Сто пригод Барвінка та Ромашки

XII
 
 
Здрастуй, Кончо, ясен краю,
 
В світі кращого не знаю! 
 
Верболози, плин Дніпра. 
 
Перескочили яругу,
 
Ось і Дуб посеред лугу 
 
Вгору звівся, мов гора.
 
Уклонилася Ромашка. 
 
Проспівала, наче пташка:
 
— Здрастуй, Дубе-сонцелюб!
 
— Здрастуй, дівчинко хороша! 
 
Ти, бува, не листоноша?
 
Що принесла?— мовив Дуб.—
 
Стій, а де ж отой хлопчисько. 
 
Що не встоїть там, де слизько? 
 
Де поділи сурмача?
 
Може, й досі курить люльку 
 
Чи ганяє в лузі кульку,
 
З Лисом грається в м’яча?
 
— Ой дідусю! Наш хлопчинка... 
 
Ви не знаєте Барвінка.
 
Він побіг звільняти рій. 
 
Помилки він мав... великі.
 
Та від них знаходив... ліки.
 
— Молодця! — прогув старий.
 
— Ой дідусю! Час сурмити,
 
Бо весні потрібні квіти,
 
Буйне листя і стебло! —
 
Дуб загув: — Дівчатко миле. 
 
Розганяй коня щосили 
 
І стрибай хутчіш в дупло!
 
 
 
 
— А навіщо? А навіщо?
 
— Ось послухай слово віще: 
 
Мить врочиста підійшла...
 
За твою привітну вдачу, 
 
Мужність, силу недівчачу 
 
Провіщай весну, мала!
 
— Що ви кажете? Ой нене! 
 
Завелика честь для мене!
 
Хай би Голуб чи Зайзай!— 
 
Вдарив грім, зірвався вітер. 
 
Світла блискавка шість літер 
 
Вмить накреслила: — Дерзай!
 
Ось вона, казкова скринька. 
 
Мов роздмухана жаринка,
 
В сяйві, в спалахах тепла.
 
А під кришкою з кришталю, 
 
Мов за сонячною даллю. 
 
Сурма, дудочка мала.
 
Золота вона чи срібна —
 
До промінчика подібна,— 
 
Впала дівчинці до рук.
 
Узяла до вуст Ромашка — 
 
Заспівала дивна пташка, 
 
Перелився чистий звук.
 
Що вчинилося на світі! 
 
Колосок злетів у житі.
 
Цвіту, зелені — гора! 
 
Почалися новосілля.
 
І заручини, й весілля. 
 
Запищала дітвора.
 
Квітне справа, квітне зліва. 
 
Світ полоще тепла злива, 
 
Скаче сонце по траві. 
 
Засміялись чорнобривці.
 
У Ромашки на голівці 
 
Сяють перли дощові.
 
0 пора, коли над світом. 
 
Сплівши пісню з білим цвітом. 
 
Шаленіють солов’ї!
 
Дуб озвався: — Гей, Ромашко! 
 
Провістить весну неважко — 
 
Захищати слід її!
 
Знову бачу з високості,
 
Що незвані лізуть гості 
 
На город, і в сад, і в гай.,
 
В небезпеці вся округа! 
 
Доганяй хутчіше друга
 
І в борні допомагай!
 
— Прощавайте, любий діду! 
 
Ще з гостинцями приїду.
 
Як понищим хижаків! — 
 
Підстрибнув веселий Коник 
 
І полинув Коник Дзвоник, 
 
Тільки цокання підків...
 
 
XIII
 
 
Піт втираючи полою.
 
Біг Барвінок за Бджолою, 
 
Рвав ногами дерезу.
 
З лісу вийшов сірий Зайчик,
 
Дав хлібця йому окрайчик 
 
І промовив: — Підвезу!
 
Веселіш сідай. Барвінку! — 
 
Хлопчик—скік на теплу спинку 
 
У сідельце хутряне.
 
— Не зірвись, тримайсь, козаче! — 
 
Наш герой на Зайці скаче.
 
Вік ніхто не дожене!
 
Бджілці теж летіть несила. 
 
Кілька днів медку не їла. 
 
Всілась зайчику на хвіст. 
 
Втрьох летять вони щодуху.
 
На хвості від того руху 
 
Витинає Бджілка твіст.
 
Скоро звівся бір стіною.
 
Скаче Зайчик гущиною. 
 
Щоразу кричить: — Пригнись! — 
 
Коле терен, ніби дротом. 
 
Потягло масним болотом 
 
Між похнюплених узлісь.
 
Але що це раптом сталось? 
 
Все у танці загойдалось;
 
— Дудка грає! Дудка єсть!— 
 
Нашорошив Зайчик вушка:
 
— Це сурмить твоя подружка, 
 
Їй довірено цю честь!
 
І відразу владно й різко 
 
Листям стрільнула берізка. 
 
Квітка Сон пішла в танок. 
 
Спалахнула скрізь кульбабка.
 
На кущі зелена жабка 
 
Закрутилась, як млинок,
 
Пригорнула Бджілка Квітку:
 
— Нагодуй хутчіш сирітку!
 
— Наїдайся досхочу! —
 
І в запас краплинок кілька 
 
Підхопила меду Бджілка. 
 
Крикнув Зайчик: — Далі мчу!
 
— Постривай! — гукнув Барвінок.— 
 
У кущах якийсь будинок.
 
Та не бійся, не задкуй!
 
— Ну, гаразд.
 
Оглянь, будь ласка! — 
 
То була військова каска.
 
Вікна — отвори від куль...
 
Щось під каскою гриміло.
 
Мов у дзвін чавунний било.
 
— Хто у хаті? Що за шум?
 
Я — Барвінок! Я — Хрещатий! 
 
Хто там? Годі калатати! —
 
А у відповідь — бум-бум!
 
Хлопчик каску збив ногою,— 
 
Крутонулася дугою. 
 
Покотилась за горбок,
 
А під нею, руки в боки. 
 
Запальний, в плечах широкий, 
 
У брилі стояв Грибок!
 
Вмить підріс, очима водить.
 
— Ти звільнив мене, виходить? 
 
Отже, друзі ми навік!
 
Будем поряд воювати.
 
— Як тебе. Грибочку, звати?
 
— Білий Гриб — колосовик!
 
Хоч і вдячний вам за волю, 
 
Далі їхать не дозволю!
 
— Тільки спробуй, не пусти!
 
— Зупинись перед болотом. 
 
Попереду... Знаєш, хто там? 
 
Мухоморові пости!
 
— Слухай, друже Боровиче! 
 
Нас до бою горе кличе!
 
У пітьмі торішніх трав 
 
Тхір, служака Мухомора,
 
Ця безсовісна потвора.
 
Наші бджоли заховав!
 
Свиснув Гриб веселим свистом,
 
Під торішнім падолистом 
 
Жвавий рух. З усіх боків. 
 
Розметавши гору глиці. Й
 
дуть хлоп’ята смаглолиці. 
 
Сотні воїнів-грибків!
 
Зайчик — ходу з переляку. 
 
Бджілка — вгору й на гілляку. 
 
У ряди стають гриби.
 
Боровик обняв Барвінка.
 
— Глянь, порядок, дисциплінка, 
 
Є війська для боротьби.
 
В жовтих шапках між осичок 
 
Полк десантників-лисичок.
 
Ген — сапери-маслюки.
 
А ото — в рябій спецовці, 
 
Пушкарі-красноголовці,
 
Теж бідові малюки.
 
Чепурненькі білоніжки —
 
То медсестри-сироїжки.
 
Далі — ратники-грузди.
 
Груди випнули піддубні. 
 
Хлопці тихі й миролюбні.
 
Та готові в бій завжди.
 
Гриб підскочив: — Я завзятий! 
 
Але штурмом вік не взяти 
 
Найпонурішу з фортець. 
 
Атакуєм трошки згодом.
 
Коли цар піде походом 
 
Полем, лісом навпростець.
 
Хитру зробимо засаду.
 
Вдарим спереду і ззаду.
 
Ця хвилина вже близька. 
 
Чуєш? Б’ють у барабани!
 
То ворожі отамани 
 
Відмуштровують війська.
 
Тут відчув Барвінок дотик. 
 
Повернувся — поряд Кротик:
 
— Ми удвох... врятуєм рій! 
 
Швидко хід тобі прорию,
 
Бо давно про подвиг мрію.
 
Ну, а ти... льоток відкрий!
 
Підморгнув Барвінок Грибу. 
 
— Зазирнем в чужу садибу. 
 
Потім вдаримо гуртом!
 
Бий згори, а я — спіднизу.
 
Рятувати бджіл полізу! —
 
І — подався за Кротом.