Цар соловей
Часть 1 из 16 Информация о книге
Був собі журавель куций,
Хвіст закарлючив,
Наносив сінця
Повні ясельця.
Червона шапочка,
Красная казочка.
Чи казати, чи ні?
Руданський С. В.
ЦАР СОЛОВЕЙ
(Казка)
ЧАСТЬ ПЕРША
IЗа горами, за морями
Єсть велике царство:Могучого СоловеяСильне государство.І в тім царстві круту горуРічка підмиває;Над горою СоловеяПишний палац сяє.Стіль - шкляная, в діамантах,Стіни - криштальові,Скрізь підлога золотая,Двері - брильянтові.У палаці на високімЗолотім помостіСтоїть престол СоловеяЗ слонової кості.І на нім лежить держава,Скіпетр і корона,І шайки правдиві висятьНа вагах закона.І брилює царський палац,Грає, як зірниця,А навколо розвинуласьПишная столиця.І столиця вся обмитаКрепкими мурами,І ті мури замикаютьДві залізних брами.І від мідної дорогиЗ брами, як віднога,Йде до самого палацуСрібная дорога.І землі ж мав Соловей-цар -Боже, твоя воле!На полудень степ тягнувся,На опівніч - поле.І як степ той, так і полеУпирали в море;На заході цілу землюРозділяли гори.І на північ від тих горівЗемлю пущі вкрили,На полудень росла травкаІ джерела били.І щасливо царював він:Ворогів не було;На заході було тихо,Ніби сном заснуло;З опівночі і з полудняБрилювало море,Да й з восходу йому булоНе велике горе.Хоч Канчук, царевич сильний,По степу шатався,Но і той із СоловейкомВоювать боявся.IIБула в царя СоловеяКрасная столиця,Но ще краща в него булаМолода цариця.І любились цар-цариця,Нігде правди діти;І на радість і потіхуДав їм господь діти.Мали вони за три рокиТри хороших сина.І першая із них булаДобрая дитина.Така тиха, така мила!Лиш на попі стала.Вже від рання до смерканняПоля не кидала.Все на полі, все на пашіЗ чередою ходитьІ всі думи свого серцяСпівами виводить.І найбільше з него втіхиЦар з царицей малиІ царевича малогоПастушком назвали.Середущий не так добрий,Як проворний вдавсяІ ніколи, як і перший,Дому не тримався,Вигнув дужку з обичайки,Зав'язав струною,Зробив стрілку з очерету,Засмолив смолою.І бувало тілько встане,З рання до смерканняСкрізь ганяє і стріляє,Робить полювання.І із него цар-царицяСвою втіху малиІ царевича малогоВсі мисливим звали,Третій син їх був причепа,Так і називався.Чи від того, що він льохуНігди не кидався,Чи від того, що до бочкиКоли прип'ялиться,То бувало тягне-тягне,Поки не звалиться;Чи від того, що бувалоП'яним хилитавсяІ, щоб тілько не упасти,Він за все чіплявся.Так і жили й виросталиЦарськії синочки;Іден в полі, другий в лісі,Третій коло бочки.IIIЩе цариця чує силу,Ще й надію має,Но Соловей занедужав,Смерті виглядає.Виглядає свої смертіНа гладкій підлозі,Збілів волос його чорний,Ніби на морозі.І ослабли сухі руки,Холодіють ноги,І не може він піднятиГолови з підлоги.Гаснуть очі, як ті зорі,І життя згасає;І жахнувся Соловей-царІ дітей скликає.І царевичі зійшлися,Коло него стали,Коло него разом стали,Гірко заридали.«Діти мої! - батько каже.Нічого ридати!І цареві, хоть і цар він,Треба ж умирати.Як умру я... Діти-діти...Станьте, не ридайте!..Як умру я, моє тілоВ степу поховайте.І по колії три ночіХодіть вартувати:Там я буду свою землюДітям роздавати».І насилу Соловей-царРуку підіймає;Сини плачуть і ридають,Він благословляє.І царевичі склонились,На коліна сталиІ останній раз живогоБатька цілували.Незабаром по умершімДіти голосили;Незабаром мертве тілоВ степу хоронили.Хоронили й поховали,Богу помолились,Повернулись до палацу,Сіли, зажурились.Стали вагу розважати,Думоньку гадати,Як-то каждому прийдетьсяНічку вартувати.
Перейти к странице: