Жесть
— А потім, — каже Сява, — він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.
— Куди? — затягуюсь я.
— Куди-куди… — мляво кривиться Сява. — На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.
— Що за татарин?
— Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…
— А татарин? — питаю я невідомо навіщо.
— Татарин ходив, — і собі затягується Сява, — аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…
* * *Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.
— Альо, — нарешті сказав Сява.
— Альо, це я, — сказала вона йому.
— Ти де? — спитав Сява.
— У Лондоні, — відповіла вона. — Вибач, мене батько на курси відправив…
— Ясно, — відповів Сява. — А на які курси?
— У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?…
Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.
— Прилечу, — буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.
2008–2011
Ялта — Краків (Вілла Деціюша) — Харків
Мала
Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити — що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати. — Усього тридцять п’ять баксів, — каже один із них. — Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, — показує він рукою на себе та ще на двох даунів, — знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, — він знов показує на себе та на двох дау-нів, — і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…
«Продам на хрін», — думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене — день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер — методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже — у нас просто секс по четвергах.
Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!
* * *— У вас багаж буде? — питає мене по телефону операторка таксі.
— Який іще багаж? — шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. — Мені до невідкладної хірургії…
— Ну, не знаю, — каже та. — Так буде чи ні?…
* * *Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.
Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.
— Ну, показуй, — говорить він.
Я показую.
— Ги-ги-ги, — ірже хірург, але швидко змовкає. — Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?
— Нема, — бурчу я.
— А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?
— Ну…
— А хош, назад вшию? — стібе він.
«Собі вший…» — думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.
* * *Три сотні — і діло в шляпі — тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.
— Через чорний стрьомно, — каже він, тиснучи мені руку. — Случай шо, звертайсь.
По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.
Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.
— Джек-пот, бля… — бурчу я.
— Дядь! — чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована — куди тобі той фронтовик.
— Дядь, — каже вона, — ви не пийте цього кохве…
— Чому? — питаю.
— Там, — каже мала, — антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…
— Правда? — витріщаю я очі від несподіванки.
— Ага, — киває вона, — а ще вони воду з-під крана беруть…
— Звідки знаєш? — примружуюсь.
— Нате, — каже вона, — почитайте, — і тицяє мені якусь пом’яту газету.
Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.
— Я ж казала, воно гидота, — радіє мала, — а ви не вірили.
Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.
— На, — кажу я малій, — потримай.
Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…
* * *— Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, — каже майор міліції.
— Дєвочку? — не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. — Ви і її пов’язали?
— А куди ж її було дівать? — розводить руками майор і зніма слухавку. — Альо… Галя?… Галя, приведи дєвочку.
За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла — тепер можна подумати, що в неї нема ока.
— Фух, — зітхає Галя, — здихалась.
— А шо такоє? — пита майор.
— Зара побачите, — киває Галя і мерщій тіка з кабінету.
— Дядя міліціонер, — мала відразу посміхається, — скажіть, а у вас тут багато бандітів?
— Ну… є трохи, — киває майор, зробивши поважне табло.
— А ви в людей стріляли? — продовжує допит мала.
— В поганих… да, — киває він.
— А на смерть?
— Та було, — сентиментально зітха майор.
— Так ви, дядя, убійця?
— Я, — скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, — страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…