Гоцик

Ізідора витягнула шийку: що за забава? Незнайомець крокував до Ізідори.
За хвилину зупинився навпроти неї. Юрба завмерла. З крамнички визирнув синьйор Санчес.
Гоцик глянув на Ізідору.
– Це твій пастух, – сказав, указав на ноші.
Ізідора завмерла. Знизала плечима.
– Що він говорить? – запитала у простір.
Юрба захвилювалася, розділилася навпіл – до фонтану швидко йшов синьйор Санчес.
– Що тут відбувається?! – гукнув сердито.
Гоцик підійшов до нош, зняв здоровезний зів’ялий листок лопуха, що ним було прикрите лице Сантьяго.
– Це твій пастух, – повторив утомлено.
Юрба відсахнулася, Ізідора притисла ручки до грудей, завмерла.
– Нічого не розумію.
До Гоцика підскочив підліток рочків чотирнадцяти.
– Інгліш?
– Ну, так… – скривився Гоцик. Подумав. – Ні! Краще я по-вашому.
Підійшов до Ізідори. Указав на Сантьяго.
– Це. Твій… мужчина. Якого ти чекала, – старанно підбирав слова. – Пастух. Загинув. На нього напали… Ми з братом знайшли його. Він помирав. Просив передати тобі, що любить… Корасон. Розумієш? Відпускає! Будь щасливою. А ще передав тобі…
Ізідора, синьйор Санчес, юрба зацікавлено вслухувалися.
– Ізідоро! То твій пастух?! – гукнула із натовпу якась із жінок.
– Це він, Ізідоро?
– Мовчіть! – гаркнув Санчес на всю площу. Вказав на Гоцика. – Це вбивця! Хапайте його!
– Зачекайте! – Ізідора подолала страх, обережно пішла до нош.
Юрба завмерла. Ізідора нахилилася до нош, різко відсахнулася. Усміхнулася.
– Але… то не він, – із полегшенням сказала Гоцикові.
– Що? – Гоцик не чув свого голосу.
– Люди! То не він! – гукнула Ізідора у натовп.
Синьйор Санчес підійшов до Гоцика впритул.
– Хто ти?! – просичав.
– Ніхто. Виконую останню волю покійного, – сказав Гоцик. – Він передав слова… для коханої. І ось це.
Дістав з торби згорток. Поклав на розпечену сонцем кам’яницю. Розгорнув. Юрба зойкнула.
– Свята Діво Маріє! Багатства!
– Золото!
– Каміння дорогоцінне!
Синьйор Санчес завмер, затулив рота рукою, але очі… Його очі їли золото. Ізідора насупилася, відступила назад, але її очі… Перебирали ясні камінці, ковзали по старовинних монетах.
Батько діяв без вагань. Обійняв Ізідору, силоміць повів до нош.
– Ізідоро! Дівчинко моя! Таке горе! Ти так чекала цього пастуха…
Ізідора із подивом зиркнула на батька.
– Ти… пробачив мені? І не вимагатимеш, аби я виходила заміж…
– Дитино моя! То я маю просити у тебе пробачення. Кохання… Сам був молодим. Як же любив тебе цей пастух, якщо і у смертний час думав тільки про тебе.
Ізідора притулилася до батька, прошепотіла йому на вухо:
– Це не він, тату.
– Смерть не прикрашає, дитино, – Санчес не здавався. – Це він, ніяких сумнівів. Я пам’ятаю його. Він продавав мені вовну, ти розмовляла із ним, і твої очі сяяли. Якби він міг зараз відкрити очі, ти б упізнала його.
– Ти пам’ятаєш його? – Ізідора уже вагалася.
– От бачиш, люба! І ти згадала! Тільки не плач, доню! Я втомився від проблем, горя і сліз. Ти вийдеш заміж тільки за коханого, – кинув ціпкий погляд на скарб, додав: – Тепер ми можемо собі це дозволити.
Не витримав. Відсторонив Ізідору, жваво присів біля розгорнутого рушника. Обережно загортав.
– Я забираю це! – гукнув Гоцикові. – Ти ж бачив! Ізідора упізнала його.
Гоцик байдуже спостерігав за метушнею. Усміхнувся холодно.
– Поховай його! – сказав.
Синьйор Санчес закивав, побіг до крамниці. Ізідора розгублено глянула на мертвого пастуха, на Гоцика. Підійшла ближче.
– Що він просив передати мені?
– Що ти вільна. Що можеш знову любити.
Ізідора подалася до Гоцика.
– Так це… він? – прошепотіла приголомшено.
– Тобі видніше, – спустошено відказав Гоцик.
Від крамнички до фонтану, між іншим, уже поспішали робітники, яким синьйор Санчес наказав прибрати мертве тіло. Підхопили ноші, понесли бідаху Сантьяго у бік невеличкої церкви з гострим шпилем. Юрба слідом.
Дівчина проводила ноші поглядом, насупилася погордливо.
– Я ніколи не любила того пастуха, що він інколи заходив до нашої крамнички. Ми просто розмовляли, сміялися. Але тато задумав віддати мене за старого банкіра Мануеля… І я сказала, що не піду, бо кохаю пастуха…
– Дарма збрехала, – мовив Гоцик. – Він би жив…
Ізідора з прикрістю стиснула кулачки, подалася ближче до Гоцика.
– Але… то не він, – сказала упевнено.
Гоцик відчув – все, більше не встоїть і миті. Опустився на край кам’яного фонтану. Хлюпнув у лице водою.
– Ти втомився… – почув голос Ізідори. – Пішли зі мною.
Ізідора простягнула руку, торкнулася Гоцикової щоки. Він примружив очі, схилив голову до плеча, глянув на неї – дівчина захвилювалася, здивовано насупила брівки…
– Ходімо! – повторила із викликом.
Гоцик сунув за Ізідорою до крамнички із файною вивіскою «Вовна. Сукно», до нестями хотілося спати. І її… Оцю дівчину. Оцінив висоту сонця над горизонтом – почервоніло, кляте, від сорому, бо пекло увесь день нещадно, потяглося до гір. «Спати…» – визначив найбільш реалістичну перспективу.
Прохолодна вода, м’який рушник, біле простирадло на ліжку з викуваними янголятами на бильцях. Гоцик упав на постіль. Заплющив очі. Зморене тіло розімліло, мізки не відрубалися – ніяк не засинав.
Місяць заколивався над містечком, коли двері тихо рипнули, до кімнати, де спав Гоцик, навшпиньках увійшов невгамовний від жадібності синьйор Санчес. Донька рухалася за ним.
– Нащо ти йдеш сюди? Пробудиш… – почув Гоцик тихий голос Ізідори.
– Ні! Міцно спить… – відшепотів синьйор Санчес.
Підійшов до стільця, на якому висів одяг гостя, взявся обмацувати.
– Що ти робиш, тату?
– Не може людина принести стільки багатств і не лишити собі хоч одну монету.
– От і хай та монета лишиться йому, – сказала Ізідора.
– Як ти не розумієш, доню! Це ж твоє золото! Якщо він лишив собі монету, то вкрав її у тебе. У бідної дівчини. Який сором.
Синьйор Санчес зітхнув із прикрістю – у кишенях Гоцика знайшов тільки хлібні крихти і дрібні євроценти. Присів, підхопив Гоциків черевик – і там порожньо.
– Певно, сховав десь, – прошепотів. – Точно знаю. Їх же двійко з тебе… збиткувалися. Де другий? Знаю, знаю… Золото вартує.
– Яке золото? – Ізідора стояла біля ліжка, із хвилюванням роздивлялася наге міцне тіло гостя. Вона й учепилася за батьком услід, бо так сильно зажадала побачити Гоцика.
Синьйор Санчес не помітив доччиного хвилювання.
– Твоє… наше золото, люба. Треба за ним прослідкувати. Ох, нечисте діло.
Голоси розтанули у тиші. Рипнули двері. Гоцик розплющив очі. «Хоч би не заснути», – подумав. Хотів було залишити ліжко в той же час. Та тіло противилося. Ще мить… Ще тільки мить. І до Ілії…
Ніколи за все життя Ілію не охоплював такий моторошний відчайдушний жах. Гоцик зі скорботними ношами тільки зник з поля зору, як Ілії до вереску сильно захотілося наздогнати його. Матір Божа! Ну, навіщо залишився тут один? Із купою багатств! Зараз же… Прямо зараз біля затишних дерев з’являться дужі хижі люди, поріжуть Ілію на шматки, та то не головне… Заберуть скарби!
Кинувся до дерев, підхопив рюкзаки. Роззирався перелякано. Куди? Геть з-під дерев. Певно, у містечку Гоцика вже зустріли ворожо, кинули у чорний підвал, мордують: де скарби? А Гоцик… Він же божевільний! Він же не стане ризикувати життям заради золота. Скаже: біжіть під дерева, хлопці! Там чекає Ілія… А у двох рюкзаках…
Матір Божа! Дременув з-під дерев під пекельне сонце. Добіг до розкиданого пагорбом каміння, зміюкою прослизнув поміж ним, причаївся. Звідси і дорогу видно, і не знайдуть…
– Та де ж ти, Гоцику?!
Ілія не рахував, скільки разів підряд усе повторював і повторював: та де ж ти? Паморочилося. Витягував шию, вдивлявся у порожню дорогу, що вела до містечка. І раптом упіймав себе на думці: радий. Радий, що Гоцик усе ще не з’являється. Вільний. Ілія – вільний. Ніхто не насміхається, не наказує, що робити. І усі багатства тут. Якщо Гоцик не повернеться, Ілія стане удвічі багатшим.