Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут поселитися.
Так договорилися межи собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а когут — вартувати хижу.
Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля сеї хижки вовки. Втямили на стрісі когута, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й зачали радитися, як вхопити когута й поросятко…
Когута не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді рішили, що увірвуться до хижі та з’їдять порося.
Айбо когут подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкло двері на ключ.
Вовки зачали з розбігу скакати на двері, й дошки стали тріщати та ламатися.
Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип’ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип’ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.
На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба, — каже старий вовк, — ми налякалися одного поросяти!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Айбо когут знову втямив, що вовки ся вернули і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, увиділи на ньому порося, але ніяк не могли туди добратися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий.
Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. «Біда, — думає собі поросятко, — що тепер робити? З’їдять ня!» І загойкало:
— Цимбори мої, когутику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип’яток!
А він був на самому споді громади.
Коли се вчув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. Із великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.
А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й днесь живуть і правду шукають, якщо не повмирали.
Пес-швець і вовк-різник
Іде дорогов пес і вовк та й стрічаються і каже їден другому: «Помайбіг!» — «Як здоров! А ти хто?» — каже псові вовк. А пес каже: «Я швець. А ти, — каже, — хто?» — «Я різник. Як ти, — каже, — швець, ти би мені ізшив чоботи». — «Чому ні? Зшию». — «Але з чого би то, — каже, — добрі тоті чоботи?» — «Де би була кобила сита, з тої би добрі чоботи». — «Я, — каже, — тямую, де є кобила сита. Я її заріжу, іди зо мнов!» Та й пішли оба.
Найшов кобилу вовк та й заїв. Каже: «Лишаю тобі м’ясо на харч, а з шкіри чоботи аби-с мені зшив, а я тобі заплачу». А пес сидів та й то все зіжрав, та й сидить далі. Вовк приходить ід нему та й каже: «А зшив ти мені чоботи?» А він каже: «Ні». — «А чому?» — «Бо то пусте було та й ся пірвало». А вовк каже: «Та й з чого ж би добрі чоботи?» — «Де би-с найшов бика ситого». — «Я, — каже, — тямую, іди зо мнов». Пішли та й знов того бика заїв вовк: «Лишаю тобі м’ясо на харч, а шкіри на чоботи, аби-с мені зробив».
А він зіжрав того бика та й сидить далі собі. Приходить вовк за чобітьми, питає, ци зшив. А він каже, що ні. «А чому?» — «Бо треба мати. Де би-с тямував вепря ситого?» Тот каже: «Я тямую. Іди зо мнов, я дам тобі вепря ситого». Вни прийшли, того вепря вовк заїв та й каже: «Лишаю тобі сало, аби-с мав, та й лишаю м’ясо, аби-с їв».
Пес узяв та й з’їв то все, та й сидить. А вовк приходить та й каже: «Ізшив ти мені чоботи?» — «Ні», — каже. «А чому?» — «Бо то все було пусте. То все ся пірвало». Тот тогди каже: «Тла би тебе біда! Кілько ти мене праці збавив. Але я тебе буду тягати, аби нас люди розсудили, ци то має пропасти». Пес каже: «Та най буде». — «Там на гору, на дуброву, аби-с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми. Та й там аби-сте ждали, котрі вперед вийдемо».
Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору. Вовк взяв собі медведя та й взяв вепря дикого. Вийшов на гору під дуброву та й там чекає вже. Вепр ся сховав в лист, а вовк у такий чагарець у лісок. Медвідь виліз на дуба, аби йому видко, коли муть іти. А тоті з землі; вовк ся все питає: «Не видко?» А медвідь каже, що нє. Знов ся питає: «Не видко?» А медвідь знов каже, що нє; та й ждуть. Але третій раз ся питає, а він каже: «Ідуть уже». А вовк: «Ану, а багато їх йдуть?» А медвідь каже: «Три. Один, — каже, — йде в черленім шлику, другий з шаблев, а третій таки так». А вовк каже: «Тот у черленім шлику, то від його, а тот із шаблев — тото шандар його, а тот, що таки так іде — то швець мій, Бог би го побив! Тепер сидім тихо, що вни муть собі говорити».
Та й сидять тихо. А тоті поприходили та й ту-да похожують собі, як діло котові та псові, та когутові. А вепря щось укусило. Вепр кинув хвостом, а кіт скочив та гадав, що то миш, та й вепря імив за хвіст. Вепр вергся кота та гукнув, а кіт вепря ся верг та й штрик у того дуба, де був медвідь. А медвідь гадав, що тот імив того та хоче і його, та й з дуба штрик та й вивихнув ногу. Утік вепр та й утік медвідь та й кажуть: «Бог би тебе побив з твоїм шевцем! Яких тот привів людей, що тот нас виловити хотів!» Когут кудкудаче, а вовк каже: «Най же вас, бо ви там були, але я на боці був, а від його кричав: «І тот ще тут?». Тепер, — каже, — що робимо?» А медвідь каже: «Я би не пішов, бо я собі вже ногу вломив». А вепр каже: «І я би не пішов, бо мені хвіст прирвав». А вовк каже: «Вже най пропадає моя праця, як ми маємо вигинувати».
Півник та двоє мишенят
Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити…
— А хто молотиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолотити.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — гукає Верть.
— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.
Поприбігали мишенята, пораділи:
— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти, — кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?
Піддурена ворона
Ворона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір’ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки. Підійшла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два і все позирала на ворону, а далі почала морочить їй голову. «Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за хвостик! А пір’ячко… Од сонця аж блистить! Я думаю, така красавиця орла і то прельстить. Не дарма ти їси такий ласенький кусочок. По всьому видно, що у тебе довжен буть ангельський голосочок!»