Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Увійшли в огород. Віслюк до капусти як сі присадив та й хрупає у весь огород. А медвідь каже: «Потихо їж». Медвідь вирве моркву та й лиш ще наїлися добре, та й ідуть. А віслюк знов хоче топитися і каже до медведя: «Аби-сь за мнов не йшов, бо я люблю купатися і пірнати дуже люблю». Таки медвідь дивиться, а він уже топиться. Поплив та й виратував з води. Та й ідуть оба, медвідь боїться віслюка, а віслюк медведя. Тепер хоче один в другого утечи. Прийшли під дуба і полягали. Тепер той не спить, і той не спить. Але якось віслюк борше заснув. Уздрів медвідь, що він заснув, а він тогди далі та й утік.
Медвідь біжить що має сили. Здибає його вовк і питається: «Чого так утікаєш?» Медвідь відповідає вовкові: «З таким зійшовим ся був віслюком, що-м не міг утечи від него». А вовк каже: «Ходи, то моє снідання». Медвідь каже: «Я ся бою». А вовк каже: «Може бути, що то якась біда, зв’яжімся хвостами докупи. Як буде бігти за нами, як прийдемо, а ти дужче біжиш та й мене не лишиш».
Зв’язалися хвостами та й ідуть. Проходять, а віслюк як уздрів та й застив там тогди, як крикне. А медвідь! Як зачав медвідь тікати, то аж вовкові хвіст вирвав. Тогди каже вовк: «Буду вже здихати, вже нема життя, вже-м ся наїв віслюка». А медвідь каже: «Я тобі не казав, що не йдім, коли я дужчий, та не міг-єм нічого зробити. Знеміг».
Таке було вовкові з ведмедем, а медведеві з віслюком кумпаніювання. Вовк здох задурно. І так межи народом буває, межи зухвалим. Каже: «Я буду бити». А він так наб’є, що сам загине і конець.
  
Осел, що вдавав лева
 
Раз ослові дур голови взявся. Взяв він убрався в скіру льва та пійшов страшити людей та звірину, гей би то він був той сильний лев!..
Волочиться він раз по селі, а ту аси за ним, та як обскочуть осла!.. Став осел боронитися та й, на щастя, скіра з голови ізсунулася, а показалися довгі уха осла!.. Що за сміх повстав межи людьми!.. Осла зловили та й буком, і завели го до єго ґазди. То відтак го ще ліпше научив, як має з обори утікати та перебиратися.
Так то роблять нерозумні, що хотять тим величатися, чим не суть.
  
Пан Коцький
 
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати, — нехай в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:
— Що ти таке? А він каже:
— Я — пан Коцький.
Лисичка каже:
— Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати, — так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
Якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
— Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
- Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлись вони докупи, стали думати: як би побачити пана Коцького, — та й кажуть:
— А зготуймо обід!
І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
— Я піду по м’ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
— А я піду по буряки та картоплю.
Ведмідь:
— А я меду принесу на закуску.
Заєць:
— А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись: кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
— Я не підбіжу, як доведеться тікати.
Кабан:
— А я теж неповороткий. Вовк:
— Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться.
Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
— А чого ти прийшов?
Він і каже:
— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!
А вона йому:
— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
— Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.
Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м’яса багато, та й каже:
— Ма-у!.. ма-у!.. ма-у!
А ті думають:
«От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
Ізліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало, — так він додолу впав — гуп! та просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними — забіг не знать куди… А потім посходились та й кажуть:
— От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
  
Паперовий сокіл і мотиль
 
Один хлопчик зробив собі паперового птаха-сокола, помалював його гарно і пустив на шнурочку високо-високо. Летить паперовий сокіл, аж бачить метелика, що низько літає з квітки на квітку. І каже гордий сокіл:
— Ти не підлетиш так високо, як я! Дивися! Я лечу аж під хмари!
— Це правда, — сказав мотиль. — Але я не завидую тобі. Хоча ти великий і мальований, але прив’язаний на шнурочку і в кождій хвилині можуть тебе стягнути на землю. А я хоч і малий і низько літаю, але свобідно, а воля — то найбільший скарб на світі!
  
Песик і горобчик
 
Був у ґазди пес. Він став старий і не годен гавкати. Чоловік розсердився і відігнав його від хати.
Біда песикові, бо не має ніякого товариша. Всі звірі відганяють його або утікають. Змилосердився горобчик і каже: «Я буду тобі товаришем». Оба потоваришували. Каже горобчик: «Добре нам буде, лише аби ти ніколи мене в біді не лишив; а я тебе не лишу. Ти, песику, голодний?» — «Голодний». — «Підемо до твого ґазди їсти».
Пішли до ґазди. А там жінка напекла пиріжків. Двері відкриті. Горобець залетів до хати, по хаті чиркає. Діти і жінка за горобцем, а песик тим часом наївся пиріжків.
Тут їде ґазда. Побачив песика, вхопив довбеньку і вбив надворі.
Заплакав горобчик і почав мстити. Сів коневі на голову і довбає. А ґазда взяв довбеньку і коня по голові — вбив коня.
Ввійшов ґазда до хати і сидить сумний. Залітає горобчик, сів на дитину і довбає дитину. Жінка вхопила макогін — хотіла вбити горобчика, а вбила дитину.
Горобчик тоді каже: «Це вам за песика!» І полетів.
Чоловік з жінкою почали тяжко плакати.
Відтоді старих псів ніхто не вбиває, бо вони молодими дім стерегли, а на старість мають помирати коло господарів.
  
Пес, порося і когут
 
У багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе, — бурмотів собі скупендра, — я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й рішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде глядати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я виджу, що ми обоє нещасні…
Повіли одне одному свою біду й так домовилися, що в’єдно будуть світом блукати, поки не знайдуть правди. Раз лиш зустріли когута.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду глядати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято. А я втік.
— Но, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою компанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.