Марафон завдовжки в тиждень
– Однак не маю чим… – розвів руками двірник.
– Чекайте… – Толкунов зробив кілька пружних кроків, ударив плечем попід прибитою до дверей поштовою кринькою. Затріщали, але не піддалися. Толкунов ударив сильніше, проте двері виявились міцними.
– Чого стоїш, старлей! – сердито пригримнув на Павлова.
Вони вдвох натиснули на двері, замок не витримав, обі, рвався, двері розчахнулися, і офіцери влетіли до передпокою.
Капітан спритно обминув велосипед, що займав мало не половину вузького коридора, відчинив двері, що вели до великої і світлої кімнати, гарно обставленої. Полірований буфет з фарфоровим посудом, широкий м'який диван, килим мало не на всю підлогу, великий радіоприймач на низенькому столику поруч дивана – зручно, можна простягнутися на ньому й крутити ручки настроювання.
Бобрьонок зупинив у передпокої двірника й дівчину.
– До кімнати не заходити, – наказав. – Чекайте тут, будете понятими.
Двірник згідливо кивнув: певно, мало не за чверть сторіччя своєї роботи звик до всього і знав, в чому полягають обов'язки понятих.
– А ти, старлей, – Толкунов підштовхнув Павлова до виходу, – почергуй на сходовій клітинці. Впускати всіх і нікого не випускати.
– Слухаюсь.
Забезпечивши тили, розшукувані заходилися детально оглядати квартиру. Бобрьонок швидко перебрав речі в шафі: висіло там лише кілька суконь, пальто, лежала білизна. Толкунов висунув шухляди комода й також не знайшов нічого цікавого. Зазирнув під диван, обмацав подушки – з тим же результатом. Нараз його погляд зачепився за щось, Бобрьонок простежив за ним і побачив ящик для взуття біля входу. Звичайний диктовий ящик, оббитий дерматином, і пара стоптаних туфель стояла на ньому.
Капітан опустився на коліна біля ящика, відкинув кришку, й вигук задоволення вирвався в нього. Але швидко озирнувся на майора й зачинив ящик. Ляснув дверима під носом у понятих, що цікаво зазирали до кімнати.
– Ось вона, рідна… – розчулено попестив долонею дерматинову кришку.
Бобрьонок також нахилився над ящиком. Так, німецька рація, яку вони так довго розшукують…
Але куди зникла пані Василина Грижовська? Німецька шпигунка, що вільно роз'їжджає містом на велосипеді, збирає інформацію, а потім передає її по рації! Адже старший лейтенант запевняє, що не виходила з будинку. Може, в сусідів?
– Залишайся тут, – наказав майор Толкунову.- Обдивись усе ще раз, а я обшукаю будинок.
Спочатку вони з двірником спустилися в підвал – невеличке приміщення, поділене на заґратовані секції, де мешканці будинку зберігали овочі та всякий непотріб. Заховатися тут не було де, і майор подався до внутрішнього гадочка. Він уражав захаращеністю, і хвилини вистачило, аби впевнитися, що в садочку також ніхто не ховається.
І тоді Бобрьонок почав обхід квартир. Їм відчиняли злякано, майор розумів це й ввічливо пояснював, що військовою комендатурою розшукується пожилиця будинку Василина Грижовська. Були уважно оглянуті всі квартири, горище, але Грижовську наче корова язиком злизала.
Вони повернулися в квартиру на першому поверсі. Бобрьонок покликав Павлова й відпустив дівчину й двірника. Сів на диван, запропонувавши Павлову стілець. Розповів, що знайшли в квартирі. Дивлячись, як Толкунов продовжує огляд кімнати, мовив:
– Давайте, старший лейтенанте, все спочатку. І прошу вас – з найменшими деталями.
– Начебто я все розповів…
– Отже, побачивши Грижовську, сіли в трамвай?
– Точно.
– І вистрибнули, коли вона повернула до завулка? Павлов кивнув, помовчав і запитав:
– Хочете встановити, чи помітила вона мене?
– Так.
– Але ж, якби Грижовська справді запідозрила мене і якимсь чином обвела навколо пальця і зникла, для чого лииила рацію? Адже мусила знати, що будинок ретельно обшукають. І взагалі, угледівши «хвоста», навряд чи подалася б додому. А вона, бачте, навіть лишила тут велосипед.
– Оце й не дає мені спокою, – визнав Бобрьонок.
– Не уявляю, як вона могла непомітно зникнути? Бобрьонок подумав з хвилину, погойдуючи ногою.
– Давайте по порядку, – запропонував. – Поновимо картину. Хто виходив з будинку?..
– Ну, отже, так… Перший – чоловік. У темному костюмі й 'з валізкою.
– Ви його добре бачили?
Старший лейтенант зрозумів Бобрьонка й впевнено похитав головою.
– Фокус з переодяганням відпадає. Після того, як ця Грижовська зайшла до будинку, і вашим прибуттям, минуло всього вісімнадцять- дев'ятнадцять хвилин, часу в неї Не було. Крім того, той чоловік на голову вищий.
– Так, – погодився Бобрьонок, – маєте рацію. Далі?
– Чоловік і жінка. Жіночка молода, років тридцяти вродлива й зовсім не схожа на Грижовську.
– Ще хто?
– Монахиня. Бобрьонок насторожився.
– А цю ви бачили?
– Звичайна черниця. Тут у Львові вони ще водяться, знаєте, у чорному з білим…
До кімнати зазирнув Толкунов і багатозначно поманив Бобрьонка пальцем.
– Що? – невдоволено запитав майор.
– Антена.
Бобрьонок квапно підвівся. Толкунов провів його на кухню, тицьнув пальцем у хитро вмонтовану біля звичайної водопровідної труби дротину.
– Овва! – вигукнув майор. – Стаціонарна.
– Вони приготували все заздалегідь, – ствердив Толкунов
– Гауптман, який мешкав тут, з абверу…
– Чи СД.
– І ця Грижовська – професіоналка. Чекай, – смикнув себе за підборіддя, – чекай, капітане… – Він визирнув у вікно, під яким усе ще стовбичили двірник з дівчиною, покликав: – Софіє! І ви, товаришу Синяк, зайдіть сюди.
Двірник з дівчиною скромно зупинилися в дверях, але Бобрьонок запропонував їм стільці. Влаштувався поруч з ними й попросив:
– Чи не могли б ви пригадати, хто вчащав до Грижовської.
Дівчина перезирнулася з двірником, похитала головою, мовила:
– Я ж казала, вона сама по собі, відлюдкувата, і ніхто до неї не ходив, крім черниці.
– Так, черниці, – ствердив двірник.
– Монахині! – пожвавішав Бобрьонок. – І сьогодні в неї в гостях була монахиня?
Двірник знову перезирнувся з дівчиною, і знову похитали головами.
– Не бачив, – сказав.
– І я не бачила.
Бобрьонок, уже не слухаючи їх, підійшов до комода, почав уважно перебирати білизну. Нічого не знайшовши, перейшов до шафи. Обшукавши її, з торжеством витягнув блакитну в'язану кофту. Взяв за плечі, підважив і навіть струсонув. Запитав у Павлова:
– У цій кофті була Грижовська?
Лейтенант роздивився уважно:
– Здається, вона.
– Пошукайте, капітане, в передпокої, – наказав Бобрьонок Толкунову. – Там на вішалці мусить бути синя хустка.
Справді, Толкунов знайшов хустку майже одразу – пані Грижовська відзначалась якщо не педантизмом, то акуратністю: хустка була складена й лежала в ящику для всякого дріб'язку – шарфів та рукавичок.
– Ти вважаєш?.. – непевно запитав Толкунов. – Вважаєш, що ця стерва Грижовська?..
– Вона переодягалася, – ствердив Бобрьонок. – Додому заходила Грижовська, а виходила черниця.
– Для чого? – не зрозумів Павлов.
– Два обличчя… – почав Бобрьонок, але зиркнув на двірника й Софію і не став пояснювати, для чого знадобились шпигунці ці два обличчя. Тільки запитав у двірника: – А скажіть, товаришу Синяк, які лишилися в місті чернечі ордени? Жіночі, звичайно?
– Ви б у моєї жінки запитали, вона по церквах бігає.
– Я знаю, – нетерпляче засовалася на стільці Софія, зовсім як учениця, котра добре вивчила урок і якій хочеться відповісти суворому вчителеві: – Я можу сказати.
– Кажіть, – доброзичливо посміхнувся Бобрьонок. Йому всє більше подобалося це жваве непосидюче дівча.
– Колись були клариски… – заторохтіла дівчина. – Їхній монастир найбільший, це в центрі, там, де Личаківська кінчається. На площі…
– Діючі монастирі, – уточнив Бобрьонок. – Мені потрібні діючі монастирі.
– Бернардинок, – ні на секунду не затрималася Софія, – це в центрі, за Ринком. І ще босих кармеліток…
– Ця боса й ходила до Грижовської, – вставив двірник.
– Боса? – не повірив Толкунов і запитально подивився на Павлова. – Невже?