Код Да Вінчі

P.S. Знайди Роберта Ленґдона.
Соньєр написав на підлозі його, Ленґдона, ім’я й наказав Софі знайти його. Але навіщо? Лише для того, щоб Ленґдон допоміг їй розшифрувати анаграму?
Малоймовірно.
Зрештою, Соньєр не мав підстав думати, що Ленґдон добре знається на анаграмах. «Ми ж бо навіть не були знайомі». До того ж Софі чітко дала зрозуміти, що цю анаграму вона мала б розгадати сама, без чиєїсь допомоги. Адже це вона першою здогадалась, що цифри на підлозі — послідовність Фібоначчі. І немає жодних сумнівів, що за якийсь час Софі розшифрувала б і решту тексту без допомоги Ленґдона.
Отже, Софі мала розгадати цю анаграму сама. Тепер Ленґдон був упевнений у цьому, але такий висновок змушував шукати в діях Соньєра нову логіку.
«Чому я, — напружено думав Ленґдон, ідучи коридором. — Чому останньою волею Соньєра було, щоб його онука знайшла саме мене? Що такого особливого, на думку Соньєра, міг я знати?»
Раптом Ленґдон застиг на місці. З широко розкритими очима він порився в кишені й добув звідти комп’ютерний роздрук. Втупився в останній рядок.
P.S. Знайди Роберта Ленґдона.
Дві перші літери...
P.S.
І наступної миті він чітко побачив усе значення дивовижного набору символів, що їх залишив Соньєр. Як удар грому, на нього звалилися знання символіки й історії, здобуті за багато років. Усі дії Соньєра враз дістали цілком логічне пояснення.
Ленґдон спробував упорядкувати думки й усвідомити наслідки свого відкриття. Він повернувся й подивився назад — туди, звідки прийшов.
Чи має він час?
Утім, він знав, що це не важливо.
Відкинувши всі сумніви, Ленґдон щодуху побіг назад до сходів.
  
Розділ 22
 
Стоячи навколішках в першому ряду, Сайлас удавав, що молиться, а тим часом розглядав внутрішній план церкви. Церква Святої Сульпіції, як більшість храмів, була побудована у формі велетенського латинського хреста. Довга центральна частина — неф — вела просто до головного вівтаря, де перетиналася з іншою, коротшою частиною, відомою як трансепт. Неф із трансептом перехрещувалися точно під головним куполом, і це місце вважалося самим серцем церкви... її найсвятішою і наймістичнішою частиною.
«Не сьогодні, — подумав Сайлас. — Церква Святої Сульпіції ховає свої таємниці десь в іншому місці».
Він подивився праворуч, у південну частину трансепта, туди, де закінчувалися лави. Там мало бути те, про що казали його жертви.
Ось воно!
У напівтемряві на сірій гранітній підлозі тьмяно виблискувала тоненька відполірована мідна смужка... золота лінія, що ділила церкву на дві несиметричні частини. На лінії були поділки, наче на школярській лінійці. Сайласові сказали, що це гномон — поганський астрономічний пристрій на зразок сонячного годинника. З усього світу до церкви Святої Сульпіції з’їжджалися туристи, науковці, історики й поганці, щоб побачити цю дивовижну лінію.
Лінія троянди.
Сайлас неспішно провів поглядом за мідною смужкою, що бігла по підлозі справа наліво в якомусь дивному напрямку, що не мав нічого спільного з симетрією церкви. Вона розтинала навіть сам головний вівтар і нагадувала Сайласові шрам на якомусь прекрасному обличчі. Смуга розрізала надвоє місце для причастя, тоді перетинала церкву по всій ширині й закінчувалася в північному куті трансепта біля підніжжя однієї зовсім несподіваної тут споруди.
Величезного єгипетського обеліска.
Тут лінія троянди повертала під прямим кутом угору й піднімалася поверхнею обеліска на тридцять три фути аж до закінчення його пірамідальної верхівки. Там вона нарешті обривалась.
«Лінія троянди, — подумав Сайлас. — Братство сховало наріжний камінь на лінії троянди».
Кілька годин тому Сайлас розповів Учителеві, що наріжний камінь Пріорату захований у церкві Святої Сульпіції, але той спершу не повірив. Коли ж Сайлас додав, що всі члени братства назвали йому точне місце поряд із якоюсь мідною смужкою, що начебто перетинає церкву Святої Сульпіції, Учитель зрадів: «То ти говориш про лінію троянди!»
А тоді швидко розповів Сайласові про унікальну архітектурну особливість церкви Святої Сульпіції — мідну смужку, що поділяє будівлю точно по осі північ-південь. Це був своєрідний сонячний календар, залишок від поганського храму, що колись стояв на цьому місці. Сонячні промені, які проникали крізь вікно в південній стіні, пересувалися цією лінією з кожним днем усе далі, відміряючи час від одного сонцестояння до іншого.
Цю смужку, прокладену з півночі на південь, назвали лінією троянди, або рози. Багато століть символ троянди асоціювався з картами й скеровував людей у правильному напрямку. Роза компаса, накреслена чи не на кожній карті, показує північ, південь, схід і захід. Колись давно відома як роза вітрів, вона визначає напрямки тридцяти двох вітрів, у тому числі восьми головних, восьми половинчатих і шістнадцяти четвертинних. Накреслена всередині кола, роза вітрів дуже нагадує традицій-' не зображення квітки троянди з тридцятьма двома пелюстками. Дотепер цей головний навігаційний пристрій відомий як роза компаса, де північний напрямок позначений стрілкою часто у формі геральдичної лілії, емблеми французького королівського дому.
На глобусі лінією троянди — її ще називали меридіаном, або довготою, — була всяка уявна лінія, що сполучала Північний полюс із Південним. Таких ліній троянди, звісно ж, було безліч, бо меридіан можна провести через будь-яку точку на глобусі. Давні навігатори мусили вирішити, яку із цих ліній називати власне лінією троянди — тобто нульовою довготою, лінією, від якої починатиметься відлік довготи на всій планеті.
Сьогодні ця лінія проходить через Гринвіч в Англії.
Але так було не завжди.
Задовго до того, як Гринвіч став нульовим меридіаном, нульова довгота проходила через Париж і саме через церкву Святої Сульпіції. Мідна смужка на підлозі церкви — це пам’ятник першому нульовому меридіанові світу. І хоч 1888 року Гринвіч відібрав у Парижа цю честь, первинну лінію троянди можна було побачити дотепер.
— Отже, легенда правдива, — сказав Сайласові Учитель. — Кажуть, що наріжний камінь Пріорату лежить «під знаком Троянди».
Усе ще стоячи навколішках, Сайлас оглянув церкву і прислухався. Якоїсь миті йому начебто почувся шурхіт на балконі. Він уважно дивився туди кілька секунд. Нікого.
«Я тут сам».
Він підвівся, став обличчям до вівтаря й тричі перехрестився вклоняючись. Тоді повернув ліворуч і пішов уздовж блискучої мідної смужки до обеліска.
Цієї миті шасі авіалайнера торкнулося злітної смуги в міжнародному аеропорту Леонардо да Вінчі, і легкий поштовх пробудив єпископа Арінґаросу від його мрій.
«Я задрімав», — подумав він, здивований, що зміг настільки розслабитеся, щоб аж заснути.
— Benvenuto a Roma 17, — почувся голос із динаміка.
Арінґароса сів рівно, розправив свою чорну рясу й дозволив собі усміхнутися, що траплялося доволі рідко. Він був задоволений, що вирушив у цю подорож. «Я надто довго вагався. Сьогодні ж правила гри змінилися». Ще п’ять місяців тому Арінґароса непокоївся про майбутнє віри. Тепер, наче з волі Божої, вихід знайшовся сам.
Боже втручання.
Якщо сьогодні в Парижі все піде за планом, то незабаром Арінґароса заволодіє чимось таким, що зробить його наймогутнішою людиною в усьому християнському світі.
  
Розділ 23
 
Софі, захекавшись, зупинилася перед високими дерев’яними дверима Salle des Etats — зали, де висіла «Мона Ліза». Перш ніж увійти, вона мимоволі подивилася далі в коридор — туди, де й досі лежало освітлене прожектором бездиханне тіло дідуся.
Раптом її пронизав гострий жаль, глибока туга, змішана з відчуттям провини. За останні десять років дідусь стільки разів намагався примиритися з нею, а вона була незворушна. Весь час його відштовхувала, не читала листів, не відкривала пакунків... «Він брехав мені! Приховував від мене якісь жахливі таємниці! Що мені залишалось робити?» І вона порвала з ним. Остаточно й безповоротно.