До катастрофи лишалося кілька секунд
— А як ви його взяли, сантехніка, без музичної освіти? — спитав капітан Льову.
— Ай, до чого тут освіта? Хто зараз дивиться на освіту? Головне — діло, робота. А він прийшов і сказав: «Хлопці, я вам зроблю бізнес, от побачите, не пошкодуєте». Ми його попробували. І він нам підійшов. Бо справді було ефектно. Такий кадр! Публіка шаленіє. Особливо дівчата… Жаль, якщо він зовсім злиняв. Що не кажіть, а люди люблять дивитися на красу — і жіночу, і чоловічу… А чого це ви ним цікавитесь, якщо не секрет? — здивовано примружився Льова на капітана, наче тільки тепер ця думка виникла в його голові.
— Та так… хотів поговорити.
— Ох, ці мені розмови! Коли міліція хоче поговорити, так і знай, що десь є труп, або грабунок, або ще якась неприємність. Може, він іще з’явиться… Я згадав, що він обіцяв мені принести одну річ. А він хлопець гордий. Не думаю, щоб він мене обдурив.
— Якщо він з’явиться, подзвоніть мені, будь ласка. От вам телефон.
— Які можуть бути питання, пане Горбатюк! Я ж вас прекрасно пам’ятаю. І глибоко поважаю. Ви ж самі не знаєте, як мене колись виручили.
— Виручив?
— Авжеж. Ви пригадуєте рекетира Шипулю?
— Певна річ.
— Він же мені життя не давав. Він же висмоктував з мене усі соки. Коли ви його взяли, у мене було свято. Я частував увесь оркестр, усіх офіціантів. Спитайте у Борі…
«Навряд чи Ангел з’явиться, — думав капітан по дорозі в міськуправління. — Перш за все треба переглянути базу».
Розділ XVIII
«Енергоінформаційний потік є!». Загадковий тюбик
— Що це у вас таке? — простодушно спитав капітан Попенко Григорія Тарасовича, побачивши в його руках якийсь Г-подібний предмет, загорнутий у папір. — Нова секретна зброя?
— Та ні, — Григорій Тарасович трохи знітився, вмощуючись на передньому сидінні. — То біолокаційні рамки. Біолокатор.
— Овва! І давно ви цим займаєтесь?
— Та з минулої осені. Після тих наших неймовірних пригод. Хіба я один? Зараз хто тільки не займається… Тільки й чуєш: астральне тіло, ментальне тіло, чакри, мікролептони… Екстрасенси на кожному кроці. Та й не дивно. Бо й справді… — Григорій Тарасович недоговорив, махнув рукою.
— Згоден, — сказав капітан. — І дивна річ. Ще якихось років п’ятнадцять-двадцять тому все було начебто зрозуміло — діалектичний матеріалізм, дарвінізм, еволюція, розум — властивість високорозвиненої матерії… І раптом вся ця струнка матеріалістична система похитнулася, зарипіла, дах поїхав, і все стало незрозумілим — самі дива, загадки і таємниці…
Женя і Вітасик мовчки перезирнулися. Приємно відчувати себе нарівні з дорослими, коли вони так само чогось не розуміють, як і ти. І взагалі, яка то щемка насолода — їхати назустріч таємниці! Особливо разом із татом і мужнім, одчайдушним капітаном міліції. Уява хлопців уже малювала захопливі картини — підземний коридор, глухі таємничі звуки, несподівана тінь майнула перед ліхтарем…
Але їх чекала прикра несподіванка.
Коли вони, заїхавши за старшим сержантом Боднею, зупинилися біля кладовища, капітан Попенко сказав:
— Ви, хлопці, не ображайтесь, але вам доведеться почергувати біля машини. Пильнуватимете, щоб ніхто сторонній не поліз за нами у підземелля. І взагалі…
Хлопці спробували писнути:
— Та ми… Та що… Та як… — але і старший сержант Бодня, і Григорій Тарасович одностайно підтримали Анатолія Петровича, із протесту нічого не вийшло.
Дорослі спустилися в підземелля, а хлопці лишилися нагорі.
Чекати довелось досить довго, майже годину. Як не дивно, ніхто зі сторонніх так і не з’явився. Хоча машину Попенка бачило, мабуть, чимало людей. Але — чи то звикли у Завалійках до приїжджих, чи то в кожного був свій клопіт і ніхто не мав часу цікавитися. А дітлашня була на річці. Бо ж погода саме для купання.
Нарешті почулися приглушені голоси, і в склепі з’явилися по черзі капітан Попенко, Григорій Тарасович і сержант Бодня. Капітан і старший сержант тримали в руках ліхтарі, Григорій Тарасович — Г-подібні біолокаційні рамки. Обличчя у них були серйозні й заклопотані.
— Ну що? — кинулися до них хлопці.
— Енергоінформаційний потік є! Причому потужний! — вигукнув Григорій Тарасович із неприхованим торжеством.
— Проблема! — почухав потилицю капітан Попенко. — Хтось таки там був. Нещодавно.
— Але ж замки… — розгублено знизував плечима старший сержант. — Всі на місці.
— Дивіться, що ми знайшли в одній із ніш, — сказав капітан Попенко, розтуляючи кулак. На долоні його лежав майже зовсім вичавлений сріблястий тюбик з-під якогось крему чи пасти.
— Вміст тюбика свіжий, бачите… Вичавлюється. Отже… — сказав Григорій Тарасович. — І біолокатор на нього реагує. От що цікаво!
— Можна? — Женя взяв тюбик із долоні капітана. — Ой! А холодне яке!
— Як морозиво! — торкнувшись рукою тюбика, вигукнув Вітасик.
— Ой! Дивіться! — Женя смикнув руку, мало не впустивши тюбик.
На їхніх очах тюбик враз почав зморщуватися, скоцюрблюватися, зменшуватися, перетворився на кульку, яка зашипіла і вмить випарувалася, зникла.
— Оце штука! — вражено мовив капітан Попенко. — Анігіляція, чи що?
— А біолокатор все одно реагує! — вигукнув Григорій Тарасович.
— Хай Бог милує! — перехрестився старший сержант Бодня.
Женя й Вітасик тільки роти пороззявляли.
І чи то їм вчулося, чи справді з підземелля долинув тихий зойк.
Розділ XIX
«Шукати будуть — не скоро знайдуть»
Степан Іванович Горбатюк провів у міському управлінні всю другу половину дня аж до вечора.
На жаль, встановити особу соліста Ангела Богова, — він же слюсар-сантехнік Василь Рябошапка, — не пощастило. Стало тільки ясно, що й Василь Рябошапка — не справжнє його ім’я. За вказаною в анкеті адресою такий не проживав. Тобто такої адреси навіть не було. Вулиця була, будинок був, а номера квартири вісімдесят сім не було, бо всього квартир було вісімдесят чотири.
А от у картотеці карного розшуку Василь Степанович Рябошапка, 1973 року народження, місто Золотоноша, слюсар-сантехнік, фігурував. Але фігурував як… мертва душа. Рік тому Василь Степанович Рябошапка був убитий інкасатором під час збройного нападу на касу універсального магазину.
«От кадри! Приймають на роботу по липовій трудовій книжці! — з досадою думав капітан. — І паспорт не перевіряють! Як його тепер знайти? Морочся тепер із Льовою. Виуджуй у нього по краплі інформацію. А час іде. Обіцяна катастрофа має статися вже завтра. Невже погроза справжня? Але — для чого? Для чого?»
Біля «Центрального» було пожвавлення. Вже збиралася вечірня публіка. Юрмилися біля входу святково вбрані чоловіки, жінки, юнаки й дівчата. З квітами в руках. Збуджені і галасливі. Чи то бенкет, чи то весілля.
З зали лунала музика. І раптом… почувся чоловічий спів.
«Невже так швидко знайшли заміну?» — подумав капітан, мимоволі біжучи сходами нагору. Якесь підсвідоме почуття змушувало його поспішати.
Він з’явився у дверях зали й завмер на порозі.
Зала була освітлена призахідним сонцем, яке наче навмисне кидало косий сніп проміння просто на сцену, де стояв співак. На ньому були джинси і джинсова жилетка на голе тіло. То було тіло атлета, культуриста.
Могутні м’язи грали під засмаглою шкірою.
Льова одразу помітив капітана і, далі граючи на електрогітарі, рвучко підняв плечі та зробив великі очі.
Жодних сумнівів. Це був Ангел. Неймовірно!
Піду втоплюся у річці глибокій,Шукати будуть — не скоро знайдуть,Ти будеш плакать — спливатимуть роки,Мене до смерті не зможеш забуть,— співав Ангел. Тобто не співав, звичайно, лише розтуляв рота під фонограму, але робив це справді так артистично, що було абсолютне враження, наче співає саме він. І те, що він, красень, співав про нещасливе кохання, справляло особливе враження. Публіка висловлювала своє захоплення голосними вигуками. Хоча Ангел був у темних окулярах, капітан уловив мить, коли Ангел звернув на нього увагу. Треба було діяти негайно.