На запах м’яса

– Оце тобі. На радість. – Уляна простягнула Реп’яхові вигадливу бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. – Дякую, що допоміг.
– А ти тільки гукни… – Здоровань знічується, як хлоп’я, кліпає повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору?
– Ні, Петре… Не ходи, – Уляна читає його думки. – Нащо людям на язики брехню класти?
– Ну… Тобі видніше, – геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися від Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час…
Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома – гаряча-розчервоніла після ванни – ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася повз чоловіка лебідкою, Реп’ях раптом засумував, очі долу.
– Томо… Із тебе б дві худі жінки вийшли, – ляпнув ні сіло ні впало.
– І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? – ледь стримуючи гнів, спитала Тома.
– А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує. Бо ще замерзла б там… Чи угоріла б, приміром… А мені потім – відповідай. І стрес в організмі…
– І як? Перевірив?
– Та жива… – Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув дружині. – Подарунок тобі купив… Для радості.
– І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! – психонула Тома. Закинула свічку світ за очі, завалилася на диван. – Світло вимкни! – гаркнула.
Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував – значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає.
– Нічого… – прошепотіла хоробро. – Впораюся…
Тільки третього дня на Лупиному хуторі Майка остаточно усвідомила, наскільки круто змінила своє життя. Довга дорога лишила сил, милосердні походеньки місцевих відволікли й обеззброїли, істерична близькість із незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу і так ясно окреслила тоскну Майчину самотність, що й за добу після забави отямитися не могла. Усю ніч очей не зімкнула, вірила – ось-ось хлопець повернеться. Постукає у вікно, скаже щось дурне, непотрібне, таз знайде, нагріє води…
– Знову захоче мене! – навіювала собі затято. Косувала в темне вікно – нікого?… Хоч би ніч скорше вмерла.
Разом зі світанком у мізках викристалізувалася очевидна безжальна ясність. Чотири стіни посеред лісу, піч хлипка, люди неподалік, та як хвіртку зачинити й вікна занавісити – ніхто й не поткнеться дізнаватися, чи б’ється ще тут серце. І кульгавий не повернеться… День минув, другий, а він не йде.
– А до біса! Нікого не хочу бачити! – Низ живота скрутило від болю. Витягла з рюкзака целофановий пакет із пігулками, потяглася до «Но-шпи»… Ні! «Кетанов»! Дві! І лягти…
Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала – годуй! Потім сама їсти схотіла – обмотала поперек побитою міллю вовняною хустиною, що нею навіть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю – набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, ніби їжа мала вбити біль. Та біль не вщухав. Перед очі – вирок, зрада, мотузка хитається-манить, і так хочеться…
– Ні… Не зараз! – трусилася на тапчані від жахів, товкла собі. – Світанок, молоко… Олені вийдуть із лісу, ружі розцвітуть… Лелеки, трясця матері, прилетять… Скоро… Я… дочекаюся.
За півгодини пігулки почали діяти – Майка роздяглася до футболки і вперше за три дні нового життя уважно обстежила власну хату. Хіба були коли-небудь у неї такі хороми? Виросла у десятиметровій кімнатці батьківської хрущовки в Генічеську, потім до столичного гуртожитку перебралася: усієї розкоші – койкомісце. А тут – цілий світ…
Захопилася, потягла ноги по кімнатках. Одна маленька цілком під кухню підходить, у другій малій можна душ із туалетом облаштувати, велику кімнату з піччю видраїти до блиску, меблі порозставляти. І нащо поштарці віддала купу краму?
Вмостилася на скриню – гарна скриня. Замість шафи зійде, та й сидіти на ній прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нічого. Онде подушки й ковдри попросихали, підстелить, укриється… Стіл крутий. Мов із казки про Машу й ведмедів. Лава твердонога, а стілець хлипкий.
– Моя барлога… – розтривожилася, затялася, ганчірку знайшла, почала пил збирати. – Ніхто сюди не поткнеться!
А людям де Майчині думки знати? Реп’ях припхався, потім бородань Санджив зазирнув.
– Можна?
– Ні!
Санджив усміхнувся:
– Я мило зварив… Натуральне мило з м’ятою. Візьми.
– Милом заробляєш?
– Ні, я айтішник.
– Не бреши. Тут електрики нема. – Майка раптом відчула несподівану дику волю. Рвалася назовні, змітала умовності… Надто багато слів! Хай краще забирається!
– У мене генератор.
– То й повертайся до свого генератора.
Санджив не образився. Усміхався в бороду. Поклав духмяне мило на стіл.
– Радісного тобі дня, Ілюзіє.
Майка зачинила за Сандживом двері на засув, заходилася далі красу наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же він солодкий і фальшивий, цей Санджив! Та хто повірить, що він тут із доброї волі? Хто тут узагалі може опинитися з доброї волі?! Шифрується під Ісусика, екопоселенець хріновий! А сам, певно, трахнути Майку хотів… айтішник… Кому він локшину на вуха вішає?!
Витерла одне підвіконня, друге. На третьому – шпатель… Як перемкнуло – стоїть і дивиться. Аж раптом за вікном крук на все горло: «Кру!..» Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетіла у двір.
– Капулетці! Третя хата. За вербами. Ворота коричневі…
До огорожі добігла, на крука кишнула – сидів, їв Майку чорним оком.
– Іди геть!
Крук піднявся на крилах, перелетів на метр, всівся на грушевій гілці, так і дивився на дівчину. Зупинилася – бігом назад до хати. З рюкзака геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду…
– Подохнете від заздрості! – невідь кому.
Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червоні, сірі очі підведені, брови – стрілами. Шапку не вдягла. Вуха відморозила, зате волосся розвівається. Кульгавий побачить – вмре! Спершу швидко до Капулетців ішла та все простір очима промацувала: гайок, потічок, а там уже й село.
Хиткий місток подолала – зупинилася. Не йдуть ноги – уся хоробрість на Лупиному хуторі лишилася. Може, дарма пхається? Вона ж нічого про хлопця не знає. А як жонатий? Ще й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті: «Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!» Чому вирішила, що в кульгавого дружина – неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки. Збудилася: він… уміє! І болю не було…
Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути… Нема в нього нікого: ані предків, ані дружини, дітей!
Оминула облуплений капулетцівський клуб, пішла засніженою вулицею: а немале село ці Капулетці – хат тридцять назбирається, тільки розхристане якесь, розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, ніби геть нема люду.
Тільки подумала – уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула, ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.
– Добридень, – Майка їй. – А де тут магазин?
– Я – магазин! – Тома око примружила. – Купити щось хочеш? То я відімкну.
Майка намацала в кишені гаманець.
– У вас порошок пральний є?
– І мило господарське. – Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.
– А шоколад? – Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого магазинчика, де впереміш – консерви, чоботи, ножиці…
– У мене тільки манни небесної немає, – похвалилася Тома. – Чого бажаєш?
– Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки є? І виделки?
– Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка, і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень. Береш?…