Сто пригод Барвінка та Ромашки

 
 
У кутку стогнав Барвінок... 
 
Ліпше смертний поєдинок. 
 
Ніж сидіть на мотузку!
 
 
X
 
 
Лис розсівся на канапі. 
 
Перстеньки на кожній лапі, 
 
Вже й забувся про пором. 
 
Про найбільшу в світі драму 
 
Строчить фототелеграму 
 
Вічним гусячим пером.
 
«О могутній Мухоморе,
 
Хто земний тебе поборе? 
 
Низько б’ю тобі чолом!
 
Знай, Барвінок — у полоні. 
 
Рве мотузку на ослоні.
 
Здавсь без бою, за столом!
 
Хто хитріший? На Барвінка, 
 
Що забрьохався, мов свинка. 
 
Поглядаю звисока!
 
Хочеш виміняти бранця?
 
Шли ягницю чи баранця 
 
Й на додачу — гусака.
 
А з Ромашкою — промашка. 
 
Утекла від нас Ромашка.
 
Не дівча — козак Мамай.
 
Ну до чого ж б’ється кріпко! 
 
Пурхонула, мов куріпка.
 
Біля Кончі переймай!»
 
Тут і хлопчик звів очиці.
 
У ротку, як від гірчиці.
 
Спрага — випив би ріку!
 
Чи насправді, чи від зілля 
 
Ніби знизу, з підземілля 
 
Донеслось: — Ку-ку-рі-ку!
 
Чарівний забутий голос... 
 
Щось у серці розкололось... 
 
Пригадались ліс і луг.
 
Знову Лис наповнив чарку:
 
— Це... в моєму зоопарку 
 
Голос пробує твій друг!
 
Ти ж юннат, поглянь, будь ласка!
 
Не дурій, бо схопиш паска!— 
 
І потяг Барвінка в льох. 
 
Спалахнуло світло тьмяне.— 
 
Як здоров’я, громадяни?
 
Всі живі? Ніхто не здох?
 
По кутках — залізні клітки. 
 
Придививсь Барвінок — звідки?! 
 
Поряд з Півнем — їжачок. 
 
Поряд з Білкою — Куріпка.
 
І в акваріумі Рибка.
 
Далі — Зайчик-Сірячок.
 
Півень зойкнув:— Ку-ку...рі-ку!
 
Порятуй мене, каліку!
 
— І мене! Мене! Мене!— 
 
Серце птаха і звіряти 
 
Ніби вирвалось за грати. 
 
Щось принизливе, страшне!
 
Лисовин розреготався:
 
— Рятівник ваш — сам попався!
 
Залишився без чобіт!
 
Вас ніхто не порятує,
 
З вас дружина приготує 
 
І сніданок, і обід!
 
Мовив хлопчик:— Лисовине! 
 
Весь твій рід ганебно згине. 
 
Як проллєш невинну кров!— 
 
Хмикнув Лис, повів бровою:
 
— Був би, хлопче, з головою— 
 
Лис тебе б не поборов!
 
Спалахнув, як трут. Барвінок, 
 
Вдарив ніжкою в простінок:
 
— Ще побачим, хто глупак! 
 
На твоїй, хитрюго, шкурі 
 
Навіть зайчики і кури 
 
Танцюватимуть гопак!
 
Витяг Лис ножаку з піхов,
 
А вгорі мов танк проїхав, 
 
Заревло, як землетрус.
 
На гладкого Лисовина 
 
Попливла землі лавина. 
 
Обваливсь пудовий брус.
 
Так з ножем і ноги витяг 
 
Той, хто жер батьків при дітях 
 
І звіряток при батьках. 
 
Кривдив птаство, рибок, звірів. 
 
Бо в саму лиш підлість вірив. 
 
Чим і славився в віках.
 
Дим і порох.
 
Осьде східці... 
 
Швидше вибратися звідси! 
 
Стогнуть брили кам’яні. 
 
Розшукав Барвінок шпарку. 
 
Довго ліз, побачив хмарку 
 
І Ромашку на коні.
 
— Ой, Барвіночку Хрещатий! 
 
Чи карати, чи прощати?
 
Дам напитися йому!—
 
Звівши писка, наче дрюка. 
 
Хекав стомлено Захрюка 
 
Весь у куряві й диму.
 
Рохнув: — Ну, білоголова,
 
Я дотримав свого слова!
 
Лисів знищено барліг!
 
А тебе, чудне створіння,
 
І за пиво й за куріння 
 
Відлупив би, коли б міг!
 
— Не сварись! — гукнув Барвінок.— 
 
Там ще декілька тваринок 
 
Під землею, у льоху!
 
Порятуй — напишуть казку,
 
Як давав Захрюка тряску, 
 
Розламав тюрму лиху.
 
Вмить кабан пробив просвіток — 
 
Розчинились двері кліток.
 
— Будьте вільні назавжди! — 
 
Пурх — за Півником Куріпка, 
 
Не рвонула тільки Рибка,
 
Бо не може без води.
 
Бранці крикнули: — Спа-си-бі! — 
 
Повернули волю й Рибі, 
 
Дружно кинули в ставок. 
 
Загорланив бравий Півень:
 
— Отепер високий рівень!
 
Мчу на ферму, до дівок!
 
Посвітлішав і Захрюка:
 
— Заслужив ти, хлопче, бука 
 
Та завбільшки з цю сосну!
 
Як збагнув свою помилку,— 
 
Закидай печаль на гілку
 
Та прискорюй нам весну!
 
 
XI
 
 
Зайнялась зоря тривожна.
 
— Більш баритися не можна,—
 
 
 
 
Зашумів у Кончі Дуб.
 
Журавлі курличуть журно:
 
— Не сурмить весняна сурма, 
 
Де ж Барвінок-миролюб?
 
Неспокійно в кожній нірці,
 
У долині і на гірці.
 
Даль набрякла від тепла.
 
Але де сховать гніздечко?
 
І далеко й недалечко 
 
Мало справжнього зела.
 
Брость наповнена, відмінна. 
 
Ладна вибухнуть, як міна.
 
За наказом сурмача.
 
Лиш одвічні темні сили 
 
В Мухоморії засіли,
 
Теж не граються в квача!
 
Коник Дзвоник жваво скаче.
 
— Наближаємось неначе!
 
Вже Чапаївка ось-ось! —
 
Кінь ще більш посилив скачку. 
 
Друзі вірного конячку 
 
Підбадьорюють: — Кось-кось!
 
Враз над вушком задзвеніло:
 
— Ой Барвінку, чорне діло! 
 
Зупинись, це я. Бджола! 
 
Порятуйте наші душі! —
 
Стали миттю і, мов груші. 
 
Сипонули із сідла.
 
— Рій в полоні в Мухомора! 
 
Славний рій загине скоро 
 
Без повітря і води!
 
Я прорвалася одненька. 
 
Заболіла з горя ненька,
 
Хто ж нас виручить з біди?
 
Рій вночі украв Тхоряка,
 
Всім відомий куркуляка,
 
Той, що втік на чужину.
 
В Мухомора він — фельдмаршал. 
 
Вчить бур’ян ходити маршем 
 
І ненавидить весну.
 
— Бджілко! Де він, той Тхоряка? 
 
Розвертайсь, моя коняко! — 
 
Хлопчик смикнув за вузду.— 
 
Рій — звільню.
 
Тхора — за чуба!
 
І тоді обнімем Дуба 
 
І заграєм на дуду!
 
— Стій-но! — мовило дівчатко.— 
 
Поміркуємо спочатку.
 
Глянь, що робиться навкруг.
 
У бджілок — негайна справа. 
 
Але ж ми... не маєм права 
 
Гальмувать весняний рух!
 
Заревли тривожно звірі;
 
— Де весна у повній мірі? 
 
Загули Дніпро й Десна. 
 
Закричала в лузі птиця;
 
— Не годиться, не годиться 
 
Половинчаста весна!
 
Мовив хлопчик: — Заковика 
 
Для простого чоловіка!
 
Що робити сурмачу?
 
На бджілок чекає згуба... 
 
Ти, Ромашко, линь до Дуба, 
 
Я — на поміч їм лечу!
 
Уклонися Дубу низько 
 
І скажи, що був я близько.
 
Він повинен зрозуміть.
 
Що Барвіночок не мусів 
 
У біді лишити друзів.
 
Хай без мене засурмить!
 
Ось мій кінь. Сідай, Ромасю. 
 
Не пручайсь, бо віддубасю. 
 
Транспорт я собі знайду. 
 
Бджілко! Линь поперед мене. 
 
Прощавай, дівча шалене!
 
Я побіг! Хау ду ю ду!
 
Коник Дзвоник звивсь до неба. 
 
А дівча йому: — Не треба!
 
Ти, Дзвіночку, зараз — мій!
 
В мене теж рука козацька,
 
Є мета і вдача хвацька.
 
Не пручайсь, лети, як змій!
 
Лине коник далі й далі,
 
Добре тисне на педалі.
 
Рух Ромашці до лиця!
 
—Молодчина, Коник Дзвоник! 
 
Ти мов справжній чемпіоник, 
 
Скоро дам тобі сінця!
 
І Вербичка, і Осика 
 
Шепотять: — Рости велика!— 
 
Віти випростав Кленок.
 
Від небаченої скачки 
 
Ніби грім з-під ніг конячки. 
 
Спинка мокра, мов линок.
 
Ось пішла дорога вгору 
 
Повз берізку білокору.
 
Раптом там, де поворот.
 
Мов шлагбаум — дровеняка.
 
А на ній стоїть... Тхоряка,
 
З ним — поганок вісім рот.
 
Всі з ножами і щитами.
 
Мов гладкі гіпопотами.
 
Люті вогники в очах.
 
Тхір у маршальськім мундирі. 
 
Аксельбанти срібно-сірі 
 
Віддулися на плечах.
 
— Стій, Ромашко, і ні з місця, 
 
Бо рубатиму, як листя! — 
 
Закричав пихатий Тхір.—
 
Ви обоє — в нас на нитці.
 
Твій герой — у Лиса в клітці 
 
У одній з найглибших нір!
 
А Ромашка: — Геть з дороги. 
 
Бузувіри клишоногі!
 
Тхоре, тут тобі й кінець!
 
Знай, перевертню Тхоріні,
 
Що тебе на батьківщині 
 
Відлупцює й горобець!
 
Вмить фельдмаршала обсіла 
 
Горобців силенна-сила.
 
То нічого, що малі,—
 
Бойові, дзвінкоголосі.
 
Били крильцями по носі 
 
І кусали, мов джмелі.
 
У кущі загнали звіра.
 
Тхір вищить:
 
— Не рвіть мундира!—
 
А вони — з усіх боків.
 
Коник — шасть через колоду. 
 
Посміялися і — ходу!
 
Тільки цокання підків...