Гоцик

Гоцик розсміявся. Відрубав сокиркою крукову голову, обідрав пір’я разом зі шкірою, розвів вогнище.
– Що ж ти так смердиш, падло, – сказав безголовому крукові.
Тримав його на гілці над полум’ям, сходив потом. З небес – сонце, від вогнища – пекло.
– Чого не зробиш заради хавки, – рипів зубами.
Та жорстке вонюче м’ясо без вагань зідрав з кісток. Ілія погодився скуштувати ніжку. Гриз-гриз…
– Ні… Краще посплю… – упав і вирубався.
Гоцик колупався у зубах тонкою кісточкою, дивився на пусту дорогу.
– І я поспав би… – раптом вирішив. Ну не могло ж такого бути, аби у цю післяобідню пору, саме цього дня незнайомий хлоп, на якого вони чекали майже тиждень, несподівано з’явиться на дорозі.
Позіхнув. Зиркнув на дорогу. Напружився… Примружив очі, схилив голову набік, усміхнувся.
– Привіт, чувак… – прошепотів недобре.
Штовхонув Ілію.
– Брате… – сказав. – Недарма крука з’їли. Сили згодяться…
– Навіщо? – запитав ошелешений Ілія.
Гоцик кивнув у бік шляху. Ілія підняв голову і ледь не зомлів. Порожнім шляхом до напівзруйнованої церкви важко йшов утомлений хлопець.
– Господи, Господи… – Ілія заметушився, засмикався, припав до Гоцика. – Брате, Господи… Так, так! Що робити? Побігли туди? А? Гоцику! Не мовчи.
– Замовкни! – хижо наказав Гоцик, хоч і не було у тому сенсу, – хлопець був ще далеко.
Ілія упав між двома великими брилами, завмер. Гоцик причаївся поряд.
– І щоб не рипався, – прошепотів Ілії. – Не вистачало ще, щоб ти усе зіпсував.
– Мовчу, мовчу… – Ілія не відривав погляду від незнайомого хлопця.
Той ішов хоч і втомлено, та впевнено, як людина, що бувала тут не раз.
– Що робити? Що нам робити?! – Ілію прорвало. Затуляв собі рота долонею, та де там вмовчати. – Гоцику…
Незнайомець уже підходив до руїн. Ось досяг провалля, на місці якого колись були важкі двері. Зник у порожнині покинутої церкви.
– Де він? Де? – Ілія підхопився, витягнув шию.
Гоцик смикнув Ілію до себе, затулив йому рота важкою долонею.
– Мовиш хоч слово – уб’ю, – пообіцяв холодно.
Відпустив Ілію.
– За мною йди. Та тільки тихо…
Гоцик присів, крадучись, посунув до розлогих кущів біля церкви. Ілія закусив губу, прибився до землі, поплазував за Гоциком.
Засіли у кущах: видно геть усе, що відбувається всередині церкви.
Незнайомець не поспішав. Наче точно знав – оце його місце і ціль, до часу тут ніхто і нізащо не з’явиться. Ось дістав невеличку лопату, пішов до сикомора, та раптом зупинився, задумався. Усміхнувся, відклав лопату, дістав з торбини пляшку вина. Відпив, улігся під сикомор і… заснув.
– Твою наліво! – здивувався Гоцик, ляснув себе по животу – під кущем жила колонія мурах: аж ніяк не зраділи несподіваним гостям.
Незнайомець прокинувся наступного дня, коли сонце уже височенько піднялося. Відшукав лопату, взявся копати під коренями сикомора. За півгодини лопата дзенькнула, наштовхнулася на щось тверде. Хлопець кинув лопату, нахилився до ями – руками відкидав землю. Врешті покінчив і з цим. Опустив руку в яму, щосили потягнув до себе невеличку важку скриню. Поставив її на траву, упав на траву поряд, змахнув з чола піт.
У кущі Ілія схопився за серце… Гоцик примружив очі, затаїв подих.
Хлопець обтрусив з долонь землю, ще й витер їх об штани, покрутив замок скрині. Замок брязнув, повис грушею. Хлопець усміхнувся і відкрив віко скрині. Засяяли дорогоцінні камінці, жовтими площинами заявляли про себе старовинні золоті монети.
– Я йду до тебе, Фатіма… – весело гукнув хлопець.
– Йду? – закричав Ілія.
– Зачекаєш, – буркнув Гоцик.
Одним стрибком подолав відстань між кущем і проваллям, на місці якого колись були двері храму. Сам став дверима, заступив вихід. Позаду біг Ілія, захлинався: Матір Божа, Матір Божа…
Незнайомець закляк – у пащі провалля, як два привиди, стояли двійко збуджених, обірваних людей. Вони були молодими. Може, одних із ним літ. Перший – високий, міцний – іронічно усміхався. Другий – невисокий, худий із чорними пронизливими очима – метушливо і панічно жестикулював руками, ніби у німому кіно.
– Гоцику… Я… Я домовлюся… Спілкування… можна виграти.
– Давай! – наказав Гоцик.
Ілія зробив до хлопця крок. Той заступив скриню, ухопився за лопат у.
– Я – Ілія… – Ілія усміхнувся якомога ширше.
– Сантьяго, – спустошено прошепотів хлопець.
– А це Гоцик, – Ілія вказав на Гоцика.
Сантьяго кивнув, та погляд його ковзав порожніми руїнами, наче шукав і кликав когось. І стільки чорної туги тьмяніло в його очах.
Ілія аж рота роззявив: Матір Божа! Невже це дійсно той наївний ідіот з книжки Коельо?! Розреготався:
– Сподіваєшся побачити тут ще когось? Пусте! Сюди ніхто не прийде! Ми з братом достатньо вивчили це місце. Тут живуть тільки круки.
Ілія підхопив камінець, жбурнув під купол – у відповідь чорні птахи сердито залопотіли крилами. Вони теж достатньо вивчили звички цих двох голодних обірваних людей, щоб ставитися до них легковажно.
– Всесвіт… – прошепотів Сантьяго. – Він казав: якщо дуже сильно чогось забажати, допоможе Всесвіт…
Ілія пожвавішав, завівся.
– Чого ж ти так сильно жадав?
– Знайти скарб…
– Усе без обману. Ти знайшов.
– Але ви… Ви відберете його.
– А треба було чітко формулювати бажання. Навіщо тобі скарби? Що зробиш?
– Не знаю… Обіцяв віддати десяту частину циганці. Повернутися до Фатіми. Вона чекає…
– Покинув кохану заради золота? Геть у злиднях жив?
– Ні. Я був багатим. А поряд – та кохана і єдина, заради якої можна пожертвувати життям. Але ті голоси… Вони не давали спокою, увесь час вимагали, щоб я пройшов свій шлях до кінця.
– Ти йолоп! – Ілія відчував себе мудрим і сильним. – Хіба чужі вуста можуть знати, куди веде твій шлях?! Хто змусив тебе віддати все і покинути кохану? І заради чого? Заради золота? Воно було у тебе, але ти віддав його. Задля чого?! Щоб отримати інше золото?!
Замовк, насупився.
– Ні, не дарма ми тут з’явилися, – мовив. – Хтось же повинен тебе покарати. Протринькав час і життя.
Сантьяго приголомшено глянув на Ілію. Обхопив голову руками, опустився на гірку свіжої землі.
Гоцик роздратовано насупився: може, досить балачок?
– Чого він побивається?! – спитав. – Через скарб?
– Журиться, що втратив кохану. І час.
– А якщо я дам йому трохи… зі скрині… Його туга зменшиться?
– Не маю сумніву, – бадьоро відповів Ілія.
Завмер: чорти забирай! Посеред напівзруйнованої церкви стояла Гоцикова скриня. І крапка! Гоцик уже розпоряджався нею.
Підійшов до скрині, поманив Сантьяго. Указав на скарб.
– Бери!
Сантьяго зрозумів. Злодійкувато косував на мандрівників, сунув до скрині. Загріб у жменю камінців, закинув у торбу.
– Матір Божа! – не витримав Ілія, ухопив Гоцика за руку. – Що ти робиш, брате?! Навіщо? Ми так довго йшли! Ми страждали…
– Цікаво, коли він зупиниться, – недобре усміхнувся Гоцик.
– Ти зупини його. Чи я…
Ілія ухопив Сантьяго за руку.
– Досить! – вигукнув гарячково. – Однаково не знаєш, що з тим робити!
Сантьяго смикнувся.
– Я… встиг подумати. Почну спочатку. Куплю овець.
В ошелешеного Ілії відвалилася щелепа.
– Він хворий! – сказав Гоцикові.
– Чому? – зацікавлено запитав Гоцик.
– Він… завжди мріяв подорожувати. Свого часу навіть покинув заради того навчання у семінарії, купив собі отару овець, валандався із ними цією… Андалусією…
– Так він пастух?! – напружився Гоцик.
Підійшов до Сантьяго, ухопив за грудки.
– Ти пастух? – обернувся до Ілії. – Брате! Запитай! Чи не його часом дівчина чекає… Ізідора.
– Ізідора? – Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. – Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.
– Та знаємо! – буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. – Це він. Його вона… чекає.
Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.