До катастрофи лишалося кілька секунд

У вестибюлі стояв сержант. У «Центральному» увечері завжди чергував міліціонер зі служби охорони.
— Негайно викличте по рації патрульну машину, — стиха сказав сержантові капітан. — Зброя в порядку?
— Аякже. А що таке, пане капітан? — поцікавився сержант, викликавши патруль.
— Боюсь, що навіть удвох можемо не впоратися. Дуже вже здоровий.
— Невже… він? — вражено смикнув головою вгору сержант.
Капітан кивнув:
— Треба перекрити запасний вихід.
— Привід для затримання? — спитав сержант.
— Фальшиві документи. Він улаштувався в оркестр під чужим ім’ям.
— Ясно.
Сержант пішов.
Музика нагорі припинилася. Капітан напружився в чеканні — «Невже втече?».
Минуло хвилини півтори, які здалися Горбатюку вічністю. І от під’їхала патрульна машина.
Перекинувшись кількома словами з прибулими, залишивши двох у вестибюлі, а двох пославши до запасного виходу, Степан Іванович почав підніматися нагору, стримуючи себе, щоб не бігти.
Першим, кого він побачив, був Боря Ультразвук, який спускався сходами йому назустріч. Помітивши капітана, Боря завмер, не донісши ногу до східчика.
— Де Ангел? — тихо спитав капітан, наблизившись до нього. — Тільки без паніки, не привертайте уваги людей.
— Так, так, так, — машинально закивав головою Боря.
— Де Ангел? — повторив капітан.
— Н-не знаю, — безпомічно розвів руками Боря.
— Ходімте.
Боря покірливо, намагаючись не відставати, поспішив за капітаном.
На сцені Ангела вже не було.
Оркестранти сиділи на своїх місцях, принишклі, у напруженому чеканні.
— Куди він пішов? — тихо спитав капітан Горбатюк у вкрай переляканого Льови.
Льова мовчки кивнув позад себе, за сцену. Там був хід у буфет і на кухню.
Як швидко поширюється інформація!
Офіціанти, бармени і навіть кухарі вже щось знали, бо позирали на капітана з недоброзичливою цікавістю.
Досвідченим оком капітан ковзнув по приміщеннях буфетної, роздачі, кухні і, переконавшись, що тут сховатися ніде, попрямував далі, до складських приміщень, де стояли шафи й холодильники.
Борі поряд із ним уже не було. Коли і як він зник, Горбатюк не встежив, оскільки увага його була зосереджена на іншому. Та Боря капітанові був зараз і не потрібен.
Степан Іванович став посеред кімнати і завмер, прислухаючись. Йому чогось згадалося дитинство, гра у піжмурки. Може, його доля визначилася саме тоді. Він любив не стільки ховатися, скільки жмуритися, шукати. Хлопці дивувалися його здатності знаходити і казали: «Ну ти Шерлок Голмс! Будеш сищиком!». У нього вже тоді був гострий зір, тонкий слух, пильна спостережливість і якась надприродна інтуїція, яка підсвідомо вела його саме туди, куди слід.
От і зараз…
Після паузи він підійшов до однієї з шаф і рвучко відчинив дверцята.
Внизу шафи, скоцюрбившись і накрившись мішком, сидів навпочіпки Ангел.
— «Шукати будуть — не скоро знайдуть…» — проспівав капітан і засміявся.
Ангел брутально вилаявся. Але опору чинити не став. Уже в патрульній машині він раптом бурхливо розрядився. З усієї сили почав бити себе кулаком по голові і скрипіти зубами:
— Фраєр паршивий! «Фанеру» жалко стало. Забрати хотів. А тоді останню гастроль вирішив дати. Під завісу… От і одержав — «завісу»!
Капітан дивився на нього навіть співчутливо.
  
Розділ XX
 
Скандал у Троянді
 
— Ну що ж, — сказав капітан Попенко. — Треба, мабуть, поїхати в Троянду. Перевірити імпульси, про які говорив ваш таємничий Нолик. «Імпульси йдуть звідти», — так він, здається, казав?
Женя й Вітасик дружно закивали головами.
— Біолокатори перевіримо, — сказав Григорій Тарасович. Як кожен аматор, він не міг приховати гордості, що саме його спроби дали певний результат.
Майже вся Троянда була на річці.
Лише деінде в садках порпалися поодинокі дідусі й бабусі. У Дармовисів теж безлюдно — так і не приїхали.
Хлопці повели дорослих у садок Дармовисів до того залізобетонного блока, який пересував, за словами Шурика, таємничий хлопець.
Григорій Тарасович узяв у руки біолокаційні рамки і наблизився до залізобетонної брили.
— О! Бачите! Бачите! — тихо прошепотів він, наче боявся сполохати.
Біолокатор показував безперечну наявність енергетичного поля.
— Розумієте? Де б він не з’являвся, лишається напруга. Дивно! — Григорій Тарасович знизав плечима.
— Кахи-кахи! — почулося з-за кущів, з сусідньої через дорогу ділянки. — Доброго здоров’я!
Там, спершися на сапку, стояла якась бабуся. З гострим цікавим носом і круглими незмигними пташиними очима.
— Доброго здоров’я! Драстуйте! — привіталися вони.
Бабуся підійшла ближче і, приставивши до рота долоню й рвучко озирнувшись, змовницьки прошепотіла:
— Ви, бува, не з органів?
— А що? — поцікавився капітан Попенко.
— Та тут таке було годину тому!
— Що саме?
— Скандал!.. Думала, кров проллється.
— Що ви кажете?.. А що ж таке?
— Та живе тут у нас один дід Гординя. Відлюдкуватий. Ні з ким не спілкується. Нещасний чоловік. З реабілітованих. Двадцять років у сталінських таборах просидів. Інколи до нього приїздять такі ж, як він. От і вчора увечері приїхав. Гуляли вони. А сьогодні вранці поправлялися, мабуть. І таке вчинили… Зчепилися… Той кричить: «Пусти! Я його уб’ю, падлюку! Це він! Він! Пусти!» А той: «Не смій! Мало тобі! Знову захотів? Мене бий, якщо вже не можеш». І в руках сокира. А в того ніж. І нікого з чоловіків близько. А тоді той плюнув: «Ех ти!» — і пішов.
— А через кого такі пристрасті? — спитав капітан.
— Та когось побачили. Саме там, де ви стоїте. По-моєму. Бо той весь час туди сварився. Хоча там нікого не було. По-моєму.
Вони перезирнулися.
— От тобі й Нолик!.. — задумливо мовив капітан Попенко.
— Що ви кажете? — спитала бабуся.
— Та ні, нічого, то я так… — заспокійливо помахав їй рукою Анатолій Петрович. — А де той ваш дід Гординя?
— Щось не видно. Після того як той пішов, він теж кудись подався. Взагалі-то він цілими днями на річці. Рибу ловить.
Але як не шукали вони діда Гординю на річці — так і не знайшли.
Кількість питань збільшувалася, відповіді поки що не було жодної.
  
Розділ XXI
 
Тринадцятий Апостол озивається знову
 
 
«Ех ти! Салага! Метушишся, а толку ніякого. Я задоволений. Я переконався, що ні фіга ви не можете, сучасні менти. Не дригайся! Я пожартував. Спи спокійно, дорогий пане Горбатюк.
 
Тринадцятий Апостол».
 
Степан Іванович тримав у руках лист, який щойно одержав із ранковою поштою, і думав, що це має означати. Справді відбій тривоги, щире визнання Тринадцятого Апостола, що то був жарт, розіграш, чи, може… Чи, може, він злякався викриття, побачив, що вони йдуть правильним шляхом?..
Тринадцятий Апостол… Ангел…
З одного арсеналу. Але це ще не доказ.
Справжнє ім’я Ангела було Едуард Максимович Кириченко. Дактилоскопія підтвердила це.
Він «розколовся» на першому ж допиті. Оскільки був певен, що Дармовис і Боря «засвітили» його. Хоча вони клялися, що ні. Дармовис примчав учора до Ангела, мокрий від страху: міліція напала на слід, допитує Борю… А він, Дармовис, про Борю нікому ж ні слова!..
Саме у Борі на дачі Едик-Ангел і познайомився з Дармовисом. І Дармовис, сам того не бажаючи, і навів Ангела на свій магазин.
— Знав би — не зв’язувався з цими салагами! — скрипів зубами Ангел. — Ненавиджу дилетантів! У кожній справі треба бути професіоналом. Все в нашій країні губить непрофесіоналізм. Некомпетентність! І в державному плані. І взагалі…
Він іще політиканствував, філософствував. Хоча в освіті недалеко пішов від покійного сантехніка-рецидивіста Рябошапки. Едика відрахували з другого курсу фізкультурного інституту за неуспішність. Але претензії мав великі. Природа обдарувала його чудовими фізичними даними, та про духовність, моральність не подбала. На сьогодні в нього було три судимості й великі зв’язки у злочинному світі…