Леопард

— Її відправили з Кігалі того ж дня, коли вона буцімто прилетіла, — пояснив Харрі. — Та, по-перше, на листівці зо­бражено вулкан Ньїраконго, а він знаходиться у Конго, а не в Руанді. А по-друге, ми попросили Жана Г’ю порівняти підписи на листівці й у гостьовій картці в готелі «Горила», які залишила так звана Аделе Ветлесен.
— Він підтвердив те, що навіть я зауважила, — встряла Кая. — Це різні особи.
— Гаразд, гаразд, — погодився Хаген. — То до чого ви ведете?
— Хтось доклав неабияких зусиль, щоб склалося враження, буцімто Аделе Ветлесен полетіла в Африку, — мовив Харрі. — Закладаюся, вона лишилася в Норвегії, й написати листівку її змусили саме тут. Потім забрали листівку в Африку, це була геть інша особа, яка потім відправила її звідти. Все заради того, щоб склалося враження, наче Аделе дійсно полетіла в Африку, потім написала про чоловіка своєї мрії й що повернеться аж у березні.
— Чи маєш на думці, хто міг би зіграти її роль?
— Маю. На паспортному контролі в аеропорту Кігалі знайшли імміграційну картку, заповнену на ім’я Джуліани Верні. Але за даними нашої божевільної подруги у Бергені, ані у списках пасажирів на рейси у Руанду будь-якої авіакомпанії, ані у переліку мешканців у готелях, які мають сучасну електронну систему бронювання місць, цього імені на той час не було. Утім, воно є у переліку пасажирів Руандської авіакомпанії на рейс з Кігалі три дні по тому.
— Хочу знати, як ви дістали цю інформацію?
— Ні, шефе. Ти прагнеш дізнатися, хто така Джуліана Верні й де вона.
— Отже?
Харрі глянув на годинник.
— За даними імміграційної картки, вона мешкає у Лейпцигу, в Німеччині. Чи ти колись був у Лейпцигу, шефе?
— Ні.
— І я не був. Але знаю, що це рідне місто Гете й Баха, а ще одного з королів вальсу. Не пригадаю, як його звали...
— Як це стосується...
— Та нехай, Лейпциг відомий ще й центральним архівом Штазі, служби безпеки НДР. Місто це колись було територією НДР. Ти не повіриш, але за сорок років існування НДР акцент східних німців так став різнитися від решти німців, що чутливе вухо враз відчує різницю.
— Харрі...
— Перепрошую, шефе. Річ у тім, що жінка зі східнонімецькою говіркою у той же час була в Гомі, у Конго, а туди від Кігалі — усього три години їзди. І там вона придбала річ, котра, як на мене, стала знаряддям убивства Боргні Стем-Мюре та Шарлотти Лолле.
— Нам переслали витяг із копії паспорта, яка залишається у поліції, коли видають оригінал, — мовила Кая й дала аркуш паперу Хагенові.
— Збігається з описом жінки, який дав ван Боорст, — кив­нув Харрі. — У Джуліани Верні хвилясті кучері кольору іржі.
— Червінькові, — зауважила Кая.
— Даруй, не зрозумів, — мовив Хаген.
Кая показала на аркуш паперу.
— Вона має паспорт старого зразка, у якому зазначають колір волосся. Вони назвали його «brick-red». Червіньковий. Як червона цегла. Ви ж знаєте, німецька точність.
— Я також попросив поліцію Лейпцига конфіскувати її паспорт і перевірити, чи має вона у паспорті печатку Кігалі за день, що нас цікавить.
Гуннар Хаген незворушно дивився на аркуш паперу, намагаючись перетравити те, що йому розповіли. Нарешті він глянув на підлеглих, підвівши кущисту брову.
— Тобто ти стверджуєш... стверджуєш, що спроможний знайти людину, котра... — Він ковтнув слину, намагаючись підібрати інші слова, остерігаючись, що чудова надія, яка зажевріла, за мить щезне, щойно пролунає слово, сказане напрямки. Але врешті поступився: — Себто ти можеш знайти нашого серійного убивцю?
— Я сказав лише те, що сказав, — відрізав Харрі. — Поки що. Колега у Лейпцігу зараз передивляється особисті дані й оперативні бази. Отож незабаром знатимемо про Джуліану Верні трохи більше.
— Та це ж просто приголомшливі новини, — визнав Хаген, перескакуючи поглядом з Харрі на Каю, котра схвально кивала.
— Але ж, — мовив Харрі, сьорбнувши кави з чашки, — не для родини Аделе Ветлесен.
Хагенова посмішка згасла.
— Згода. Гадаєш, іще можна сподіватися, що...
Харрі захитав головою.
— Вона мертва, босе.
— Але ж...
І тут задзеленчав телефон.
Харрі взяв слухавку.
— Так, Гюнтере! — І повторив, силувано усміхаючись: — Так, Харрі Клейн. Genau [84].
Гуннар Хаген та Кая витріщились на Харрі, котрий мовчки слухав співрозмовника. Скінчив розмову, сказавши «данке», й поклав слухавку. Кахикнув:
— Вона мертва.
— Ти це вже сказав.
— Ні, Джуліана Верні мертва. Другого грудня її знайшли у річці Ельстер.
Хаген тихо вилаявся.
— Причина смерті? — спитала Кая.
Харрі дивився просто перед себе.
— Захлинулася.
— Чи можливо, щоб це був нещасний випадок?
Харрі заперечно похитав головою.
— Вона не водою захлинулася.
По цих словах у тиші стало чути гудіння бойлерів за стіною.
— Колоті рани у роті? — спитала Кая.
Харрі кивнув.
— А точніше — рівно двадцять чотири колотих рани. Її послали в Африку за тим, чим згодом і вбили.
  
Розділ 34. Середня
 
— Отже, мертву Джуліану Верні знайшли у Лейпцигу три дні по тому, як вона повернулася додому з Кігалі, — мовила Кая. — Туди вона полетіла під іменем Аделе Ветлесен, під тим же іменем зареєструвалася у готелі «Горила» й послала у Норвегію листівку, яку заздалегідь написала справжня Аделе Ветлесен, імовірно, під тиском.
— Саме так, — підтвердив Харрі, знову заправляючи кавоварку.
— Отже, ви припускаєте, що у Джуліани Верні був спільник, — мовив Хаген, — а потім невідомий убив її, щоб знищити сліди?
— Так, — відповів Харрі.
— Себто ми маємо лише визначити, що пов’язувало її з цією людиною. Гадаю, це буде неважко, вочевидь, зв’язок був досить тісний, якщо вже вони пішли на такий злочин удвох.
— А я гадаю, що це буде дуже непросто. Закладемося?
— Чому?
— Тому, — мовив Харрі, закрив кришку й увімкнув кавоварку, — що ім’я Джуліани Верні є у поліцейських базах даних. Наркотики. Проституція. Жебракування. Коротше кажучи, вона з тих, кого просто наймають для такої роботи, аби лише добре заплатили. Як випливає з усього, людина, яка стоїть за цим, не лишає слідів, бо добре обміркувала все наперед. Катрина дізналась, що Верні прилетіла з Лейпцига в Осло. А вже звідти під іменем Аделе Ветлесен полетіла у Кігалі. І все одно Катрина не спромоглася знайти нічого, окрім телефонного дзвінка у Норвегію з мобільного Верні. Ця людина поводилася обачно.
Хаген понуро похитав головою:
— Але так близько...
Харрі усівся на стіл:
— Є ще одна заковика. Маємо визначитись щодо тих, хто тієї ночі зупинився у Ховасхютті.
— А з ними що не так?
— Ми не виключаємо, що аркуш, вирваний з книги відвідувачів, — то список смертників. Ми маємо їх попередити.
— Яким чином? Ми ж гадки не маємо, хто там ночував.
— Через ЗМІ. Утім, так покажемо убивці, що ми вийшли на його слід.
Хаген повільно похитав головою.
— Список смертників. І ти лише зараз дійшов такого висновку?
— Знаю, босе. — Харрі зустрів погляд Хагена. — Якби ми, щойно дізнавшись про Ховасхютту, звернулися до ЗМІ, ми могли б врятувати Еліаса Скуга.
У кімнаті запала тиша.
— Ми не можемо звернутися до ЗМІ, — мовив Хаген.
— Чому?
— Якщо хтось відгукнеться, ми, можливо, дізнаємося, хто там був іще і що трапилося насправді, — зазначила Кая.
— Ми не можемо звернутися до ЗМІ, — повторив Хаген і підвівся. — Ми розслідували справу про зникнення й ви­явили зв’язок з убивством, яке розслідує Крипос. Маємо передати інформацію їм, хай вони з нею працюють. Я зателефоную Бельману.
— Стривай! — сказав Харрі. — Невже всю славу за виконану нами роботу отримає він?
— Не певен, що комусь складуть шану, — мовив Хаген, простуючи до дверей. — А ви починайте перебиратися звідси.
— А ви не надто поспішаєте? — спитала Кая.
Обидва колеги витріщились на неї.