На запах м’яса

– Христос народився, – бабі в’їдливо.
– Славімо, славімо, – стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.
– А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? – Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!
– На Гробки до могилки піду. Згадаю…
– Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?
– Добре жили. Не скубалися.
– Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…
– Тьху на тебе! – обурилася баба.
– Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що – про космос спитала? Ще скажіть – не знаєте, що воно таке.
– Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?
– Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?
– Ого! Та мій дід і перед смертю…
– Так! Ясно! – Бабі цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розіб’єте!
Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.
– …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, – призналася. – Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»
– Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!
Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.
– Невже на Петра твого мужська неміч напала?…
– Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! – визвірилася Тома.
– А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.
Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.
– Ідіть уже! Без вас розберуся.
– А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, – не вмовкала баба.
– Коли це? – здивувалася Тома.
– Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій – на хутір.
Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло – лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші – кишки на лікоть намотає.
Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:
– Що за халепа? І гроші нема де заникати!
Присів на диван, у стінку очима увіп’явся – ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?
– Оце діло! – Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп – є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.
– А фіг хто здогадається!
Аж до пляшки потягся – хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.
Шапку на вуха – і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:
– Куди це ти чешеш, Петре?
– На хутір треба!
Потічок перетнув – сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.
Затупцював на місці: допомогти чи як?
– Ви до мене? – почув Майчин голос.
На ґанок вийшла – без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.
– Ти теє… не захворіла часом?
– Смішне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!
– Що смішного? Думав – підмерзла, застудилася…
– То ви прийшли про здоров’я моє запитати?
– Діло в мене до тебе. Серйозне, – знітився Реп’ях. Потилицю почухав. – Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.
– І що?
– А їй сорок років аж після Великодня.
– А я до чого?
– Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.
– Добре.
Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, – нахвалював себе подумки. – Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»
– А купити їй що хочете? – спитала Майка.
– Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.
Напружився, подалі від хиткої теми.
– А ти як тут? Не пошкодувала?
Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності – на Лупиному хуторі, та передумала.
– Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, – відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.
«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» – вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.
– Стійте, дядьку! – Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.
– Де ти ті дзвінки по селах бачила? – пробурмотів роздратовано.
Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.
– Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, – мовила байдуже.
– Яка ще адреса? – здивувався Петро. – За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами – третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… – пояснив. – А дзвінка немає! Вибачай! – додав в’їдливо, подався з двору.
І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав – крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!
На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села – проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять – квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять – що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…
Плюнув під ноги – усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.
– Давай уже… Підмогну.
– Та й сама в силі.
– Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.
Сокирку перехопив зручніше – лясь по дровиняці.
– І шо то ви, городські, села окупували?… Не сидиться вам по курятниках ваших.
– Та й ваших у містах не бракує, – Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою – втомилася, хай Бог милує.
– Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.
– Та й ваші в містах чужі.
– А шо до дурного звикати? Заробили – й додому, – Реп’ях їй.
– Аби на селі була робота, я б з радістю.
– Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?
– Нема в мене манікюру, – так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?
– Ти теє… Чому тут живеш? – спитав сумирно.
– З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.
Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:
– А сім’я?… Щось ти на стару дівку не скидаєшся.
– З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.
– Навчається? У Сумах чи в Чернігові?
– …У Чернігові. – З лави підвелася. – Ти зачекай, Петре… – мовила лагідно. – Віддячити тобі хочу.
Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда – схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…