Над Тисою

— Куди вас націлили? — продовжував Зубавін. — На які об'єкти?
Карел Грончак докладно перерахував усе, що повинен був висадити в повітря, шо тимчасово вивести з ладу, що підготувати до диверсії.
— Чи це не дуже велике завдання для однієї людини? — спитав Зубавін.
— Я повинен був діяти не сам, — відповів парашутист.
— Ви занадто скромні, Грончак, — усміхнувся Зубавін. — Розповідайте, хто ж ваші помічники?
— Ні, ні, що ви, пане майор, я помічник! Запевняю.
Двері кабінету розчинились, і Зубавін побачив на порозі високу, плечисту постать Громади, начальника військ прикордонного округу. Золота Зірка Героя Радянського Союзу блищала на широких грудях, а на погонах — великі генеральські зірки.
— Втручаюся без всяких церемоній, тому що кровно зацікавлений познайомитися з цим добродієм. — Генерал Громада кивнув сивіючою головою в бік парашутиста. — Той самий, що впав з неба?
— Він, товаришу генерал.
Громада мигцем глянув на парашутиста, швидко, не по літах легко підійшов-до майора, що підвівся, енергійно і по-дружньому потиснув йому руку.
Зубавін давно знав генерала Громаду. Незадовго до війни, тоді ще рядовий прикордонник, Зубавін почав службу на Далекому Сході, в загоні, начальником якого був Громада. Перша подяка за першого затриманого порушника була одержана ним від Громади. Він же, генерал Громада, присвоював Зубавіну звання сержанта. Ставши молодшим офіцером, працюючи в штабі загону, Зубавін день у день навчався в генерала Громади складного і важкого мистецтва боротьби з порушниками. Потім війна, навчання в академії і, нарешті, самостійна робота в Яворі.
— Ну, що цікавого він розповідає? — Громада ще раз, тепер уважно, подивився на Карела Грончака, який схопився зі свого стільця, ставши струнко. — Сідайте!
Грончак сів.
Зубавін простягнув генералові дрібно списані аркуші. Громада дістав окуляри в роговій оправі, мовчки прочитав показання парашутиста. Деякі сторінки перечитав двічі.
— Продовжимо нашу роботу, — сказав генерал, знімаючи окуляри і обертаючись до Грончака. — Літак, який доставив вас сюди, був одномісний?
— Ні, що ви, пане генерал! Багатомісний. Транспортний. Дуглас останньої моделі.
— І в цьому багатомісному літаку ви були самі?
Грончак мовчав. Генерал і майор спокійно чекали: один набивав люльку тютюном, другий щось креслив на папері, і обоє, як помітив Грончак, іронічно посміхались. Мабуть, вони вже знали, що він прилетів сюди не сам.
— У мене були супутники, — сказав Грончак.
— Скільки? — Генерал запалив сірник, але не прикурював.
— Лише двоє.
— Чоловіки?
— Так точно.
— Ви їх знали?
— Ні, я бачив їх уперше.
— Який вони мали вигляд?
Грончак докладно описав зовнішність своїх супутників. Один з них, судячи по прикметах, був «московський агроном», убитий під час затримання, особу другого потрібно було з'ясувати. Цим і зайнявся генерал.
— Вашого супутника, що мав фальшиві документи наукового працівника сільськогосподарської академії, звали Петром Івановичем Каменевим. Вірно?
Грончак мовчки кивнув, і на його зблідлому обличчі різко позначилися штучні віспинки, він зрозумів, що попався не один.
— Як звали другого вашого супутника?
Грончак приклав руки до грудей і благально подивився на генерала і майора:
— Не знаю. Клянусь, не знаю! Він стрибнув раніше, і ми з ним мало розмовляли.
— Мало, але все-таки розмовляли? — Громада закурив, підвівся і. пройшовся по кабінету з кутка в куток. — Про що ж ви розмовляли?
— Він сказав: «Сподіваюсь, Таруто, у вас хороша пам'ять на обличчя?»
— Все?
— Перед тим, як викинутись в люк, він простягнув руку мені й Каменеву і сказав: «До скорого побачення!»
— «До скорого побачення!» — повторив Громада. — Як це ви зрозуміли?
— Мені і Каменеву стало ясно, що ми ще побачимося.
— Де? Тут, на Закарпатті? В Яворі?
— Цього я не знаю.
— Ви, звичайно, запам'ятали час, коли ваш літак піднявся в повітря?
— О другій тридцять шість ночі.
— А коли стрибнув ваш супутник?
— Приблизно, через годину.
«Якщо це вірно, — зробив висновок у думці Громада, — то другий супутник Грончака приземлився на угорській території. Але коли і яким шляхом він потрапить сюди, на Закарпаття? Літак випадає. Виходить, через сухопутний кордон. Але коли його націлили на Закарпаття, то чого він викинувся над Угорщиною?»
— Якої він національності? — вголос запитав Громада.
— Не знаю, розмовляв я з ним лише по-німецькому.
— І добре він володів німецькою? Як рідною мовою?
— Ні, з великим акцентом.
— З яким?
— Пробачте, пане генерал, я не зрозумів.
— Був він знайомий з вашими шкільними шефами?
— Так, вони привіталися з ним.
— Як саме?
— Не розумію. — Грончак винувато і запобігливо подивився на генерала.
— Я питаю, як привіталися: зневажливо чи з пошаною? Може, як рівні з рівним?
— По-дружньому, — сказав Грончак після тривалої паузи.
— Як же ви повинні були знайти один одного?
— Я сказав, що про зустріч ніяк не домовлялись. Повірте, я більше нічого про нього не знаю. — Грончак скривився. — Він пан, а я… чорна кістка.
Генерал Громада і майор Зубавін перезирнулись.
Перший допит був закінчений. Грончака вивели.
— Ну? — спитав Громада, дивлячись на майора.
Зубавін звик розуміти генерала з півслова. Він знизав плечима:
— Вірю і не вірю.
— Це, звичайно, взагалі правильно, але іноді слід набратися мужності, сміливості і рискнути повірити навіть ворогові. На цей раз я мушу повірити, товаришу Зубавін. Грончак рятує власну шкуру. Тепер ми повинні вжити заходів, щоб затримати шефа Грончака.
— Товаришу генерал, дозвольте поставити одне запитання: ви вже твердо вирішили, що шеф Грончака спробує проникнути до нас через сухопутний кордон?
— Він обов'язково піде через сухопутний кордон.
— Чому, товаришу генерал? Мені це ще не зовсім ясно.
— Давайте розберемося. — Громада взяв аркуш паперу, накреслив чорним олівцем конфігурацію угорсько-радянського кордону і суміжних до нього державних рубежів — Румунії, Чехословаччини і Польщі. — Тут пролягає давня шпигунська дорога, по якій протягом десятиріч пробирались лазутчики. Тут, на цьому міжнародному перехресті, на стику кількох кордонів, залишились глибоко законспіровані гнізда іноземних розвідок, які…
— Все ясно, товаришу генерал. Пан кинув на Закарпаття пробну чорну кістку, щоб не наражати на небезпеку свої білі кісточки.
— Вірно. Якщо операція з парашутистами провалиться, розміркував шеф Грончака, то я, мовляв, залишуся цілий і здоровий, поза межами досяжності радянського правосуддя, під захистом таємних друзів.
— Якщо ж буде все гаразд, — підхопив Зубавін, — то він негайно сухопутним, випробуваним шляхом прибуде на місце призначення. — Зубавін посміхнувся. — Усе повинно бути гаразд. Карел Грончак вже сьогодні просигналить своєму шефу, що прибув благополучно.
Частини генерала Громади охороняли кордон на протязі кількох сот кілометрів по берегах великих і маленьких річок, у неприступних горах, покритих вічними снігами, на альпійських луках, в зелених, тихих і сонячних долинах, на чорних землях рівнини, по окраїнах міст, по околицях сіл.
Куди піде порушник — той самий, якого парашутист Карел Грончак бачив у літаку? Який напрямок видасться йому найзручнішим? Багатий досвід генерала Громади говорив про те, що ці питання можуть і повинні бути розв'язані.
Диверсант, шпигун, зв'язківець, хай різні своїми особистими якостями, служать одному хазяїнові, діють за його вказівкою. Отже, не нехтуючи вивченням повадок кожного порушника, треба насамперед знати головне: повадки їхнього хазяїна і мету, до якої він прагне.
Майже всі порушники, з якими Громаді довелося мати справу за останні роки, виповзали з одного гнізда. Громада знав не тільки географічні пункти, де споряджались лазутчики, але й тих, хто навчав їх і споряджав. Знаючи це, він міг передбачити, як вони будуть діяти в тому чи іншому випадку.