Пригоди журавлика

— Ой, я ж не знав! Я ж думав як краще! Ой, що ж тепер буде? — у відчаї вигукнув Літун-Плавець-Ходило.
— Доведеться вам, хлопці, іти визволяти Жарт-Птицю і сестриць-сміяииць.
— Та хоч на край світу! — закричав Літун-Плавець-Ходило. — Та куди завгодно! Зараз я килим-самоліт організую і…
— Не вийде в тебе нічого з килимом-самольотом, — тихо сказав Нежурись. — Пропали твої чари. Забрав їх Бомбула разом з летючим кораблем.
— А… а що ж робити? — розгубився Літун-Плавець-Ходило.
— Пішки йти. Своїми ногами.
— А куди? Ми ж не знаємо.
— От вам ліхтарик-блимарик. Він вам шлях вказуватиме. Куди його промінь буде блимати, туди й ідіть. Ну, прощайте, часу не гайте! Вирушайте!
Попрощалися брати з Чарівником-Жартівником, вклонилися низенько і вирушили в дорогу.
Ідуть, мовчать. І кожен руку до грудей, де вінок сховано, тулить, у кожного перед очима його дівчина-сміяниця стоїть. Кожному туга-печаль серце крає. Швидше б, швидше дійти до Бомбули, визволити дівчат з неволі!
Нетерпляче дивляться брати на ліхтарик-блимарик, прискорюють кроки. Про їжу і відпочинок думати забули.
Довго йшли вони полями і лісами, через гори перелазили, через ріки перепливали…
І от нарешті підійшли до міста-фортеці. Ткнувся промінь ліхтарика-блимарика у залізну міську браму, востаннє блимнув і погас.
Дивляться брати: на брамі величезними літерами написано «Бомбуляндія», а трохи нижче — «Сміятися суворо заборонено!»
Біля брами двоє криворотих карликів стоять, а у смугастій будці сидить здоровенницький вартовий з похмурим носом і сердитими вусами.
Побачив братів, ні слова не кажучи, мовчки гачкуватим пальцем поманив до себе. Підійшли брати.
Вартовий, так само не кажучи ні слова — тиць! — їм по черзі під носи величезну пробірку з написом «Аналіз на сміх». Засвербіло, закрутило у носах братам, та брати навіть не усміхнулися — розучилися ж вони сміятися.
— Можна! — буркнув вартовий криворотим карликам, і ті повільно розчинили скреготливу залізну браму.
Зрозуміли брати, що в Бомбуляндію пускають лише тих, хто не вміє сміятися. З радістю і сміхом воює Бомбула, тому й на Жарт-Птицю полював.
Пройшли брати крізь браму. І пішли безлюдними порожніми вулицями. Віконниці на вікнах зачинено, ніде — ні душі.
Вийшли брати на площу.
А на площі палац стоїть.
З усіх вікон гармати стирчать.
Підійшли брати до палацу, загрюкали у двері.
Прочинилися двері, вистромилася голова Чарівника-Войовника Бомбули — очі лупаті, ніс гачком, з рота кривий зуб стирчить.
— Хто такі? Чого треба! Битися чи миритися прийшли?
Перезирнулися брати, доторкнулися до вінків на грудях і дружно мовили:
— Прийшли з тобою воювати, полонених визволяти.
— О! Це інтересно! Заходьте!
Зайшли брати у палац. У величезному залі всі стіни зброєю завішані, а на канапі дві товсті жінки сидять — одна старша, погана, з бурулькою на носі, друга молодша, ще гірша, з двома бурульками на носі.
— Знайомтеся, — каже Бомбула. — Моя дружина Чарівниця-Войовниця Бомбулиця і моя дочка Чарівнеса-Войовнеса Бомбулеса… А це хлопці, що прийшли зі мною воювати, полонених визволяти.
— О! Дуже приємно! — сказала Бомбулиця з однією бурулькою на носі.
— Будь ласка, починайте! — сказала Бомбулеса з двома бурульками на носі.
Перезирнулися брати, та не встигли пальцем ворухнути, як чмихнув Бомбула своїм гачкуватим носом, — покотилися брати по підлозі і об стіну тільки — ляп!
— Мало каші їли, не набрались сили, — сказав Бомбула. — Зараз я з вас ізроблю жменьку попелу, зухвальці нещасні!.. Воювати вони зі мною здумали!
— Ой, тату! — скрикнула Бомбулеса. — Не роби з них поки що жменьку попелу. Подаруй їх мені, я з ними пограюся, бо мені нудно.
Ну, бери, доню. Попіл з них ізробити я завжди встигну.
Скочила Бомбулеса з канапи, підбігла до повержених братів, присіла біля них навпочіпки і питає:
— Ану кажіть, хто ви такі! Якщо ви мені сподобаєтесь і догодити зможете, хтозна, може, і я вам у пригоді стану!
Перезирнулися брати. А що, як удасться перехитрувати якось Бомбулесу.
— Чарівники ми, — сказали. І розказали їй кожен про себе.
— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Бомбулеса. — Це ж просто чудово! Значить, так. Ти, Чаклун-Красотун, зробиш з мене красуню. Ти, Одівець-Кравець, подаруєш мені найгарнішу сукню на світі. Ти, Чарівник-Годівник, почастуєш мене тисячею порцій найсмачнішого і найрізнішого морозива. Ти, Чарівник-Садівник, виростиш мені трояндовий кущ з тисячею троянд різних сортів. Ти, Майстер-Видумляйстер, подаруєш мені всі гральні атракціони, які тільки є у світі. Ти, Літун-Плавець-Ходило, подаруєш мені чобітки, щоб уміли танцювати і вальси, і гопаки і всі танці на світі і, танцюючи, перестрибували через будинки і дерева. А ти, Чарівник-Будівник, збудуєш палац до самого неба, щоб було там усе, що мені треба, і щоб цілий день музика грала, мою душу звеселяла. Ну, починайте! Швиденько! Мені не терпиться! Ти, ти, Чаклун-Красотун, перший починай! Роби швиденько мене красунею. Ну!
Крекчучи, підвівся з підлоги Чаклун-Красотун, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
 
 
Ану швидко, ану скоро 
 
Стань красунею, потворо!
 
 
Дивиться, — Бомбулеса як була товста, препогана, з двома бурульками на носі, так і лишилася.
Знизав плечима Чаклун-Красотун, знов махнув рукою, знову чарівне заклинання проказав. І знову нічого не вийшло.
Втретє проказав чарівне заклинання Чаклун-Красотун, втретє змахнув рукою — те ж саме.
— Та ти що! — скипіла Бомбулеса. — Руками тільки перед носом махаєш, більше нічого. Ще й обзиваєшся!
— Вибачайте, — зітхнув Чаклун-Красотун. — Сам не знаю, чого це в мене нічого не виходить. Мабуть, тому, що я трамвований, тобто травмований вашим татом
— Ану ти! — тицьнула пальцем Бомбулеса на Чарівника-Годівника.
Підвівся, крекчучи, з підлоги Чарівник-Годівник, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
 
 
Еники-беннки!
 
Хоч я люблю вареники
 
І не люблю морозиво,
 
Але
 
Хай з'явиться негайно
 
Пломбір і крем-брюле!
 
 
Дивиться — нічого нема.
Ніякого морозива.
Вдруге змахнув рукою Чарівник-Годівник, вдруге проказав заклинання — те ж саме.
Втретє змахнув рукою і проказав заклинання, — знову нічого не вийшло.
Розгнівалась Бомбулеса — аж бурульки на носі посиніли.
— Ви що! Глузуєте з мене?!.. Такі-сякі!..
— Еге! — загомоніли брати. — Вас би отак об стінку ляпнути! Не те, що чаклувати, дихати б не змогли.
— Та що ти з ними балакаєш! — гримнув Бомбула. — Та я їх зараз тільки — жух! — а потім тільки — дмух! — і попелу не залишиться.
— Ні! Ні! — закричала Бомбулеса. — І так ти мені все діло зіпсував. Була б уже красунею і все мала б, що забажала, якби не ти.
— Так! Так! — підхопила Бомбулиця. — Не чіпай їх! Хай відпочивають, сил для чарів набирають. А потім і мене красунею зроблять. Я теж хочу.
— Значить, так… — сказала Бомбулеса. — Даю вам час до ранку. Якщо уранці не зробите мені те, що я бажаю, — тут вам і кінець настане.
І враз підлога під братами розсунулася, і полетіли брати в підземелля.
Попадали на мокру солому.
Лежать, зубами цокають, тремтять.
Холодно, темно, сиро.
Спробував Чарівннк-Будівник чарівне заклинання проказати, щоб замість підземелля хоч більш-менш тепле приміщення з'явилося — нічого не вийшло. І в Одівця-Кравця, який хотів щось тепленьке з одягу начаклувати, — теж не вийшло. І решта братів абсолютно нічого не змогли зробити. Геть-чисто всі чари їхні пропали, як не було.