Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга
РУДОЛЬФ ЛАСУЄ ВЕРШКАМИ
Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше — це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»
Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово змовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.
Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір’я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.
Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.
— Доброго дня і гарного надою, — ґречно мовив він.
На кругловидому рум’яному обличчі господині з’явилася недоречна широка усмішка.
— Диви, ти вмієш і розмовляти!
— Я й справді маю цей скромний хист, — ввічливо од-повів Мохобородько. — Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.
Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.
— Та годі-бо! — ніжно вигукнула вона. — Написав би мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти перший, кому таке спало на думку, — досі зі мною ніхто не говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?
Мохобородько показав на порожній бідончик.
— Мені б для хворого трохи молока…
Молода господиня урвала його: — Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?
Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородькових рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:
— Цей хворий — твій родич?
— Не зовсім, — сказав Мохобородько. — Він більше друг, ніж родич.
Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з’явилася з бідончиком, повним вершків, — ступала дуже обережно, щоб не розхлюпати.
Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запитала:
— Твій друг тяжко хворий?
— Не так щоб, — буркнув Мохобородько.
— Тоді годуй його добре, — сказала молоденька господиня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. — Вершки корисні при будь-якій хворобі.
Мохобородько кивнув.
— А яка хвороба у твого друга? — допитувалася жінка.
— На нього наступили, — сказав Мохобородько.
Господиня отетеріла.
— Наступили? Як це — наступили?
— Дуже просто, — пояснив Мохобородько. — І майже посередині. А це дуже серйозно.
— Авжеж, — прошепотіла господиня.
Вона була настільки вражена, що довго не могла отямитися.
— Чи ба, — сказала вона згодом. — Чого тільки в наш час не буває. На тебе просто наступають. І майже посередині. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як його ім’я?
— Рудольф.
— Ага, Рудольф…
Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової кишені.
Очі в молодички вмить округлилися.
— Ад-же в тте-бе… гаддю-ка… в кишені, — затинаючись, проказала вона. — Ой лишенько!
— Так, гадюка, — знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа, — так-так, звичайнісінький змій.
І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й повів на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.
— Ти ба, — молода господиня схрестила руки на грудях. — Оце дивина!
Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження — і голова змія гулькнула у вершки.
— А він, часом, не отруїть вершків, — забідкалася господиня. — Адже у змій є отруйний зуб.
Та Мохобородько махнув рукою:
— Байдуже.
Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й ніжно сказав:
— А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.
— Як-як? — прислухалася господиня. — Як ти його називаєш?
— Рудольфом, — пробурмотів Мохобородько.
Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, додала:
— У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись станеш поетом.
Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика — там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні — і подався назад до друзів.
СОРОКА-ЗЛОДІЙКА
Задоволений, Мохобородько йшов полем. В одній руці він тримав бідончика, а другою раз у раз обережно обмацував кишеню, де розкошував, перетравлюючи вершки, Рудольф. Водночас Мохобородько милувався довколишнім пейзажем, неяскрава краса якого сповнювала душу ніжним трепетом. По житньому лану вітерець котив легкі хвилі. Сонячне проміння золотило руїни палацу. Попереду темнів бір.
Незабаром на узліссі зачервонів Муфтиків фургончик. Ще кілька кроків — і Мохобородько почув смачне сопіння Муфтика й Півчеревичка.
По хвилі Мохобородько підійшов до своїх супутників, котрі спали рядком так солодко, мов немовлята. Але раптом його погляд вражено застиг, і на Мохобородьковому обличчі з’явився вираз занепокоєння.
— Гм, — гмукнув розгублено Мохобородько. — Щось тут ніби не те…
Він почав придивлятися до Півчеревичка. Відчував, неначе в того щось змінилося. Але що саме? Можливо, Півче-ревичок бачив поганий, страшний сон і тому здавався якимось незвичним? Проте ні — його лице було спокійнісіньке, очевидячки, дивовижна переміна все-таки зумовлена не сном.
Це геть збило Мохобородька з пантелику. Про всяк випадок він вирішив розбуркати друзів. Три голови — щось та значать, до того одна з них — Півчеревичкова. Либонь, він сам скаже, що з ним сталося.
— Вставайте, вставайте, — загорлав Мохобородько. — З Півчеревичком не все гаразд!
Півчеревичок і Муфтик насилу прочумалися — розплющили сонні оченята й неохоче посідали.
— Ось я тобі зараз носа відкручу, — забубонів Півчеревичок, ще не прокинувшись остаточно, — тоді у тебе й буде не все гаразд.
Не беручи до уваги гнівний Півчеревичків тон, Мохобородько діловито вів своєї.
— Я не жартую, — сказав він Півчеревичкові. — Щось у тебе справді змінилося, ти не такий, як досі був.
— Ти також змінився, — підхопив Півчеревичок. — Досі, приміром, ти не носив у кишені отруйних змій.
Мохобородько замислено посмикував бороду.
— Це зовсім інше, — промовив він. — Рудольф у мене з’явився, а у тебе чогось бракує.
— А я знаю, чого тобі бракує, — засміявся Півчеревичок і вказівним пальцем багатозначно постукав себе по лобі. — Хто сповна розуму, той не носитиметься зі зміюкою.
Муфтик і собі пильно поглянув на Півчеревичка.
— Дай змієві спокій, — утрутився він у розмову. — Мені здається, що Мохобородько правий. Півчеревичок справді змінився, але і я не можу точно сказати, в чому саме.
— Та у вас в обох, здається, в головах порожньо, — збиткувався Півчеревичок.
Муфтик раптом пожвавішав.
— Правильно! — вигукнув він. — Саме оце і є потрібне слово — порожньо! Півчеревичку, ти опустів, повір мені!
Цього разу Півчеревичок наче укляк і тільки збентежено глипав то на Муфтика, то на Мохобородька.
