Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

І тоді раптом Мохобородько тривожно прошепотів:
— Медаль! Де твоя медаль, Півчеревичку?
Одразу ж усе прояснилося. Півчеревичкові груди й насправді опустіли, саме опустіли, як сказав Муфтик, адже бракувало медалі. Тієї самої, яку начальник пожежників особисто пришпилив на груди за хоробрість, виявлену в боротьбі з котами.
Надовго запала гнітюча мовчанка. І в цій прикрій німоті Півчеревичок, Муфтик і Мохобородько думали про одне й те ж: хто цей зухвалий злодій, який нахабно зірвав із піджачини сонного Півчеревичка медаль і зник?
І тут, ніби у відповідь на їхні думки, з ліщини долинув сорочий стрекіт. Усі троє, наче змовившись, поглянули в той бік.
— Сорока! — вигукнув Півчеревичок. — Повірте мені, це її каверза!
Мохобородько некліпно пильнував за сорокою. Ще з дитинства він завжди з неабиякою цікавістю спостерігав за птахами й навчився багато що вгадувати. Наприклад, по тому, як літають ластівки, міг передбачити погоду наступного дня, а вороняче каркання на верхівках дерев підказувало йому, що підкрадається лисиця або пробирається мисливець. Звичайно, не таємниця для нього й сорочаче життя. Він чудово знав, що злодійство серед білобоких досить поширене і що вони особливо полюбляють різні блискучі предмети. По голосу і польоту сороки він робив іноді досить вдалі висновки.
— Наче глузує з нас, — завважив Муфтик, коли сорока на ліщиновій гілці гучно прострекотіла нову «пісню».
Але Мохобородько не погодився з цим.
— Таким вереском вона скоріше висловлює безсилу лють, — сказав він. — Сорока віднесла Півчеревичкову медаль у своє гніздо й тепер прилетіла по Муфтикову. Але тут.на неї очікувала несподіванка — ви тим часом прокинулися.
— Якби ти не зв’язався з тим змієм, то ми не спали б, — розсердився Півчеревичок. — Не будь цього огидного гада, у мене не вкрали б медаль. А тепер…
— А тепер сорока полетіла, — сказав Мохобородько, уриваючи Півчеревичка. — Бачите? Очевидно, вона повер-неться у своє гніздо й милуватиметься там медаллю.
Сорока справді знялася з ліщини й полетіла якось підстрибом.
— Нумо, за нею! — загорлав Півчеревичок. — Ми не повинні спускати ока з цієї злодійки!
Чоловічки миттю скочили в машину. Муфтик газонув, і погоня розпочалася.
На щастя, сорока летіла вздовж дороги, тож Муфтикові не треба було звертати кудись убік. Переслідувати по ланах і пасовиськах, безумовно, було б набагато важче, а то і взагалі неможливо. Муфтик збільшив швидкість, і авто помалу почало наздоганяти сороку.
— Занадто не наближайся до неї, — повчав Муфтика Мохобородько. — Коли сорока добере, що ми за нею стежимо, вона вмить обведе нас навколо пальця — полетить у протилежний бік од свого гнізда.
— Тобі так і свербить повчати, — уколов Півчереви-чок. — Тобі що — медаль на грудях і зміюка в кишені. А я хочу повернути свою медаль будь-що. Газуй, Муфтику!
Муфтикові, як кажуть, і так пече, і так гаряче — безпорадно зиркав то на Півчеревичка, то на Мохобородька.
Та раптом усе вирішила сама сорока — вона крутою ду-гою звернула до руїн палацу. Муфтик зупинив машину, бо гнатися за білобокою по житньому лану неможливо. Тепер мандрівничкам не зоставалося нічого іншого, як дивитися услід крилатій злодійці, що вже ген-ген даленіла — менша-ла і меншала, ось вона сягнула руїн палацу і, насторожено зробивши над ними коло, стрімко каменем упала вниз.
— Її гніздо десь поблизу руїн палацу, — сказав Мохобородько. — У цьому ніякого сумніву.
Муфтик аж спав з лиця.
— А пацюки, — прошепотів він. — Адже там пацюки…
Згадка про пацюків не потішила й Півчеревичка та Мохобородька. Але знайти Півчеревичкову медаль конче треба, тут двох думок бути не може. Муфтикова машина за-фуркотіла знову, і друзі заходилися шукати шлях до руїн палацу.
  
СЕРЕД РУЇН ПАЛАЦУ
 
Трохи поблукавши, Муфтик урешті знайшов досить широкий і без вибоїн шлях, що вів прямо до руїн. Що ближче до мети, то серйознішими, мовчазнішими ставали друзі, а надто після того, як величезний сірий пацюк прошмигнув перед самим радіатором автомобіля.
— Кажуть, пацюки страшні ненажери, — занепокоївся Муфтик. — Цікаво, чи згризуть вони автомобільні покришки.
— Принаймні гас із ламп вони п’ють, — підпрягся Півчеревичок, виявляючи цим і свою обізнаність. — Після гасу їм, мабуть, смакуватиме гума.
Ці слова не на жарт стривожили Муфтика.
— А в мене жодної запасної покришки, — зітхнув він.
На що Півчеревичок твердо мовив:
— А в нас і жодної запасної медалі нема. Чиргикай далі, Муфтику! В усякому разі, одна медаль стократ цінніша за чотири нікчемні автомобільні покришки. Поганяй далі, хоч на самих обіддях!
Та поганяти було вже нікуди. Дорога кінчилася, попереду височіли руїни палацу. І Муфтик рішуче спрямував свою машину через пролом у стіні.
Скреготнули гальма.
І раптом…
— Ой леле! — вигукнув Півчеревичок.
— Яке жаховисько… — прошепотів Мохобородько.
Муфтик затулив очі руками.
Фургончик так різко загальмував, що, зупинившись, й досі тихо тремтів. Здалося, навіть бездушна машина й та здригається від страхітливого видовиська, що виникло перед ними.
І хоч друзі були готові до зустрічі з пацюками, вони не могли навіть уявити, що потраплять у таку незліченну пацючу зграю, від самого вигляду якої кров холола в жилах. Це огидне збіговисько живим килимом застеляло кожен клаптик землі серед руїн. Воно було мов сіра піна, котра подекуди набігала й на мури, бо не всім пацюкам вистачало місця долі. А очі, пацючі очиська! Якою люттю вони го-ріли!
— Любий Півчеревичку, — заскімлив Муфтик, одважившись нарешті відтулити очі. — Я подарую тобі свою медаль, але тікаймо звідси якомога хутчіше.
— І я можу віддати тобі свою медаль, Півчеревичку, — підтримав Муфтика Мохобородько. — Ти носитимеш їх по черзі або дві разом.
Та перш ніж Півчеревичок спромігся щось одповісти, звідкілясь, згори, долинуло сорочаче стрекотання. Цього разу воно було справді знущальним — нібито білобока переможно-глузливо сміялася з чоловічків.
Лише тепер друзі звернули увагу на розлогу сосну, що росла посеред руїн. І треба ж таке — на її верхівці красувалося сорочаче гніздо. Саме звідти й линуло це нахабне джерготання.
— Друзі, — несподівано тихо й дуже серйозно почав Півчеревичок. — Ви ладні щиросердно подарувати мені свої медалі, і я вам за це, слово честі, безмежно вдячний. Але пригадайте-но, за що ви ці медалі одержали. За хоробрість, чи не так? Всі ми відзначені за відвагу. То невже ми, сміливці, облишимо почате і ганебно втечемо? Особливо тепер, коли ми так близько до мети?
Муфтик поглядом зміряв відстань од фургончика до сосни.
— Воно-то близько, — зітхнув він. — Але між нами і нашою метою — щонайменше дві тисячі пацюків.
Півчеревичкові слова так дошкулили Муфтикові й Мохобородьку, що ніхто з них уже не думав про втечу. Що тут вдієш — якщо їх нагороджено за відвагу, то треба цю ношу нести гідно.
— На верхівку сосни видряпатись можна, — зауважив Мохобородько. — Річ у тім, як продертися до дерева крізь пацючу орду.
— Авжеж, авжеж, — кивнув Муфтик. — Ото ж то й воно.
Саме в цей час під сосною почалося щось дивовижне.
Пацюча зграя, збившись щільно, звільнила клаптик землі завширшки в два кроки. В коло вийшли двоє пацюків.
Один із них був звичайний — середній, із гладенькою шерстю. Однак рухався пацюк якось незграбно, відчувалося, що він вийшов із зграї наперекір своїй волі. А навпроти нього стояв пацюк принаймні завбільшки як середній кіт: здоровенний, вгодований і самовпевнений звір. Він глипнув знічев’я на збіговисько, тоді вишкірив зуби і люто уп’ялився прямо в очі другому пацюкові. Довго жоден з них ані поворухнувся.
— Що там діється? — здивувався Муфтик. — Що ці па цюки хочуть один від одного?
— Вони б’ються, — сказав Мохобородько.
Незважаючи на серйозність становища, Півчеревичок розплився в широкій посмішці.
— Здається, вони просто граються у витрішки, — сказав він. — Як ми свого часу з котами.