різнилася від дня.
Якоїсь години, коли занепогодило, він почув скреготіння, — ключ входив у замковий отвір; Йона зором окинув місцину, встелену золотим осіннім туманом; одвірки задеренчали, почулися кроки, жіночі кроки; в тополях зміїлися пасма туману. Кроки були вкрадливі, легкі, мов у кішки, і Йона, відганяючи смуту сівкого дощу й низького похмурого неба, що будила в ньому якісь нетривкі, але водночас болючі спогади, — порадів з їхньої упевненості. Зайшла жінка. Сонце блимнуло; туман за вікнами розвіював золото осені. У напівмороці він угледів високу жіночу постать у довгополому брунатному пальті. Жінка пройшлася кімнатами, і Йона чув, як сиплять ніздрі самки, ловлячи чужий дух. Клацнув вимикач:,Йона сидів упівоберта; високо, але без подиву злетіли жінчині — аж поморщилося чоло — русяві брови. «Ти хто такий?…» — жінка кахикнула в кулачок. «Певне — ніхто». «Ти зек?» — «Майже. Гірше». Йона підвівся, обіпершись на ліву руку, і при світлі неонової лампи розгледів її обличчя, тонке, зблідле, з косуватим розрізом очей і колами синців; жінка сіла на краєчок канапи. Але враз похопилася, нервово заходила кімнатою. «Тиран помер… Чув?…» — сказала. «Котрий за рахунком?» — «Видно, ти довго просидів». — Перегодя: «Голодний?» — «Ти тільки не зчиняй ґвалту, — мляво мовив Йона. — Я скоро піду». Жінка глянула на Йону, Йона дивився на жінку, на синьо-глибоку вибалку за вікном, на слизькі стовбури осик; знову скидав погляд на жінку із синцями втоми під очима, — мимоволі захотів простягнути руку й попестити її голову — темно-русяву зачіску. Та перехопила Йонин погляд, нахромилась на нього, — тужний, вицвілий; об ноги терлася руда кішка. Жінка підняла пуку, опустила; кинула, не дивлячись на Йону: «Тобі пасує костюм мого чоловіка». — «…??!» — «Я тебе погодую, а потім підеш геть… Підеш». — Останнє слово вимовила невиразно, немов говорила ні до кого, немов до сірого чоловікового костюма. «Авжеж», — Йона вилігся на пуховику, промінь знадвору грів неголену щоку. Йона їв, повільно пережовував, жінка дивилася на нього — очі втомленої самиці. Дожувавши рештки, він подумав про божевільню, й про жінку більше не думав. Лискав потім густе червоне вино, дивився на маленькі горбики її ще дівочих персів, персів істерички; нявкнула кішка — з іншого кінця залу; захотілося попестити ті перса, але тільки тіснява була в грудях, тільки тіснява. Прохлюпотів уже вкотре дощ. Листопад зрізав з дерев останнє листя, і поніч клубком збилася у кімнаті. Жінка залигала, підкликаючи, приманюючи рукою кішку: «Там страшно було?» — «Де?» — «Там». Полоснуло шибками. Водою і листям полоснуло; Йона вихлюпнув рештки вина у горлянку — червоного і густого. Пожував білу шкоринку хліба, обтер пролите вино на підборідді і враз схаменувся, що на його відповідь чекають: «Це, мадам, як серед ночі болять усі тридцять два зуби і навкруг пустка, степ і нема лікаря…» Він знову потер підборіддя; жінка розстебнула пальто, оголивши коліна, по-дитячому трохи загострені; обличчя видовжене, із зеленими блюдцями очей, що плавали на вибіленому тлі; лягла на спину; застрибали пухнасті вії, то вимикаючи, то запалюючи зелену світлину очей.