Гоцик

– Повернися до неї, – наказав.
– Мій брат каже… Ти повинен повернутися до Ізідори.
– Ні, ні! – Сантьяго кумедно крутив башкою.
Гоцик насупився.
– Іліє… Поясни козлу! Він пішов і забрав з собою частину Ізідориного серця. Має повернутися і віддати. Дати волю дівочому серцю, яке полонив.
– Нізащо! Я кохаю Фатіму… – вигукнув Сантьяго.
Гоцик розмахнувся, вдарив пастуха у щелепу.
– Ізідора! Її звати Ізідора, покидьку!
Пастух упав і завмер. Він лежав нерухомо, розкинув руки і ноги, ніби плив по ласкавій воді. І тільки кривавий слід на скроні вказував: вода та зветься Вічністю. Поряд із Сантьяго у скрині безсоромно сяяла купа непотрібних за мірками вічності скарбів.
Ілія закричав, кинувся до пастуха. Нахилився, спробував намацати пульс. Підвів голову.
– Гоцику… Ти убив його.
– Ні, він вдарився об скриню, – твердо відповів Гоцик.
Розстелив на траві рушник, витрусив на нього камінці, що їх Сантьяго устиг вкинути до своєї торби.
– Дай свій рушник! – наказав Ілії.
Ілію їв жах. Косував на мерця, слухняно подав Гоцикові свій рушник. Той розстелив його поряд із першим. Скинув з себе брудну футболку.
– Зійде, – буркнув. Поклав поряд із рушниками.
– Гоцику… Що ти робиш? – Ілія закружляв навколо Гоцика, оминаючи мертвого пастуха.
– Ділю усе… Мені. Тобі…
– Ти віддаси мені частину скарбу? Брате!
– Та побудуй уже свій замок на сорок кімнат, бо дах з’їде!
– Брате… – Ілія перестав помічати мертвого пастуха. – Ніколи не забуду! Ніколи… Але я ж… Скажи? Не обманув! Правда ж? Я знав, що тут на всіх вистачить. А ти… Що ти робиш? Чому ти ділиш усе на трьох?… Пастух… Він же мертвий!
– Ізідорі віднесемо.
– Що?! – Ілії здалося, не розчув. Як це – Ізідорі? Якого біса?!
Гоцик уже закінчив розкладати монети-камінці на три купки. Зав’язав дві у рушники, одну замотав у футболку, вкинув футболку до свого рюкзака.
– Чуєш? Зроби щось із бідахою, – кивнув на пастуха. – Очі закрий, струси пилюку з одягу.
– Навіщо?
– Його ми теж понесемо. До Ізідори.
– Матір Божа! Ти з’їхав з розуму! Ми не можемо. Нас заарештують і вб’ють! Я не повернуся у те містечко! Я не хочу торкатися… мерця. Ти… Ти вбив, ти і… Навіщо все те?!
– Не верещи! Повинні ж ми звільнити дівчину, бо чекатиме до сивини. А кого? Помер, їй-богу. Хай переконається, звільнить серце. Та й поховають гідно. Не валятися ж йому отут крукам на радість.
Указав на кляті кущі.
– А я поки гілок нарубаю.
– Нащо?
– Ноші зроблю. Не на руках же його тягнути.
Ілія не чув, як Гоцик довбе кущ, тремтячою рукою заплющив очі наївному пастушкові, струсив пил та бруд з його одягу, злодійкувато скосив на Гоцика очі й поспіхом понишпорив по пастухових кишенях. Віднайшов великий зелений смарагд.
– Ну, що ж ти… – прошепотів недобре, швидко засунув камінь до своїх штанів. – Обікрасти нас захотів?… Вражина…
Норовистою гірською дорогою до містечка Гоцик з Ілією тягнули важкі ноші з мертвим тілом, сонце валило з ніг. Гарячий піт заливав чоло – не змахували, інакше довелося б зупинятися щохвилини. Навколишній пейзаж двоївся-плигав перед Іліїними очима, пальці самі розтискалися – нема більше сил, падав. Гоцик зупинявся, похмуро зиркав на Ілію, та не гарчав, не підганяв – сам ледь дихав.
– І треба то? Треба? – бідкався Ілія.
Гоцик не відповідав. Мовчки вчіплявся у грубу гілку нош, тягнув далі. Ілія підводився – хочеш не хочеш, впрягався помагати.
Містечко – увесь час перед очима. Ось воно, поряд! Та минула година, друга, третя, а мандрівники усе тягли мерця під пекучим південним сонцем. Над ношами почали дзижчати мухи.
– Гоцику… Пастух смердить… – кволо прошепотів Ілія.
– Помреш – теж смердітимеш, – заспокоїв той.
Та Ілія не заспокоївся. Кинув ноші. Скинув рюкзак із плечей. Тер скривджені плечі.
– Все! Хоч убий! Не піду далі! Не тягнутиму оцього… покійника!
– Заткнись і впрягайся, – холодно порадив Гоцик.
– З якого це?! Ще й безплатно! Ти… Ти мене весь час експлуатуєш! А це я… Я тебе винайняв! А ти… Заплати! У тебе багато золота! Заплати, і я тягнутиму!
Гоцик усміхнувся уїдливо.
– Бухгалтер…
– Ні! – Ілія підскакував навколо Гоцика, розмахував кулаками в повітрі. – Не смій! Не смій так називати мене, брудна українська тварино!
– Що?! – Гоцик кинув ноші.
Ілія заволав і кинувся тікати.
– Біжи! – розсміявся Гоцик, буцнув ногою Іліїн рюкзак. – А твої скарби мені лишаться. Однаково ти їх мені обіцяв.
Ілія зупинився і заплакав.
– Ненавиджу… Ненавиджу тебе, брате!
– Пішли… – втомлено наказав Гоцик, першим повернувся до нош.
Та біля невеличкого гаю сили скінчилися остаточно. Попадали.
– Брате… Шкода, торбину пастухову не взяли, – сказав Ілія. – У нього вино було. Може б, і хліб знайшовся.
– Чому ж «не взяли», – хрипло відповів Гоцик. – Піди, дістань… Під тілом на ношах.
Ілія забув про нудоту й відразу. Почвалав до нош, побачив під колінками мертвого пастуха торбу, висмикнув.
– Тут і хліб, і шинка, – радів.
Залишили ноші посеред гірської дороги, укрилися під деревами. Після бутера з шинкою і ковтка сухого червоного вина у голові Ілії зароїлися геніальні думки.
– Гоцику, от дослухайся хоч раз до того, що я тобі раджу, – варнякав. – Давай лишимо пастуха отут, посеред дороги. До містечка – рукою подати. Скоро хтось обов’язково у цей бік поїде. Побачить мерця… Здійме тривогу. Поховають. Побий мене мухи, поховають.
– Ні, – сказав Гоцик.
– Нас там вже били!
– Так!
– Матір Божа! Нас там уб’ють. Та це півбіди. Нас там пограбують! Де ми сховаємо скарби?
– У тебе.
– Що?! – Ілія протверезів, ошелешено кліпав очима.
Гоцик показав Ілії напівпорожню пляшку: будеш іще? Ні, ні, – похитав головою Ілія. Гоцик допив вино, викинув пляшку під дерево, упав на траву.
– Хвилину перепочину і піду…
– А я? – перелякався Ілія.
– Тут лишишся.
– Чому?
– Зайвий ти там. Ще тебе цинкувати.
Гоцик важко підвівся, підсунув до Ілії свій рюкзак.
– Сховайся отут, поміж дерев, і чекай. Місце тихе. Віддам пастуха Ізідорі, до ночі повернуся.
Ілія вухам не повірив.
– Ти довіряєш мені свій… – дуже хотів сказати «скарб», та мовив інше: – …рюкзак?
– Так, – кивнув Гоцик. Подибав до шляху, на якому скніли ноші з мертвим пастушком Сантьяго.
Ілії раптом стало страшно. Мільйон думок рвав мозок. Такий шанс ніколи не повториться! Гоцик піде, залишить Ілії усе – геть усе: і скарби, і шкатулку, і золотий брусок від Міліци з роду Црноєвичів. Летіти геть навпростець аж на край землі. А як знайде?
– Брате! Не йди! – побіг за Гоциком. – Не хочу лишатися один. Давай я з тобою? Скарби тут закопаємо. Під деревом. Примітне місце.
– Якщо не повернеться один, то краще, ніж коли загинуть двоє, – сказав Гоцик.
Учепився у ноші, потяг до містечка. Ілія стояв посеред дороги, дивився Гоцикові услід, ковтав сльози.
– Гоцику! – гукнув. – Я люблю тебе, брате!
– Блін, задрав ти мене зі своєю любов’ю, – відповів Гоцик.
Ілія знітився, зітхнув. Тупцював під сонцем посеред дороги, ніби то ганьба – під дерева бігти, коли брат мордується.
– Гоцику! – закричав раптом щосили. – А скільки чекати на тебе? День? Два? Тиждень?
Гоцик не відповів. Далеченько вже відійшов.
Ізідора оголосила татові бойкот. Мовчки поралася в крамниці, а як сієста розганяла всіх у пошуках прохолоди і крамничка зачинялася до вечора, бігла до фонтану на площі, аби всім своїм видом показати: тато ще ой як пошкодує, що зганьбив її перед городянами…
Того дня спека навіть воду у фонтані зробила окропом. Ізідора занурила у воду ніжки, посиділа хвилину-другу і вже хотіла було гайнути до подруги супроти татової волі, та раптом увагу її привернула чимала юрба, що рухалася до площі.
Попереду юрби важко сунув високий, уже знайомий Ізідорі кремезний хлопець. Волік за собою щось схоже на старовинні зимові сани. Обабіч нього кружляв місцевий люд, і лиця у всіх сповнені відразою і жахом. Хлопець не зважав. Тягнув ноші.