Пригоди журавлика

І на землі задзижчали, загули, заморгали лампочками чудернацькі апарати-автомати, які могли робити все, що заманеться.
Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула.
— Вибачай! Не подобаються мені твої керосинуси.
— Чому? — здивувався Майстер-Видумляйстер, — Такі ж ловкі, геть усе можуть.
— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!
І зникла — мов не було.
А як сонечко зійшло, побачив Майстер-Видумляйстер на тому місці вінок із лісових фіалок. Взяв він той вінок, сховав па грудях. І пішов до братів розказувати, яка його теж невдача спіткала.
П'ятої ночі вирядився на суничну галявину Чаклун-Красотун.
— От я таки впіймаю, — казав ідучи. — Мене красою не вразиш. Я у тій справі сам — будь здоров — спеціаліст.
Прийшов на галявину, сів за кущем ожини, став чекати.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим світлом. Зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Гарна, наче сонце ясне. Золоте волосся — як сонячний цвіт кульбаби. Сіла на галявині, вінок із кульбабок плете, всміхається. Чаклун-Красотун все на світі забув, очей одірвати не може. Ледве отямився, забелькотів:
— Дівчино-сміянице! Дуже не… не… ме… ме… Жарт-Птиця!
Обернулася дівчина:
— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?
Розказав Чаклун-Красотун про себе.
— Гаразд, покажи своє уміння.
Побачив Чаклун-Красотун у траві велику банькату жабу, тицьнув на неї пальцем і проказав чарівне заклинання:
 
 
Ану швидко, ану скоро
 
Стань царівною, потворо!
 
 
І вмить баньката жаба обернулась на струнку красуню-царівну.
Глянула на неї дівчина, похитала головою, зітхнула:
— Ні! Не подобається мені!
Та Чаклун-Красотун і сам бачив, що його царівна-жаба не може рівнятися до дівчини-сміяниці.
— Прощай! — мовила дівчина.
І зникла.
А як сонечко зійшло, побачив Чаклун-Красотун на тому місці вінок із кульбаб. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів признаватися, що і йому не пощастило.
— Ех ви! — сказав Одівець-Кравець. — Чарівники називається! Тепер я піду! Де ви бачили дівчину, до гарного вбрання байдужу?
Пішов Одівець-Кравець на суничну галявину. Став чекати.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Вийшла на галявину дівчина-сміяниця. Очі сині-сині — як волошки польові. Сіла на галявині, вінок із волошок плете, всміхається. Одівець-Кравець заціпенів, ворухнутися не може.
Ледве отямився, зашепотів:
— Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця! Дозволь спіймати.
Обернулася дівчина:
— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?
Розказав Одівець-Кравець.
— Ну, показуй своє уміння.
Звівся Одівець-Кравець на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:
 
 
Крій-шиття
 
До пуття,
 
Максі-міні
 
На машині.
 
Гофре-плісе,
 
Зигзаг — і все!
 
 
Мить — і вже тримає Одівець-Кравець на плічках дві сукні: одна довга, друга коротка. Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула:
— Не подобається!
— Чому? — не йме віри Одівець-Кравець. — Наймодніші ж фірмові сукні.
— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!
І зникла — мов не було.
А як сонечко зійшло, побачив Одівець-Кравець на тому місці вінок із волошок. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів вибачатися.
— Ну, Літун-Плавець-Ходило, тепер на тебе вся надія, — сказали брати. — Як ти не зробиш — то все загуло.
Пішов на суничну галявину Літун-Плавець-Ходило.
Іде лісом, раптом назустріч йому якась темна постать у плащі.
— Стій, — каже, — хто такий? Куди йдеш?
— Чарівник я, — відповідає Літун-Плавець-Ходило. — Іду у своїй справі. А ти хто?
— І я чарівник. Чарівник-Мандрівник. По світу блукаю, щастя-долі шукаю. Часу не гаю, всім допомагаю. І тобі допомогти можу. Як треба.
«О! — зрадів Літун-Плавець-Ходило. — Сама доля всміхається мені. Як не скористатися з такої зустрічі!»
І розказав він Чарівникові-Мандрівникові, куди йде. І про Жарт-Птицю розказав, про невдачу своїх шістьох братів і про те, що тепер уся надія тільки на нього.
— Добре, що ти мене зустрів. Я тобі допоможу, — сказав Чарівник-Мандрівник. — У мене є мішок-самолов. Ми тим мішком Жарт-Птицю впіймаємо. І буде вона вашою. Ходімо! Спершу ти своє діло роби, а потім я підключуся.
Повів Літун-Плавець-Ходило Чарівника-Мандрівника на суничну галявину.
Сіли вони за кущем ожини, чекають.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. І вийшла дівчина-сміяниця. Красуня. Білолиця — як лілея. Сіла на галявині, вінок із білих лілей плете, всміхається. Ледь чутним від хвилювання голосом Літун-Плавець-Ходило зашепотів:
— Дівчино-сміянице! Страшенно потрібна мені Жарт-Птиця. Дозволь упіймати!
Обернулася дівчина:
— А ти хто такий? — питає. — Що можеш-умієш?
Розказав Літун-Плавець-Ходило про себе все.
— Ну що ж — показуй своє уміння.
Схопився Літун-Плавець-Ходило на рівні ноги. Промовив:
 
 
Вперше лясну у долоні —
 
Гей, з'явіться, горбоконі!
 
Вдруге — килим-самоліт,
 
Приготуйся у політ!
 
Втретє — встаньте, скороходи,
 
Найновісінької моди!
 
Учетверте — корабель,
 
Через тридев'ять земель
 
В мить одну перелети,
 
Прилети і стань сюди!
 
Вп'яте лясну — землерий,
 
Приповзи сюди мерщій!
 
Раз-два-три-чотири-п'ять!
 
Починаю викликать!
 
 
Ляснув Літун-Плавець-Ходило вперше у долоні — з'явилися два горбоконики: один сірий, другий вороний. Заіржали, копитами зацокали.
Вдруге ляснув у долоні — розстелився на землі килим-самоліт, квітчастий, пухнастий, з китицями.
Втретє ляснув — звалилися йому просто під ноги два здоровенницьких чоботи на товстелезній підошві — «платформі».
Учетверте ляснув Літун-Плавець-Ходило — і опустився з неба летючий корабель з блакитними вітрилами.
Вп'яте ляснув — заворушилася земля на галявині, і вигулькнув чарівний землерий, що під землею ходить, як підводний човен під водою.
Задоволено потирає руки Літун-Плавець-Ходило, дивиться переможно на дівчину-сміяницю.
Вона плечима знизала, головою похитала, зітхнула глибоко:
— Ні! Не подобається мені!
— Чому? — розгублено питає Літун-Плавець-Ходило.
— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — А без любові, без бажання, без зусиль і без старання — все не те, усе пусте!..
І не встигла вона «прощай» сказати, як тут вискочив із-за куща ожини Чарівник-Мандрівник з мішком-самоловом.
Шургиць у мішок Жарт-Птицю, шургиць у мішок дівчину-сміяницю. Аж тут ще шість дівчат-сміяниць на галявину вибігли виручати свою сестру. Він і їх у мішок — шургиць! Та на летючий корабель, та в небо — фіть! — і нема. І всі казкові засоби пересування вмить позникали.
Літун-Плавець-Ходило не встиг і рота роззявити.
Лишився на галявині тільки вінок з білих лілей.
Схопив Літун-Плавець-Ходило той вінок, сховав на грудях та бігом до братів!
— Ой-йой! Ой, таке трапилось! Ой, лишенько!.. — Ой! — та захлинаючись розказує, що сталося.
Слухають брати, тільки очима кліпають, нічого збагнути не можуть. Знову до Чарівника-Жартівника Нежурися на пораду подалися.
Зітхнув Нежурись:
— Біда трапилась. Ніякий то не Чарівник-Мандрівник був, а був то лютий Чарівник-Войовник Бомбула. Він давно за Жарт-Птицею полював, давно шукав суничну галявину, тільки не знав, де вона. Не треба було його туди вести. Та пізно вже про це говорити.