Марафон завдовжки в тиждень

Чоловік у капелюсі, темному костюмі з валізкою. Попростував до центру.
Двійко – чоловік і жінка – вийшли мало не одразу за ним. Жінка вродлива й молода, мабуть, закохана в чоловіка, бо зазирала йому в очі й посміхалася світло, а він – старий, ну, може, не такий уже й старий, але підтоптаний, бо сивий, волосся, правда, ціла кучма, та сиве, і вітер куйовдив його.
Спочатку старший лейтенант подумав, що негоже молодій жінці так закохано дивитися на чоловіка, старшого За неї вдвічі, але потім вирішив, що це, певно, батько й дочка, отже, все в порядку й дивуватися нема чого.
А потім вийшла з будинку черниця. Павлов уже звик до них на львівських вулицях. Ішла, втупивши погляд у землю, нічого не бачила навколо й тримала чотки в складених на животі руках. Некрасива й літня жінка, вона також повернула до центру, чимчикувала, стукаючи грубими дерев'яними підошвами по кам'яних плитах тротуару, гуркіт її кроків довго ще долинав до старшого лейтенанта.
І ось, нарешті, веселе й життєрадісне дівчисько в чеп воній спідниці…
Дівчина стояла на розі завулка й проспекту, либонь вона вийшла з дому просто так, нікуди не поспішала а може, чекала когось. Вона вже помітила старшого лей тенанта й кидала на нього цікаві погляди. Павлов удав що прогулюється, відломив гілочку з тополі і, помахуючі нею, повернув до трамвайної зупинки. І в цей час з-за повороту вискочив «віліс» з військовими. Він загальмуваї навпроти старшого лейтенанта, й чорнявий горбоносій майор запитав:
– Старший лейтенант Павлов?
– Так, – Павлов подивувався майоровій обізнаності, але чорнявий не дав йому часу на роздуми.
– Куди зайшла жінка в синій хустці? – запитав, вистрибнувши з машини.
Павлов вказав на триповерховий будинок у завулку.
– Коли? – поцікавився майор. Старший лейтенант звірився з годинником.
– Дев'ятнадцять хвилин тому.
– І не виходила?
– Я б не стояв тут як останній дурень.
– Не треба ображатися, – примирливо мовив майор. Він перезирнувся з капітаном, який також вискочив з «віліса», запитав у нього: – Познайомимося з нею?
– Звичайно.
– З будинку можна пройти до саду, а там – хвіртка виходить до того завулка, – показав Павлов.
Майор подумав лише секунди дві чи три.
– Віктор, прикриєш хвіртку, – наказав. – А ви, старший лейтенанте, знадобитесь нам.
Вони перетнули вулицю й наблизились до парадного, супроводжувані цікавими поглядами дівчини в червоній спідниці. Павлов підштовхнув майора ліктем у бік.
– Бачите, оно, в червоній спідниці?.. Вона з того будинку, – вказав очима на дівча.
Бобрьонок притишив крок, нараз зупинився і підкликав дівчину. Підійшла небоязко.
– Ви мешкаєте тут? – кивнув майор на триповерховий будинок.
– Еге ж! – відповіла виклично, наче це була велика честь – жити саме тут.
– Давно?
– Народилася.
– А хто ваші батьки?
– Батько в Червоній Армії, мати працює в магазині.
– У Червоній Армії? – перепитав Толкунов.
– Авжеж, з першого дня війни.
– Пише?
Дівчина якось одразу знітилася.
– Ні, – зізналась, – але ми чекаємо листів.
– Точно, – схвалив капітан, – Львів тільки звільнено, листи ще йдуть.
– І я кажу мамі…
– Це вона їздить на велосипеді – жінка в синій хустці? – швидко запитав Бобрьонок.
– Ні, то наша сусідка, пані Василина. А що?
– У якій квартирі мешкає пані Василина? – Бобрьонок удав, що не почув запитання дівчини.
– На першому поверсі, праворуч. Он її вікна.
– А вас як звати?
– Софією.
– Скажіть, Софіє, давно тут мешкає пані Василина?
– Ні, ще не так давно німецький гауптман жив. На машині їздив.
– І пані Василина поселилася якраз перед нашим приходом?
– Звідки знаєте?
– Догадуємось, – зовсім фамільярно підморгнув Бобрьонок.
– Пані Василина зараз дома? – запитав Толкунов. Дівчина знизала плечима:
– Ми з нею не спілкуємось.
– Чому?
– А вона ні з ким не спілкується.
– Відлюдкувата?
– А хто ж його знає, може, тому, що рідко буває дома.
– Може, й тому, – погодився Толкунов байдуже, але дивився напружено. Запитав: – І ніхто до неї не ходить?
Дівчина трохи подумала й відповіла не зовсім упевнено:
– Я нікого не бачила.
– Може, військові?
– Ні, – похитала головою, та одразу затнулася. Подумала й сказала: – Якось заходив якийсь лейтенант…
– Ну? – нетерпляче нагнувся до неї Толкунов.
– Ні! – махнула рукою дівчина, – він стояв на першому поверсі, а я спускалася сходами. Ми на третьому мешкаємо. Чомусь мені здалося, він до пані Василини, але запитав, чи не мешкає тут якийсь Васюков. Я і відповіде вперше чую…
– А-а, все це пусте, – удавано байдуже махнув рукою Бобрьонок. – То завітаємо до пані Василини? – Він запитав це нарочито недбало, наче цей візит зовсім не цікаву його, наче міг зайти до пані Василини чи обійти квартир десятою дорогою і розпитують вони про жінку в синіїі хустці просто так, про всяк випадок.
– Можна зайти на хвилинку, – підтримав його гру Толкунов. – Кажете, на першому поверсі праворуч? – Не чекаючи відповіді, він посунув до парадного й натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з поштовою скринькою посередині.
Ніхто не відповів, і Толкунов подзвонив ще раз – з тим же результатом.
– Нема нікого дома, – сказала дівчина, яка не відставала від офіцерів.
Толкунов зміряв її похмурим поглядом з ніг до голови.
– Сам бачу, – мовив не дуже ввічливо і обернувся до Бобрьонка. – То що робитимемо, майоре?
– Але ж нам конче потрібно побачитись з пані Василиною! – вигукнув той.
– Де мешкає двірник? – запитав Толкунов у дівчини.
– У сусідньому будинку.
– Покличте, – попросив капітан. – І ви, старший лейтенанте, сходіть з нею.
Коли дівчина з Павловим пішли, мовив роздратовано:
– Проґавили пташку…
– Може, не хоче відчиняти? Чи спить міцно? – засумнівався Бобрьонок, хоч також був упевнений, що пані Василина зникла. Видно, відчула небезпеку, якось виказав себе цей старший лейтенант з комендатури, – та й що вимагати від нього? Добре, хоч помітив жінку в синій хустці й вивів на шпигунське кубло. А в тому, що пані Василина має відношення до гітлерівської резидентури, в Бобрьонка майже не було сумнівів.
Двірник з'явився одразу, був це літній чоловік з довгими обвислими вусами, зморшкуватим обличчям і ще зовсім живими, пронизливими і, як визначив про себе Бобрьонок, хитрими очима. Він зняв капелюха й зупинився на дві чи три сходинки нижче офіцерів (на перший поверх вів один марш сходів), видно, звик знати своє місце, і Бобрьонок запитав, упевнений, що одержить позитивну відповідь:
– Давно двірником?
– Двадцять три роки,-відповів чоловік не без задоволення і глибоко прихованої пихи.
– Як зветесь?
– Синяк.
– Знаєте всіх пожильців?
– Аякже.
– Прізвище пані Василини?
– Грижовська.
– Давно мешкає?
– Вселилася наприкінці червня.
– На якій підставі?
– А які були в німців підстави? – ледь помітно посміхнувся двірник. – Розпорядження магістрату, прошу я вас.
– І чим займається пані Грижовська? Займалася раніше і займається зараз?
– Не знаю.
– Ну, – не повірив Бобрьонок, – а я гадав, такий поважний і досвідчений пан мусить знати все. Принаймні про своїх пожильців.
– Про пані Грижовську ніц не вєм.
– А про інших?
– Усе, що пан офіцер потребує.
– А чому ж так?
– Бо пані щойно заселилася.
– Уже три місяці…
– Так, час минув, – погодився двірник, – але не такий і великий.
– Мусимо обдивитися квартиру Грижовської, – втрутився Толкунов.
– Без дозволу пані?
– Он, – майор кивнув на Павлова, – представник військової комендатури міста, він має повноваження. Відчиняйте двері.
– Але ж мусить бути дозвіл, – не погодився двірник, – папір, прошу я вас.
– Буде, – рішуче рубонув долонею в повітрі Бобрьонок, – усе буде, а тепер прошу відчинити двері.