Сто пригод Барвінка та Ромашки

IX
 
 
Аж нап’явся Коник Дзвоник! 
 
Мов відважний прикордонник, 
 
В даль Барвінок полетів.
 
Козака неспокій точить, 
 
До мети спішить —не збочить. 
 
А Ромашка й поготів! 
 
Ну й дівча! Твердої вдачі! 
 
Задає в путі задачі. 
 
— Скільки буде п’ять на сім? 
 
— Тридцять п’ять! Ага, Ромашко! 
 
— П’ять на п’ять? 
 
— І це не важко! 
 
Двадцять п’ять, відомо всім! 
 
Круча збоку виринає.
 
Шлях вода перетинає. 
 
Хвилька зводиться ребром,
 
А на боці протилежнім 
 
У затоці чорним лежнем 
 
Ледь видніється пором. 
 
Над шатрами верболозу 
 
Пролунало: — Пе-ре-возу! — 
 
І відлупило здаля.
 
В осоці на тому боці 
 
Крутонулись ноги босі. 
 
Виткнувсь носик з-під бриля.
 
Взяв поромник мотузяку 
 
На округлу залізяку,
 
І поплив пливучий міст.
 
А на дядьку — синя свитка. 
 
Жовтий бриль, очей не видко. 
 
Але що це ззаду? Хвіст! 
 
Підпливає. Ось і берег.
 
Чути хвильки тихий шерех. 
 
Коник скочив на пором.
 
Підійняв Барвінок списа,
 
Закричав:— Тримайте Лиса!
 
Не пручайсь! Прошу добром!
 
Мовив Лис: — Привіт, герою! 
 
Певне, цю первісну зброю 
 
Ти привіз від дикунів?
 
Я пустив вас до порому 
 
І за це мене, сірому, 
 
Переслідує твій гнів?
 
Хто мені два зуби вибив? 
 
Якби я тоді... не схибив...
 
Ми обоє не святі.
 
Хочеш битися? Не вдасться! 
 
У труді пізнав я щастя.
 
Зуби вставив золоті.
 
Домовитий став, мов курка... 
 
Як північна чорнобурка. 
 
Засріблився від сивин.— 
 
Опустив Барвінок списа. 
 
Придивляється до Лиса. 
 
Бачить — плаче Лисовин.
 
Похилився, крутить корбу. 
 
Мов за хвіст поцупив кобру. 
 
Лис... почав... життя нове?
 
У Дзвіночка і в Ромашки 
 
У очицях — ніби цвяшки...
 
А пором собі пливе.
 
До Ромашки, до Барвінка 
 
Посміхається хмаринка,
 
Миє пір’ячко в воді.
 
Лис промовив: — Правда, гарно?
 
То дарма, що трохи хмарно... 
 
Добре тим, хто молоді... 
 
«Може, справді став він добрий. 
 
Поки я літав за обрій?— 
 
Думу думає козак.—
 
Має ж голову добрячу. 
 
Поламав хижацьку вдачу,
 
У житті буває всяк...»
 
Лис очиці втер полою:
 
— Бий обухом, ріж пилою. 
 
Списом штрикай, але вір... 
 
Давні вибрики забуті.
 
Вчусь заочно в інституті
 
І працюю, наче звір. 
 
Ось і берег. Кинув сходні.
 
—Коли в нас... таке... сьогодні. 
 
Прошу вас... до себе... в дім.— 
 
За повіддя взяв Дзвіночка.— 
 
Он і хата край лісочка.
 
Хоч води попить ходім!
 
Бережком, а потім лісом 
 
Друзі тьопають за Лисом. 
 
Стиха кривиться дівча.
 
За горбами, за ярами.
 
Біля струганої брами 
 
Витягає Лис ключа.
 
— Ого-го! Живеш в палаці! 
 
Заробив у чесній праці?
 
— Маю спадок від дідів.
 
Мій прапрадід Лис Микита
 
Був тварина тямовита, 
 
Чим хотів — заволодів!
 
Прямо скажем, не безгрішний. 
 
Був він дядько вельми втішний. 
 
Син простого селюка... 
 
Волелюбну мав натуру.
 
Від душі його скульптуру 
 
Шашіль виточив з пенька.
 
Прадід Лис виднівсь при вході, 
 
Генерал тобі та й годі,— 
 
Люлька, хвостик догори... 
 
Коли б їв він моркву й ряску,— 
 
Не про нього склали б казку. 
 
Постать, що не говори!
 
Прив’язав коня Барвінок,
 
З двору глянув на будинок. 
 
На цяцьковані стовпи.
 
Дах червоний, з черепиці.
 
В Лиса усмішка на пиці:
 
— Що? Сподобалось? Купи!
 
Закричав Барвінок: — Годі!
 
Я — Барвінок! Я — в поході! 
 
Не люблю приватних нір. 
 
Коли так, не дійдем згоди!
 
— Прошу, прошу до господи. 
 
Жарти, хлопчику, повір...
 
Ось і затишна світлиця, 
 
Господиня гостролиця 
 
Усміхається гостям.
 
Лис узяв під ручку Лиску, 
 
Прихорошену до блиску:
 
— Це дружки мої, затям!
 
Повели в кімнату дальню. 
 
Стало ясно, що в їдальню. 
 
Пахло перцем і борщем.
 
Не кормушка, не корито — 
 
Стіл по-царському накрито, 
 
Не такий, як під кущем!
 
В мисках квашена капуста. 
 
Бараболя в шкварках тлуста. 
 
Паляниця негливка.
 
Ще й вареників макітра. 
 
Поряд з рибою — півлітра 
 
Жигулівського пивка.
 
В нафарбованої Лиски 
 
Голосок немов з колиски:
 
— Готувала все сама!—
 
А Ромашка:— Бачу, Лиско! 
 
Але Конча, ой, неблизько! 
 
Засідать — часу нема!
 
Руки змили — їсти сіли. 
 
Частували їх щосили:
 
— Їжте, пийте досхочу!—
 
То, здавалось, дружби вияв. 
 
Хлопчик мовив:— Як я мріяв 
 
Про тарілочку борщу!
 
Лис, відкривши пива пляшку. 
 
Скоса глянув на Ромашку, 
 
Влив Барвінкові й собі.
 
— Повні щирої надії. 
 
Проковтнем за спільні дії 
 
У великій боротьбі!
 
— Зупинися, хміль — отрута. 
 
Що кладе на ноги пута!—
 
Це Ромашин голосок.
 
Та малий зробив ковточок,— Д
 
іл хитнувся, як місточок,
 
І посунувсь, мов пісок.
 
Наш Барвінок — хлопець крепкий. 
 
Хоч позбувсь одної клепки — 
 
Не змінився на виду:
 
— Що за шум? Яка рахуба? 
 
Скоро будем біля Дуба! 
 
Засурмлю — хау ду ю ду!
 
Лис: — Хильнімо ж до останку!— 
 
Та Ромашка з пивом склянку 
 
Геть пожбурила, в вікно.
 
— Бити посуд — хлопська звичка!— 
 
Просюсюкала Лисичка.
 
Лис підвівся:— Но-но-но!
 
— Те, що сталося допіру. 
 
Залікує люлька миру!
 
На, побільшає думок...—
 
Взяв Барвінок в Лиса люльку, 
 
А Ромашці—тицьнув дульку— 
 
І ковтнув страшний димок!
 
Замакітрилось в голівці, 
 
Опинився на долівці Л
 
егковажний козачок.
 
Лисовин підскочив: — Лиско! 
 
Ремінцем в’яжи дівчисько! 
 
Поламай хутчій дрючок!
 
Та дівча схопило списа. 
 
Штриконуло в писок Лиса 
 
І стрибнуло у вікно.
 
Коник їй підставив спинку 
 
І поніс, немов лушпинку.
 
Як у справжньому кіно.
 
Вгору кинуло й Барвінка,
 
Та не гнулися колінка. 
 
Ухопився за стільця,
 
Але стіл підставив ніжку.
 
Так поцупили, мов мишку. 
 
Нерозумного курця.
 
Лисовин сердитий в Лиску 
 
З холодцем пожбурив миску.
 
— Де Ромашка?
 
— Ген, в ліску!—