Над Тисою

Степанов слідував на відстані видимості. Поруч нього, майже плече-в-плече, — Каблуков.
Бігти можна по-різному: швидко, витрачаючи сили, або зберігаючи їх і тим самим виграючи час.
Смолярчук біг розважливо, без сліпого азарту, згубного для дальнього переслідування, його поведінка передавалась Витязю. Собака впевнено йшов по сліду: спочатку по зарослій бур'яном лощині, потім по гірському схилу, по дну лісового байрака. Густий туман не був для нього перешкодою.
Все, що було властиве Витязю: сміливість, витривалість, огида до їжі з чужих рук, злість до сторонніх людей, загострений нюх, тонкий, натренований слух, уміння лазити по драбинах, стрибати через огорожі, відданість своєму хазяїнові — все, абсолютно все було прищеплене йому людиною. Сотні, тисячі кілометрів пройшов Смолярчук з Витязем в години тренування. Лісом та ярами, степом та болотами. Вдень і вночі. Близько ста кілометрів на північ, на схід і на північний схід виходили Смолярчук і Витязь по явірській окрузі. Ось і тут, де вони зараз знаходяться, теж побували не раз. Тому собака так вільно, впевнено себе почуває.
З-за хмар вийшов місяць. Чим стрімкіше до півночі підносились гірські схили, тим прозорішим ставав туман. Ось уже крізь блідий серпанок завиднілися дерева, кожне окремо, а через деякий час ліс почав проглядатися в глибину. Тепер, незважаючи на різке підвищення місцевості, і бігти було легше — при світлі сміливішою і сильнішою почуває себе навіть та людина, яка не боїться темряви.
Смолярчук озирнувся. Каблуков не відставав ні на крок. Він, як і досі, біг зліва від старшини, трохи позаду. Поверх плече єфрейтора Смолярчук побачив вилицювате, розчервоніле, сповнене рішучості обличчя Степанова.
Десь ліворуч і праворуч від Смолярчука йшло паралельне переслідування. Далеко попереду, там, у горах, до вузлів доріг і перевалів скакали верхові прикордонники, які поспішали навперейми ворогові. Смолярчук ще не бачив жодного прикордонника з цих груп, але він твердо знав, що начальник застави послав йому щедру допомогу. І думка про те, що його товариші по зброї, його друзі — вся рідна п'ята застава піднята по тривозі, що всі підтримують його, разом з ним поділяють відповідальність за схоплення порушників, — думка ця надавала Смолярчукові сили, зміцнювала впевненість у собі.
Витязь рівномірно тягнув поводок, його вовче забарвлення різко вирізнялося на зеленомоховитому лісному покриві. Масивна, клиноподібна морда майже не відривалась від землі. Між чорними сухими губами біліли крупні ікла. Пухнастий хвіст раз у раз задирався вгору. Гостроверхі вуха ні на мить не втрачали настороженості, їжилася сива шерсть на могутній шиї. Сильні лапи залишали на вогкому грунті великі вм'ятини.
У заболоченій низині, що з'явилась несподівано, сліди раптом зникли. Ні, вони не зникли, це твердо знав Смолярчук, вони є, але Витязь не знаходив їх під водою. Він робив одне коло за одним, витягував шию і принюхувався до верхніх шарів повітря.
Смолярчук покликав до себе собаку. Пестячи його, заспокоюючи, він розмірковував, куди пішли порушники: вгору чи вниз по течії заболоченого струмка? Звичайно, їм зручніше вийти он туди, в березняк, який росте на протилежному, сухому кінці низини. Великий досвід боротьби з порушниками, знання їхньої тактики допомогли Смолярчукові вгадати виверт ворога, зекономити час, скоротити шлях переслідування. Витязь, як і чекав Смолярчук, швидко знайшов продовження сліду на тому боці струмка, в березняку. Петляючи, сліди потяглися нагору, потім вивели на світлу галяву, а звідти знову в густий і вогкий ліс, куди майже не пробивалось місячне світло.
Витязь рвався вперед і скавучав. Звичайно така поведінка собаки означає, що поблизу причаїлися порушники. Смолярчук не зупинився, знаючи, що в лісі на вологому, вкритому мохом грунті, внаслідок малорухомості повітря свіжий слід зберігається дуже довго. Витязь збуджений саме з цієї причини — свіжішим, «гарячішим» став слід.
Досвід підказував Смолярчукові також, що порушники доклали всіх зусиль, використали кожну хвилину, щоб якнайдалі відійти від кордону, якнайшвидше вибратися із забороненої зони на простір. Значить, можна переслідувати сміливіше, не гаючи дорогоцінного часу на запобіжні заходи. Поки що вони зайві. Поки що!
Собака живе в світі запахів. У лісі цей світ особливо різноманітний і складний. Людина не вловлює і сотої частки того, що доступно собаці. На шляху Витязя носилася сила запахів — ефірних масел, коріння багаторічних рослин, мохів, пошкодженого ґрунтового покриву, прілого листя, різних лісових мешканців. Витязь розрізняв серед них той єдиний запах слідів порушників, який почув на вихідному рубежі. Навіть боковий вітер не міг до кінця знищити цей особливий, неповторний запах тих, кого розшукували.
— Добре! Добре! — підбадьорював друга Смолярчук.
Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.
Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.
Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання — не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.
Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі, пройшло людей, корів, коней. На вологій землі добре відбились взуття, копита, колісні шини.
Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, — як він міг би вмить «забути» слід.
— Шукай, шукай слід! — владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.
Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.
«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?
«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.
Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:
— Руки вгору!
Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.
Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.
Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.
Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.
Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.
Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, — для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.
Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.
У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою: «Добре, добре!» і міцно, як вірному другові, потискуючи мокру, в ранішній росі, собачу лапу.