Рiднi дiти

– Я скажу, що йшла по ліки. Будьте спокійні, я нічого більше не скажу. Адже я більше нічого й не знаю, – усміхнулася Ліна.
– Я певна в тобі більше, ніж у всіх наших, – сказала фрау Еллі,- адже ти радянська дівчина.
Вона – фрау Еллі – говорить їй тепер «ти», але це «ти» було не хазяйським брутальним окриком, а виявом приязні та довір'я.
Ліна швидко пішла. Вона не знала, що саме, але відчувала – готується щось важливе, скероване проти фашистів, і тому треба допомогти всіма силами. По дорозі почалась тривога. Як часто вони бували тепер! «Так і треба! Так і треба!» – раділа Ліна. Це наші бомблять. І їй аж нітрошки не було страшно. Коли б можна було, вона б і в бомбосховище не забігла. Але вона не хотіла на себе звертати увагу і опинилася з юрбою жінок і кількох підстаркуватих чоловіків у бомбосховищі. Вона не відрізнялася зовнішнім виглядом від усіх, а коли до неї звернулася сусідка з якимось незначним запитанням, вона спокійно відповіла німецькою мовою.
– Коли вже скінчиться це прокляття! – зітхнула стара жінка.
– Тихше, тихше, – спинила її молодша. – Мамо, ви хтозна-що говорите!
– Я говорю те, що думаю, – не вгамовувалася стара. – Заради чого твій Фрідріх загинув під Сталінградом, заради чого мій Едуард теж загинув, а Тоні повернувся калікою? Навіщо мені був той життєвий простір? Мені вистачало свого, а тепер і його нема, і ми, як пацюки, ховаємося в землі.
– Мамо, ви збожеволіли, – перелякано шепотіла дочка. – Нас можуть почути.
– Що їм казати, старим, – підійшов до них чоловік у потертому демісезонному пальті. – Адже вони, як і діти, висловлюють завжди думки всієї родини.
– Що ви, що ви! – зовсім злякалася дочка. – Вона нічого такого не сказала, ви чули, правда? – звернулася вона до Ліни. – Моя мати лише згадала мого чоловіка і свого сина, які загинули. Цілком природно, що вона це дуже переживає.
Не вистачало, щоб ще Ліну притягли як свідка!
Але, мабуть, це був не професійний, а добровільний шпигун – він вирішив, що тут не варто заводити справи. Ліна непомітно відійшла від них. Тривога цього разу швидко припинилася, і Ліна майже бігцем продовжувала свій шлях.
– Куди поспішає така гарненька фрейляйн сама? – раптом почула вона п'яний голос.
Коло бару хиталося двоє молодчиків напідпитку, один цілився схопити її за руку, але вона шмигнула за ріг і дременула щосили. Нарешті – потрібна їй вулиця. Під'їзд. Ліхтарі. Аптека. Так-так – перший, другий, третій поверх. Ой, там темно! Ні, ні, то вона помилилася. Друге вікно. Там світиться! Вона швидко біжить по сходах. Раз, два. Кроки і голоси за дверима. А що як відчинить не Отто? Раптом вона злякалася. А що як вона не пізнає його, адже вона бачила його мигцем. Вона чує – чийсь чоловічий голос каже: «Не турбуйтеся, це до мене, фрау Амалія, я сам відчиню двері».
І двері відчиняє Отто, а з кутка виглядають жіночі цікаві очі. Він трохи здивований, побачивши Ліну, напевне, він чекав не її.
– Я від вашої сестри! – бурмоче Ліна.
– Ходімте, ходімте. – Отто майже ніжно бере її під руку, заглядає в очі. – Я давно чекаю на вас.
– Видно, від якої сестри, – злісно шепоче якийсь жіночий голос. Вони заходять до кімнати, скромної кімнати студента чи робітника,
і від удаваної ніжності в Отто не лишається ні сліду.
– Ви від фрау Еллі? – питає він.
– Так. Завтра увечері машина швидкої допомоги.
– Завтра увечері? Як добре!
– Я можу йти? – питає Ліна.
– Посидьте для годиться хвилин десять. Мої сусідки надто цікаві. Він не знав, про що говорити.
«Може, він навіть не знає, звідки я», – подумала Ліна. Їй здавалося, що на неї тільки глянути – і вже видно, що вона радянська дівчина. Але Отто нічим так і не виявив, чи знає він, чи ні, хто вона така.
– Тривога вас спіткала по дорозі? – спитав він.
– Еге, коло кіно. Я перечікувала.
– Ви боїтесь?
– Що ви? – щиро здивувалася Ліна і сама зніяковіла. – Ні, я зовсім не боюся. – У неї трохи не вирвалося: «Хіба може мені бути страшно від цієї тривоги, коли летять наші, наші рідні літаки?» Але вона стрималась, тільки усміхнулася своїм думкам.
– То ви така смілива дівчина?
– Я звичайна, – сказала Ліна і додала тихо. – Ні, я гірша, ніж звичайна. Я була не дуже рішучою і наполегливою. – Це вона сказала, згадавши своє життя з матір'ю. А тепер, коли у неї зв'язані руки і ноги, вона відчуває в собі стільки сили, рішучості, сміливості!
– Я вже піду, – промовила вона.
– Може, колись іншим разом ми з вами поговоримо, – сказав Отто, – може ж трапитися така нагода в житті.
– Може, – всміхнулася Ліна.
За дверима своєї кімнати він вмить знову перетворився в закоханого юнака і, майже обіймаючи, довів Ліну до сходів.
– До завтра, моя дорога! – сказав він і поцілував їй руку. Він бачив – із сусідніх дверей стежили цікаві очі підстаркуватих плетух…
День почався звичайно. Сніданок фрау Еллі. Сніданок геру лікареві. Ірмочка. Прибирання кімнат. Готування обіду. Усі продукти спочатку зважити на терезах. Сіль, борошно, цукор – на менших, майже аптекарських. Картоплю – на більших. Фрау Еллі прийшла трохи раніше. Дуже неспокійна, стривожена.
– Ліно, поклади раніше Ірму спати. Йди посидь зі мною.
– Щось трапилося, фрау Еллі? – спитала Ліна. – Може, ви скажете мені?
– Так, так, я скажу. Щоб ти знала. Щоб ти не всіх нас ненавиділа. Адже не всі гітлерівці. Не всі наці. Є ще бідний обдурений народ. І є, я знаю, є в нас нескоримі, чесні люди, з чесними, людськими почуттями, тільки вони всі розкидані, не зв'язані між собою. Не думай. Нам дуже важко. Адже на німців усі народи так дивляться, як на катів. І забувають, що й серед них люди страждають і готові до боротьби. Слухай, дитино, сьогодні готується втеча кількох комуністів-політв'язнів з концтабору, їх мали вивезти і стратити. Чоловік про це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально… Коли б удалася втеча… Це люди, яких знають робітники, старі комуністи… Кілька років вони конають у жахливих умовах… Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить…
– Коли б пощастило! – прошепотіла Ліна.
Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.
– Це дуже страшно, – сказала зовсім тихо фрау Еллі. – І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.
Це справді було дуже страшно.
Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?
Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:
– Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш… коли що трапиться. – Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.
Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.
Ліна на все казала:
– Я не розумію… Я нічого не розумію… – і додавала по-німецьки: – Сьогодні прийому нема.
– Вона бреше… Сьогодні прийомний день.
Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.
Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..
Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?