Пригоди журавлика

Засумували брати.
Лежать, тремтять, зітхають.
— Мабуть, кінець нам прийшов.
І не так себе їм жалко, як сестриць-сміяниць, яких вони визволити не в змозі, не в силі.
Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.
— Ех! — тихо зітхнув Чарівник-Будівник. — Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.
І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:
— Не треба життя віддавати. Я тут.
Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини — високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд — всі шестеро її сестер.
— Так ви теж тут! — підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.
Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:
— Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.
— Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.
Зітхнули брати всі разом:
— Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.
І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:
— То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила — розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.
— Ми готові! — вигукнули брати. — Кажи, що робити.
Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.
— А як же нам у сусіднє підземелля перейти? — питають брати.
— Хто у вас на вигадки мастак? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Олена-Вчена.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.
Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.
— Він! — кажуть.
Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання «Тангенс-синус-керосинус…» нічогісінько в голові нема.
— Не можу… Не вмію… — ледь чутно прошепотів.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулась Олена-Вчена. — Берись та вчись.
Одвела його вбік, щось шепотіти почала. Він тільки головою киває й підтакує.
Потім Олена-Вчена й каже:
— Придумали ми землерийний пристрій. З гребінців наших дівочих, з черевиків ваших парубоцьких: гребінцями пристрій землю риє, черевиками одкидає — тунель прокладає.
Віддали сестриці свої гребінці, поскидали брати свої черевики! Заходилися Олена-Вчена й Майстер-Видумляйстер ладнати пристрій. Голови один до одного посхиляли, вона показує, він киває, підтакує, захопилися — нічого круг себе не бачать.
Дивляться брати — а Майстєр-Видумляйстер усміхається несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Зробили Олена-Вчена і Майстер-Видумляйстер свій пристрій. Почали хід у сусіднє підземелля рити.
Гребінцями риють, черевиками землю одкидають — тунель прокладають.
Брати і сестриці їх підміняють. Дружно у сім змін працюють.
Довго рили хід. Нарешті прорили.
Вилізли в сусіднє підземелля. Дивляться — під стіною краму-ловсаму лежать сувої.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну от! Тепер за мішки-самолови братися треба. А це не просто мішки, а такі, з яких навіть чарівник сам не вилізе. Їх і покроїти треба вміти, і пошити треба вміти. Хто з вас шити мастак? У нас Галя-Ткаля.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі сині-сині, як волошки польові. Це її Одівець-Кравець на суничній галявині зустрів, її вінок з польових волошок біля серця носить.
Глянули брати на Одівця-Кравця.
— Він! — кажуть.
Почервонів Одівець-Кравець, опустив очі.
— Нічого не вмію, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Галя-Ткаля. — Берись та вчись.
Вийняла з кишені ножиці, заходилася крам-ловсам кроїти. Одівець-Кравець підсобляє, головою киває — вчиться.
Покроїли, взялися шити. І хоч Одівець-Кравець раз у раз пальці коле, проте не зважає, голкою махає — аж чуб мокрий.
Дивляться брати — а Одівець-Кравець усміхається. Несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Довго шили вони (брати й сестриці їх підміняли, у сім змін працювали), пошили чотири здоровенницьких хитромудрих мішки-самолови.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну а тепер треба з підземелля нагору підніматися.
Для цього Бомбулі служить ліфт-ескалатор. Оно він. Але треба розібратися, як ним користуватися. Хто у вас по засобах пересування мастак? У нас Надійка-Водійка.
І показує на дівчину-сміяницю, як лілея, білолицю. Це її Літун-Плавець-Ходило на суничній галявині зустрів, її вінок з білих лілей на грудях носить.
Глянули брати на Літуна-Плавця-Ходила.
— Він! — кажуть.
Почервонів Літун-Плавець-Ходило, опустив очі.
— Не вмію я нічого, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Надійка-Водійка. — Берись та вчись.
Заходилася Надійка-Водійка коло ліфта поратися — розбиратися, як ним користуватися. Літун-Плавець-Ходило тільки головою киває, підтакує. Незвичайний ліфт, хитромудрий, такого в світі ніде немає. Але розібралися Надійка-Водійка з Літуном-Плавцем-Ходилом. Зашурхотіли, розчинилися двері.
Дивляться брати, — а Літун-Плавець-Ходило усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
— Заходьте у ліфт, поїхали, — сказали Надійка-Водійка і Літун-Плавець-Ходило.
Зайшли брати і сестриці-сміяниці в ліфт, поїхали нагору.
І піднялися прямісінько у палац, у той самий зал, де на стінах зброя висить.
Бачать — ранній ранок нагорі. Сонечко у вікна всміхається. Тремтить-дзеленчить на стінах зброя — так хропуть Бомбула і його посімейство.
А мішки-самолови вже самі з рук рвуться.
Гоп!
Гоп! Гоп!
Бомбула, Бомбулиця й Бомбулеса навіть прокинутися не встигли, як уже в мішках опинилися.
А в четвертий мішок-самолов кривороті карлики і посіпака-вартовий потрапили.
Вкинули брати всі чотири мішки у ліфт-ескалатор, натиснули кнопку — гур-гур! — поїхала уся Бомбуляндія під землю на віки вічні.
— Ну а тепер, — каже Веселиця Прекрасна, — треба Жарт-Птицю визволяти. Оно бачите, височенна неприступна круча під хмари звелася. І біля самісінького верху ледь помітна цяточка чорніє. То печера. У тій печері замурував Бомбула Жарт-Птицю, щоб ніколи вона людям не усміхалася.
— Як же туди дістатися? — в розпачі перезирнулися брати.
— Треба розібрати палац Бомбули і з того каміння побудувати сходи, — сказала Веселиця Прекрасна. — Іншого виходу нема. Важка й виснажлива це робота. Сили потрібні. А ми й рісочки в роті не мали. Виснажилися, охляли. Оно за палацом сад з різними химерними рослинами. Та які з них їстівні, а які отруйні — невідомо. Та й приготувати їх, мабуть, треба. Хто з вас у рослинах знавець і куховарити мастак? У нас Томка-Агрономка та Варка-куховарка.
І вказала спершу на сестрицю-сміяницю, в якої вуста ніжні, мов червоний мак, горять, а потім на сестрицю-сміяницю, в якої карі очі золотисто проміняться, а щоки рум'яні, наче мальви лісові. Були то дівчата, яких зустріли на суничній галявині Чарівник-Садівник та Чарівник-Годівник. І цим братам довелося червоніти й опускати очі. Бо й вони не вміли нічого. Та дівчата їх навчили. І вони також усміхнулися вперше після того, як чарівниками стали.
Томка-Агрономка і Чарівник-Садівник назбирали, накопали у саду різних їстівних рослин, фруктів-овочів. Варка-Куховарка і Чарівник-Годівник наготували смачного обіду. Хотіли вже їсти, аж тут Веселиця Прекрасна й каже: