Леопард

Харрі зауважив, що його слова справили враження. Жінка, побалакавши про щось із начальником паспортного контролю, вийшла.
Присутні чекали мовчки.
Харрі глянув на годинник. Він досі не зареєструвався на рейс.
Минуло шість хвилин, і знову почулось цокання підборів.
— Ева Розенберг, Джуліана Верні, Вероніка Рауль Гуено та Клер Гоббс. — Вона виплюнула ці імена, поправила окуляри й поклала на стіл перед Харрі чотири імміграційні картки, перш ніж двері, через які вона увійшла, зачинилися. — Небагато європейок приїздить сюди, — мовила вона наостанок.
Харрі швидко пробіг поглядом картки. За адресу у Кігалі всі вказали готелі, але жодна не згадала про готель «Горила». Він глянув на домашні адреси. Ева Розенберг записала адресу у Стокгольмі.
— Дякую, — кивнув Харрі, записавши імена, адреси й номери паспортів на зворотному боці квитанції за таксі, яку знайшов у кишені.
— Прикро, що більше нічим вам не допоможу, — мовила жінка й знову поправила окуляри.
— Навпаки, — заперечив Харрі. — Ви мені стали у не­абиякій нагоді. Справді.
— And now, Mr. Policeman [82], — мовив високий худорлявий офіцер, і легка посмішка сяйнула на його чорнім, як ніч, обличчі.
— Yes? — сказав Харрі й замовк, готуючись добути з кишені кавового кольору конверта.
— Зараз саме на часі зареєструватися на літак у Найробі.
— М-м-м, — пробурмотів Харрі, дивлячись на годинник. — Можливо, мені доведеться летіти наступним рейсом.
— Наступним?
Мені треба повернутися до готелю «Горила».
Кая сиділа у потязі Норвезької державної залізниці, у так званому вагоні підвищеної комфортності. Окрім безплатних газет, двох чашок безкоштовної кави й можливості підзарядити ноутбук, це означало, що, на відміну від напівпорожнього економ-класу, цей вагон буде напхом напханий. Тож, щойно задзеленчав телефон і замиготів номер Харрі, Кая саме туди й поспішила.
— Де ти? — спитав він.
— Їду у потязі. Щойно проминули Конгсберг. А ти?
— У готелі «Горила» у Кігалі. Я перевірив гостьову картку на ім’я Аделе Ветлесен. Я не встигаю на денний рейс, але додому прилечу завтра вранці. Чи не могла б ти зателефонувати своєму гарбузоголовому другові у Драмменський відділок і попросити листівку, яку написала Аделе? Нехай просто підійдуть до потяга, він же в Драммені зупиняється.
— Не впевнена, що вийде, але спробую. А навіщо вона нам?
— Порівняємо підпис. Є один фахівець з почерків, звати Жан Г’ю, працював у Крипосі, поки не пішов на пенсію за інвалідністю. Запроси його до нас завтра о сьомій.
— Так рано? Ти гадаєш, що він...
— Маєш рацію. Я відсканую цю гостьову картку й віді­шлю тобі електронною поштою, а ти, взявши картку та листівку, поїдеш до Жана увечері.
— Сьогодні увечері?
— Він лише зрадіє, що його провідали. Тож, якщо ти мала якісь інші плани, їх скасовано.
— Гаразд. До слова, пробач за пізній учорашній дзвінок.
— Заради Бога. Кумедна історія.
— Я була трішки напідпитку.
— Я зрозумів.
Харрі поклав слухавку.
— Дякую, що допомогли.
Адміністратор готелю посміхнувся у відповідь.
Конверт кавового кольору нарешті знайшов нового хазяїна.
Х’єрсті Рьодсмуен, увійшовши до їдальні, попрямувала до жінки, яка через вікно спостерігала за дощем, що періщив на дерев’яні будиночки у Саннвікені. Перед жінкою лежав непочатий шматок торта з маленькою свічкою.
— Цей телефон знайшли у вашій палаті, Катрино, — тихо мовила жінка. — Медсестра принесла його мені. Хіба ви не знаєте, що це заборонено?
Катрина кивнула.
— Хай там як, — мовила Рьодсмуен, простягуючи їй мобільний, — він саме дзеленчить.
Катрина Братт взяла вібруючий телефон і натиснула «прий­нято».
— Це я, — мовив голос на тому кінці дроту. — Маю імена чотирьох жінок. Хотів би знати, хто з них не замовляв квитка на рейс RA101 в Кігалі на двадцять п’яте листопада. І перевірити, чи не замовляла та ж сама особа номер у якомусь готелі у Руанді на той же самий день.
— У мене все чудово, тітонько.
За хвилину — тиша.
— Зрозумів. Зателефонуй, коли матимеш змогу.
Катрина повернула телефон Рьодсмуен.
— Це мене тітонька з днем народження вітала.
Х’єрсті похитала головою.
— За правилами заборонено користуватися мобільними телефонами. Але я особисто не бачу ніяких перепон, щоб вам завадило його мати. Тільки не користуйтесь ним. І пильнуйте, щоб сестра не побачила, добре?
Катрина кивнула, й Рьодсмуен пішла геть.
Катрина посиділа ще, дивлячись у вікно, а потім підвелася й пішла у загальну вітальню. На порозі до неї долинув голос сестри:
— Катрино, ви куди?
Катрина відповіла не озираючись:
— Піду розкладу «солітера».
  
Розділ 33. Лейпциг
 
Гуннар Хаген спустився у під­вал ліфтом. Дорога вниз. Пониження. Поразка.
Вийшовши з ліфта, він пішов Кишкою.
Але Бельман дотримав слова, не обдурив. Кинув йому рятівний круг — пристойну керівну посаду в новому, розширеному Крипосі. Рапорт Харрі короткий і лаконічний. Жодних результатів. За таких обставин будь-який телепень второпав би, що саме час плисти до рятівного круга.
Хаген розчинив двері у кінці коридору не постукавши.
Кая Сульнес привітно посміхнулася, а Харрі, сидячи за комп’юте­ром і притиснувши до вуха телефон, навіть не озирнувся, тільки проспівав: «Привіт-шефе-чи-не-хочеш-трішки-гидкої-кави?». Ніби дух-передвісник начальника відділу вже сповістив про його наближення.
Хаген лишився стояти в дверях.
— Мені повідомили, що Аделе Ветлесен ви не знайшли. Треба пакувати речі. Час вичерпався, й ви потрібні для інших справ. Принаймні ти, Сульнес.
— Danke schon, Gunther [83], — мовив Харрі у слухавку, по­клав її і крутнувся на стільці.
— «Danke schon?» — перепитав Хаген.
— Поліція Лейпцига, — пояснив Харрі. — До речі, щирі вітання від Катрини Братт, шефе. Ще пригадуєш таку?
Хаген підозріливо глянув на свого старшого інспектора.
— Я гадав, що Братт у закладі для душевнохворих.
— Так і є, — мовив Харрі, підвівся й підійшов до кавоварки. — Та якщо йдеться про пошуки в Інтернеті — вона поза конкуренцією. До речі, шефе, щодо пошуків.
— Пошуків?
— Чи не міг би ти не обмежувати нас у видатках на пошукові заходи?
Хаген недовірливо витріщився на старшого інспектора. Потім гучно зареготав:
— Хай тобі грець, Харрі, ти неймовірний! Щойно ти роз­тринькав на безплідну подорож до Конго половину нашого кошторису на відрядження, а тепер тобі потрібні ще й пошукові заходи? З цієї хвилини розслідування припинено. Розумієш?
— Я чудово розумію... — відповів Харрі й, наливши дві чашки кави, простягнув одну босові. — Ба більше того. Незабаром, шефе, і ти все зрозумієш. Сідай на мого стільця й послухай, що я розповім.
Хаген переводив погляд з Харрі на Каю. З осторогою глянув на каву у чашці. Сів.
— Маєш дві хвилини.
— Усе надзвичайно просто, — почав Харрі. — За переліком пасажирів Брюссельських авіаліній, Аделе Ветлесен полетіла у Кігалі двадцять п’ятого листопада. Але за даними паспортного контролю, ніхто з таким прізвищем з літака не зійшов. Отже, ось що трапилось: жінка з підробленим паспортом на ім’я Аделе виїхала з Осло. Сфальшований паспорт діє чудово, допоки вона не прилетить у кінцевий пункт призначення, у Кігалі, адже лише там перевіряють номер паспорта, адже так? Тож ця загадкова особа мала послуговуватися своїм власним справжнім паспортом. Митники не просять показати квиток, тому й невідповідність імен у паспорті та квитку не виявляється. Певна річ, якщо не шукатимуть зумисно.
— Але ти шукав?
— Авжеж.
— Може, це недбальство, помилка або просто забули зареєструвати Аделе після прильоту?
— Можливо. Але ота листівка...
Харрі кивнув Каї, й вона дістала листівку. Хаген спромігся розгледіти на ній щось на зразок вулкана, над яким здіймається дим.