Код Да Вінчі

— Дідусь, очевидно, склав цю анаграму вже давно, — відповіла Софі. — А сьогодні йому довелося скористатися нею як кодом. На мить їй стало лячно: дідів голос, здавалося, долинає до неї з того світу.
Леонардо да Вінчі!
Мона Ліза!
Чому його останні слова стосувалися цієї знаменитої картини, Софі не знала. На думку спадало лише одне пояснення. До того ж доволі тривожне.
То були не останні слова...
Чи має вона піти тепер до «Мони Лізи»? Може, дідусь залишив їй там якесь повідомлення? Це здавалося цілком можливим. Зрештою, славетне полотно висіло в Salle des Etats — невеличкій залі, до якої можна потрапити тільки з Великої галереї. Тепер Софі ' подумала, що вхід до цієї зали був лише за якихось двадцять метрів від того місця, де дідуся знайшли мертвим.
Він напевне міг побувати біля «Мони Лізи» перед смертю.
Софі розгублено подивилась назад на сходи. Що їй робити? Вона усвідомлювала, що мусить якнайшвидше вивести Ленґдона з музею, однак інтуїція підказувала їй інше. Софі згадала, як колись, у дитинстві, вперше побувала в крилі «Денон», і зрозуміла: якщо дідусь хотів передати їй якусь таємницю, то навряд чи на землі було інше місце, ніж те, де можна було б побачити такий твір як «Мона Ліза» да Вінчі.
— Вона трохи далі, — шепнув дідусь, а тоді узяв Софі за ручку й повів спорожнілим музеєм.
Софі мала шість років. Вона почувалася крихіткою, коли дивилась угору на височенні стелі або на паркетну підлогу з чудернацьким візерунком. їй було страшно в порожньому музеї, але вона не хотіла показувати цього дідусеві. Дівчинка стиснула зуби й відпустила його руку.
— Там попереду — Salle des Etats, — сказав дідусь, коли вони наблизились до найвідомішої зали Дувру. Дідусь був радісний і збуджений, а Софі хотілося додому. Вона вже бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, і картина їй зовсім не подобалась. І Софі не розуміла, чому всі нею так захоплюються.
— C’est ennuyeux, — поскаржилась Софі.
— Нудно, — поправив її дідусь. — Французька — у школі. Англійська — вдома.
— Лувр — це не вдома! — заперечила вона знову французькою.
Дідусь усміхнувся втомлено.
— І справді. То говорімо англійською просто так.
Софі набундючилась і покрокувала далі. І ось вони увійшли до маленької зали. Вона роззирнулась у вузькому приміщенні й зупинила погляд на експонаті, який тут, очевидно, вважали найціннішим, — у центрі стіни праворуч за захисним склом висів самотньо портрет. Дідусь зупинився в дверях і показав на картину.
— Підійди до неї, Софі. Мало кому випадає нагода побути з нею наодинці.
Переборюючи страх, Софі повільно рушила через залу. Після всього, що вона наслухалась про «Мону Лізу», в неї було таке відчуття, наче вона наближається до особи королівського рангу. Ставши перед захисним склом, Софі затамувала подих і подивилася вгору на портрет.
Софі не знала, що саме вона сподівалась відчути, побачивши знамениту картину. Насправді ж вона не відчувала нічого особливого. Ні глибокого подиву, ні раптового захоплення. Знайоме обличчя дивилось на неї так само, як у книжках. І Софі мовчки стояла перед портретом, здавалося, цілу вічність, чекаючи, що от-от щось трапиться.
— Що скажеш? — пошепки запитав дідусь, ставши поряд із нею. — Правда, гарна?
— Вона якась дуже маленька.
Соньєр усміхнувся.
— Це ти маленька і ти гарна.
«І зовсім я не гарна», — подумала Софі. Вона ненавиділа своє руде волосся й ластовиння. До того ж вона була вища за всіх хлопців у класі. Софі ще раз подивилась на «Мону Лізу» і похитала головою.
— Вона навіть ще гірша, ніж у книжках. Обличчя якесь... brumeux.
— Затуманене, — поправив її дідусь.
— Затуманене, — слухняно повторила вона, знаючи, що розмова не продовжуватиметься, доки вона не повторить цього нового для неї слова.
— Цю манеру живопису називають сфумато, — пояснив дідусь, — і так малювати дуже важко. Леонардо да Вінчі умів це, як ніхто інший.
Але Софі картина все одно не подобалась.
— Вона виглядає так, наче щось знає... Як діти в школі, коли щось приховують.
Дідусь розсміявся.
— Це одна з причин, чому вона така знаменита. Людям подобається вгадувати, чому вона усміхається.
— А ти знаєш, чому вона усміхається?
— Може, й знаю, — дідусь підморгнув їй. — Колись я розповім тобі про це.
Софі тупнула ніжкою.
— Я ж тобі казала, що не люблю таємниць!
— Принцесо, — усміхнувся дідусь, — життя сповнене таємниць. Розкрити їх усі одразу неможливо.
— Я повертаюся, — заявила Софі. Голос її луною віддався у сходовій шахті.
— До «Мони Лізи»? — оторопів Ленґдон. — Зараз?
— Мене не підозрюють у вбивстві, — пояснила вона. — Я використаю свій шанс. Я мушу зрозуміти, що саме дідусь намагався мені сказати.
— А як же посольство?
Софі почувалася винною через те, що спершу змусила Ленґдона втікати з місця злочину, а тепер кидає напризволяще, але вона не мала іншого виходу. Софі показала на металеві двері внизу.
— Вийдіть через ці двері. Тримайтеся освітлених вказівників, вони приведуть вас до виходу. Я бувала тут із дідусем. Потім буде контрольний турнікет. Він обертається лише в одному напрямку, тобто назовні. — Вона вручила Ленґдонові ключі від свого авта. — Мій червоний «смарт» стоїть на службовій автостоянці. Знаєте, як доїхати звідси до посольства?
Ленґдон узяв ключі й кивнув.
— Слухайте, — додала Софі трохи лагідніше, — я думаю, дідусь залишив мені якесь повідомлення біля «Мони Лізи» — якийсь ключ, що допоможе довідатися, хто його вбив. Або чому я в небезпеці. «Або що трапилося з моєю родиною». Я мушу піти й подивитися.
— Але якби він хотів попередити вас про небезпеку, чом^ б просто не написав цього на підлозі? Навіщо ця заплутана гра в слова?
— Хоч би що там дідусь намагався мені розповісти, навряд чи він хотів, щоб це почув хтось іще. Навіть поліція. — Очевидно, Соньєр зробив усе, що було в його силах, щоб передати таємне повідомлення саме їй. Він закодував його, написав її потаємні ініціали й наказав розшукати Роберта Ленґдона — мудра порада, зважаючи на те, що американець зумів розшифрувати код. — Вам це може видатися дивним, — сказала Софі, — але я думаю, дідусь хотів, щоб я дісталася до «Мони Лізи» раніше від усіх інших.
— Я з вами.
— Ні! Ми ж не знаємо, за скільки часу поліція повернеться сюди. Ви мусите йти.
Ленґдон завагався. Здавалося, допитливість науковця загрожувала перемогти в ньому здоровий глузд і привести знову в руки поліції.
— Ідіть же. — Софі вдячно всміхнулася. — Побачимося в посольстві, месьє Ленґдон.
Ленґдонові начебто щось не сподобалось.
— Зустрінемося за однієї умови, — суворо відповів він.
Софі подивилась на нього збентежено.
— Що за умова?
— Якщо ви припините називати мене месьє Ленґдоном.
Софі побачила, що він усміхається, й теж не могла стриматися від усмішки.
— Щасти тобі, Роберте.
Ленґдон дійшов до першого поверху, і в ніздрі йому вдарив запах льняної олії й алебастровий пил. Попереду виднілась освітлена табличка з написом SORTIE/ВИХІД і стрілкою, що показувала у кінець довгого коридору.
Ленґдон вийшов у коридор.
Праворуч була реставраційна майстерня, з темних вікон якої визирала ціла армія статуй на різних стадіях відновлення. Ліворуч Ленґдон побачив майстерні, що нагадували класи для занять мистецтвом у Гарварді: мольберти,, картини, палітри, інструменти для виготовлення рам — такий собі мистецький конвеєр.
Крокуючи довгим коридором, Ленґдон думав: а раптом він зараз прокинеться вдома в Кембриджі, у своєму ліжку. Весь цей вечір нагадував якийсь фантастичний сон. «Я от-от утечу з Лувру... я переховуюсь від правосуддя».
Закодоване послання Соньєра й досі не йшло йому з голови, і Ленґдон думав: цікаво, що Софі знайде біля «Мони Лізи»... якщо взагалі щось знайде. Вона начебто була впевнена, що дідусь просив її ще раз навідатися до знаменитої картини. Таке тлумачення здавалося дуже переконливим, але тепер Ленґдонові не давало спокою інше питання.