Жесть
— І що ви там з нею робитимете?
— Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.
— Вночі?
— Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.
Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.
* * *— Ну що? — пита Валентина.
— Нічо… Залишу малу в себе.
— А міліція що?
— Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.
— А ти що?
— Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…
— Який же ти все-таки придурок, — зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.
* * *Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.
* * *Ранок починається з голосу Валентини:
— Альо, ти мене чуєш?… Дівчинка ще в тебе?
— У мене, — сонно бурчу я. — Де ж їй дітись?
— Райвно на вухах, — звітує Валентина. — Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…
— Я що, зробив щось не те?
— А ти спробуй доведи їм…
* * *— Доброго ранку, мала, — кажу я.
Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.
— Доброго, — зітхає вона.
— Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…
Німа сцена.
— То що? — питаю.
— Нічо, — каже вона.
— Ото й добре, — розводжу руками. — Додому повернешся, до батьків.
— У мене злі батьки…
— Як це? — спросоння не в’їжджаю я.
— Ну, вони п’ють і б’ються…
— Значить, ти все згадала?
— Та я, — каже вона, — нічого й не забувала, якщо чесно…
— Втекла?! — не можу повірити я.
— Угу, — винувато киває вона.
Знов німа сцена.
— Чого ви мовчите? — питає вона потому.
— Ну, просто не знаю, що сказати…
— Та ладно, — зітхає вона якось приречено. — У вас печиво ще є?
Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.
2010
Краків (Вілла Деціюша)
Бутси
— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.
— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.
— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.
— Їдь сам.
— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…
Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.
— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?
— Угу, — буркає Жора, — щодня.
— Балабол, — посміхається бомбіла.
Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:
— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.
Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…
Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах — яскрава помада, на переніссі — окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.
— Знайомся, — каже Жора, — це Поля.
— Привіт, Поля, — кажу я.
Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора — ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.
— П-о-л-я, — вичавлюю із себе.
— Ась? — шепоче вона.
— Ти кльова…
— Правда? — вона стискає мене ще дужче.
— Правда, — зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.
Я згори, Поля — знизу…
* * *Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене — натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.
— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.
Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».
— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.
— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.
Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.
— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?
— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.
Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.
«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».
Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:
— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.
— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».
— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?
— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.