Леопард

— Живцем бути похованим під лавиною — не доведи Господь, — мовив він, погляд його вже впав за вікно, у заметіль. — Темнота. Самотність. Поворушитися неможливо, лавина тримає тебе у своїх залізних пазурах, насміхаючись над твоїми спробами вирватися. Ти знаєш, що помреш. Паніка, смертельний жах, коли відчуваєш, що не в змозі дихати. Навряд чи можна уявити щось жахливіше.
Кая відсьорбнула вина. Відставила келих.
— Як довго ти так пролежав?
— Мені видавалось, що три чи чотири години, — відповів Аслак. — Але коли мене відкопали, сказали, що я пролежав п’ятнадцять хвилин. Ще хвилин із п’ять, і я помер би.
Підійшов офіціант і спитав, чи не бажають вони замовити що-небудь ще, бо спиртне припинять подавати за десять хвилин. Кая, подякувавши, відмовилась, тож офіціант по­клав перед Аслаком рахунок.
— А навіщо Утму тягає за собою гвинтівку? — спитала Кая. — Як я знаю, зараз теж не сезон для полювання.
— Каже, що від хижаків. Для самозахисту.
— А у цих місцях є хижаки? Вовки?
— Він ніколи не уточнює, про яких хижаків йдеться. До речі, є чутка, що ночами у горах блукає привид його сина. І якщо помітиш його — стережися: отже, поруч урвище або лавинонебезпечне місце.
Кая допила вино. Він кивнув:
— Якщо бажаєш, я можу дозволити продавати спиртне ще годину.
— Дякую, Аслаку, але мені завтра рано вставати.
— О-о, — мовив він, сміючись очима й чухаючи чуприну. — Скидається, що я... — він не доказав.
— Що — ти?
— Та нічого. У тебе ж в Осло напевно є чоловік або хлопець.
Кая, посміхнувшись, промовчала.
Аслак, утупившись поглядом у стіл, тихо мовив:
— Ось тобі маєш, сільський поліцейський після двох келихів вина розпустив язика.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Я не маю хлопця. І ти мені подобаєшся. Ти схожий на мого брата.
— Але?
— Що «але»?
— Пам’ятай, адже я теж поліцейський. І я бачу, що ти не одиначка за натурою. Ти маєш когось, хіба ні?
Кая розсміялася. За інших обставин вона б не стала відповідати. Можливо, це все через вино. А може, їй справді подобався Аслак Кронглі. Чи просто настав час поговорити про все це після смерті Евена, а Аслак — чужинець, мешкає далеко від Осло й з її знайомими не спілкується.
— Я закохана, — почула Кая власні слова. — У поліцейського.
Вона піднесла келих з вином до губ, щоб приховати зніяковіння. Найдивніше, що лише зараз, коли вона мовила це вголос, воно стало реальністю.
Аслак простягнув до неї келих.
— Вип’ємо за щасливчика. Й за щасливицю, сподіваюсь.
Кая похитала головою:
— Нема за що пити. Наразі. А може, й не доведеться. Святий Боже, що це я верзу...
— Хіба нам ще є що робити? Тож розповідай.
— Усе складно. Він складний. Я не знаю, чи потрібна йому. Власне, щодо цього все дуже просто.
— Дай-но я вгадаю. Його серце не вільне?
Кая зітхнула:
— Можливо. Правду кажучи, не знаю, Аслаку. Отже, вдячна за допомогу, але я...
— ...маю йти, час уже спати. — Поліцейський підвівся. — А раптом у вас з цим хлопцем нічого не складеться й ти прагнутимеш втекти від любовної напасті, тоді, можливо, згадаєш про це. — Він простягнув їй аркуш формату А4 — бланк Поліцейського управління комуни Хул.
Кая, прочитавши, голосно засміялася:
— Потрібен помічник ленсмана?
— Рой Стілле восени йде на пенсію, а знайти доброго полі­цейського — важка справа, — мовив Аслак. — Це наша об’ява про вакансію. Ми повідомили про неї минулого тижня. Наш відділок розташований у центрі Єйлу. Вихідні раз на два тижні й безкоштовне стоматологічне обслуговування.
Кая вже лягла у ліжко, коли почула далекі громові розкоти. Рідкісне явище — снігова гроза.
Вона зателефонувала Харрі — почула автовідповідач. Розказала на плівку страшну оповідку про Утму із зогнилими зубами та брекетами й про його сина, який, певно, має ще жахливіший вигляд, бо вже вісімнадцять років блукає привидом тутешніми горами. Засміялася. Уторопала, що п’яна. Побажала на добраніч.
Їй снилася лавина.
Була одинадцята ранку. Харрі з Джо виїхали з Гоми о сьо­мій, руандський кордон перетнули без пригод, і ось уже Харрі стояв у кабінеті на другому поверсі терміналу у Кігалі. Двоє офіцерів у формі зміряли його поглядом. Геть не вороже, а ніби оцінюючи, чи справді він норвезький поліцей­ський, як із себе вдає. Ховаючи посвідчення в кишеню піджака, Харрі відчув на дотик гладенький папір конверта кавового кольору, що лежав там. Клопіт був у тому, що офіцерів — двоє. Як дати хабара двом держслужбовцям одночасно? Попросити їх поділитися тим, що у конверті, увічливо наполігши, щоб вони не видавали один одного?
Один з офіцерів, той, що перевіряв його паспорт два дні тому, зсунув берета на потилицю.
— So you want a copy of the immigration card of... could you repeat the date and the name? [79]
— Adele Vetlesen. We know she arrived at this airport November twenty-fifth. And I do pay a finder’s fee [80].
Офіцери обмінялися поглядами, потім один знаком показав іншому вийти. Той, що залишився, підійшовши до вікна, почав дивитися на аеродром, на літак DH8, який щойно приземлився. За п’ятдесят п’ять хвилин Харрі мав сісти на його борт, щоб пролетіти перший відтинок шляху додому.
— Заплатити тому, хто знайде, — тихо повторив офіцер. — Гадаю, ви знаєте, що це незаконно — давати хабара посадовій особі, пане Холе. Але ви напевно думаєте: «Трясця, це ж усього лише Африка!»
Харрі раптом вразило, яка в чоловіка чорна шкіра. Ніби лакована.
Він відчув, що його сорочка прилипла до спини. Та, яку він носив протягом усіх цих днів. Може, в аеропорту Найробі продають сорочки? Якщо, звісно, він туди долетить.
— That’s right [81], — відповів Харрі.
Офіцер, розреготавшись, обернувся до нього.
— Круто, так? А ви чоловік крутої вдачі, Холе. Коли ви прилетіли, я одразу збагнув, що ви — поліцейський.
— Он як?
— Ви вивчали мене так само пильно, як я вас.
Харрі знизав плечима.
Двері розчинилися. Повернувся другий офіцер, а разом з ним прийшла пані у діловому костюмі, на цокаючих підборах, з окулярами на кінчику носа.
— Мені прикро, — мовила вона досконалою англійською, пильно дивлячись на Харрі. — Я перевірила дату. На цьому рейсі не було ніякої Аделе Ветлесен.
— М-м-м. Хіба не може трапитись помилки?
— Навряд. Імміграційні картки лежать впорядковані за датою. Рейс, про який ви казали, прилетів із Ентеббе, літак DH8, тридцять сім місць. Перевірити — невеликий клопіт.
— Якщо клопоту немає, то чи не могли б ви перевірити ще дещо?
— Певна річ, попрохати ви можете. Що вам потрібно?
— Перелік решти іноземок, які прилетіли тим самим рейсом.
— І чому я маю вам такий перелік надати?
— Бо Аделе Ветлесен замовила квиток на цей рейс. Отже, або вона тут під час паспортної перевірки показала сфальшований паспорт...
— Дуже сумніваюся, — мовив митник. — Ми ретельно порівнюємо фото, перш ніж просканувати паспорт приладом, який перевіряє паспорти за реєстром Міжнародної організації цивільної авіації.
— ...або хтось подорожував під іменем Аделе Ветлесен, але пройшов контроль, послуговуючись власним, справжнім паспортом. А це цілком можливо, бо під час реєстрації чи під час власне посадки на літак номери у паспортах не звіряють.
— Саме так, — мовив начальник паспортного контролю. — Авіакомпаніям досить, щоб фото та ім’я у паспорті більш-менш збігалися. Такий паспорт можна замовити собі будь-де за п’ятдесят доларів. Але все одно під час паспортної перевірки у пункті призначення перевірять номер і дізнаються, що паспорт — несправжній. Утім, пане Холе, ви так і не відповіли на наше питання: чому ми маємо вам допомагати? Ви прилетіли до нас з офіційною місією й маєте папери на підтвердження цього?
— З офіційною місією я був у Конго, — збрехав Харрі. — Але там я нічого не знайшов. Аделе Ветлесен зникла безвісти, й ми боїмося, що вона стала жертвою серійного убивці, який уже позбавив життя щонайменше трьох жінок, зокрема й депутата норвезького парламенту. Її звали Маріт Ульсен, можете перевірити в Мережі, якщо хочете. Я розумію, як усе відбуватиметься далі: наразі мені доведеться повернутися додому, задіяти офіційні канали, ми змарнуємо кілька днів, а убивця отримає додаткову перевагу. І час, щоб убивати знову.